Ольга КОРСУН: “Емоції, які я  відчувала, не передати словами”

Ольга КОРСУН: “Емоції, які я відчувала, не передати словами”

Нещодавно «Зоря Полтавщини» повідомляла про тріумф полтавської спортсменки Ольги КОРСУН на Всесвітній Універсіаді, що відбулася у італійському Неаполі. Цьогоріч Ольга стала єдиною з полтавських спортсменів, що піднялася на п’єдестал пошани всесвітніх студентсько-молодіжних спортивних змагань. До того ж одразу – на найвищу його сходинку.

Головний редактор «Полтавщини Спорт» Владислав Власенко записав інтерв’ю з нашою землячкою, фрагменти якого пропонуємо читачам нашої газети.

Про перші кроки у спорті та навчання

– Ольго, розкажіть, як ви стали легкоатлеткою і почали виступати саме у потрійному стрибку. Діти на фізкультурі зазвичай або швидко бігають, або далеко стрибають. Ви ж робите і те, й інше.
– Наша сім’я – спортивна. Сестра легкоатлетка, батько теж. Всі хотіли, щоб я теж займалася спортом.
– А ви хотіли?
– Перепробувала чимало видів спорту: плавання, баскетбол, а також займалася бальними танцями… Батьки хотіли, щоб донька була фізично міцною, різнобічно розвиненою дитиною. До того ж я була дуже активною, і мене намагалися чимось «зайняти». Хоча, знаєте, була одна історія. Мій двоюрідний брат живе у Франції і колись надіслав старшій сестрі круті брендовані «шиповки». В Україні їх тоді було не дістати. Вони їй не підійшли за розміром, і батьки хотіли продати, але не встигли, бо я, ще малою дитиною, гралася і обрізала на них бирки. Мене насварили, тож сказала, що тепер буду в них займатися. «Шиповки» не продали, і вони чекали свого часу, мені вже нікуди було діватися. Бігала я «так собі». У трійку кращих потрапляла, але лідером не була. Тож перший рік стрибала у довжину, а потім тренер, в якого я тоді тренувалася, Василь Омельяненко, почав наполягати на потрійному стрибку.
– А чому ви, власне, опиралися?
– Не знаю. Мені це не подобалося. Коліна боліли. Щось наче й виходило, але все через «не хочу». І тут мене «прорвало». Десь у 2010 – 2011 році я поїхала на чемпіонат України, виступала й у стрибках в довжину, й у потрійному стрибку. В обох видах потрапляю у фінал. У потрійному я стала восьмою і почала ставитися до нього лояльніше. А потім у 2012-му виграла Кубок України й остаточно «прийняла» потрійний стрибок.
– Тобто розуміння, що це ваше, прийшло разом з медалями?
– Так! Виявилося, що все не так погано (сміється). Вигравати ж завжди приємно. Коли розумієш, що перемагати вдається саме в цьому виді програми, отже, й розвиватися треба саме у ньому.
– Коли зрозуміли, що спорт – це не захоплення, а професія? Вам, можливо, було легше, адже вся родина спортивна, а взагалі професія не надто популярна.
– Звісно, і далеко не найприємніша. Особливо з фінансової точки зору. Щоб було зрозуміліше, я минулого року виконала норматив «майстра спорту», мені досі не виплатили за це премію. За «майстра спорту міжнародного класу» чекатиму ще роки. Родина мене завжди підтримувала, а от зі школою були проблеми. Мені «запропонували» обирати або навчання, або спорт. Зі школи я пішла після дев’ятого класу. До політехнічного коледжу, зі словами: «Я обрала спорт».
– Ось таке протиставлення «навчання або спорт», на ваш погляд, взагалі є правильним?
– Ні, це просто рамки, у які нас з дитинства чомусь заганяють. Я знаю багатьох ерудованих спортсменів. Та й сама добре вчилася в школі – була відмінницею. Просто коли ти тренуєшся і змагаєшся, то не завжди виходить все встигати. Після кожних змагань приїжджаєш, але твоїми перемогами не пишаються, а «пиляють» тебе за те, що ти пропустив. У коледжі такого не було. Навпаки, там дуже підтримували спортсменів. Я його закінчила з червоним дипломом, хоча на той час ще більше часу присвячувала спорту і, звісно, більше занять пропускала.
– Наздоганяти і здавати «хвости» все одно ж доводилося.
– Іноді здавала наперед, екстерном. Так було простіше.

Про конкуренцію та емоції

– Молодих людей часто відмовляють від занять спортом, мотивуючи, що, мовляв, вік професійного спортсмена недовгий і активно виступати можна лише до 30–35 років.
– Так, але якщо за цей короткий проміжок часу витиснути з себе максимум, ти отримаєш дуже сильні емоції, яким просто немає аналогів. Взяти хоча б Універсіаду. Тоді я вдало стрибнула, а потім сиділа на секторі і просто хвилин п’ятнадцять плакала, поки стрибали конкурентки. Це не передати словами. Потім дивишся, а в тебе понад дві сотні непрочитаних повідомлень з привітаннями. І знову тебе «трусить», по тілу мурашки. Це справжнє окрилення, це треба відчути.
– У вас у березні був міжнародний старт – чемпіонат Європи у Глазго, – і, напевне, там ви теж розраховували на «золото», але не пройшли кваліфікацію. Щось пішло не так?
– Не знаю як щодо «золота», але до фіналу дійсно можна було виходити. Там співпало багато факторів. Перед змаганнями я захворіла. До всього додався психологічний дискомфорт… Словом, як снігова лавина. Я приїхала до Глазго практично розчавленою. Наче й стрибнула непогано (13, 30 м), та була розчарована. Не можна сказати, що «перегоріла» чи злякалася, що змагатимусь з титулованими спортсменами. У секторі для стрибків усі рівні. Я тоді дивилася фінал і говорила собі: «Це останній змагальний фінал, який я дивлюся на трибунах». Дала собі слово – у кваліфікації більше не вилітати.
– Ви згадали про конкурентів. Стрибки – це неконтактний вид спорту, і в принципі спортсмен бореться лише сам із собою. Чи є якийсь тиск, коли знаєш, що разом з тобою стрибають титуловані спортсмени?
– Я дивлюся на стартові листи і на результати, але не можу сказати, що це якось тисне. Повторюся, «на секторі» всі рівні. Кожен може раптово «вистрелити», як я у Неаполі.
– З ваших слів складається враження, що в Неаполі ви не «вистрелили», а навпаки – все йшло за планом.
– Так, за планом, але знаєте, до цього було відчуття якоїсь недореалізованості. Таке враження, що ми довго заряджали гармату, а ядро ніяк не вилітало. І от на Універсіаді це нарешті сталося. Дуже допомогло те, що зі мною поїхав мій тренер Юрій Щербак. Поїхав своїм коштом, адже фінансування на це не виділили. Сама його присутність додавала впевненості. Це була дуже необхідна підтримка.

Про Універсіаду і психологію

– Розкажіть детальніше про Універсіаду. Всі бачили емоційний фінал. А що було до цього?
– Мене «перло» (сміється). У кваліфікації я на першому стрибку біжу і буквально відчуваю, що мене несе. Так класно! Я не доступила до планки, стрибнула, приземляюся – 13,75. І це з недоступом і з моїм «фірмовим» приземленням, коли нога залишається ззаду. Так взагалі можна стрибати норматив на Олімпіаду. Стрибаю вдруге – роблю скачок і підсідаю. Потім дивлюся, як стрибають інші, і… ніхто не може. Третя спроба не знадобилася. Наступного дня розім’ялася, поприсідала зі штангою, поплавала і відчуваю, що починаю застуджуватися. Коли виходила на фінал – вже боліло горло. Дихати було важко, ніс «закладений», на розминці підвернула стопу. Але говорю тренерові, що все нормально, треба себе проявляти. Відчуваю, що почуваюся гірше, ніж у кваліфікації, але стрибки йдуть. На останню спробу я «завелася», попросила підтримки у вболівальників, і вони влаштували овації. Взагалі треба віддати належне публіці – італійці палко підтримують усіх. До них додалася українська делегація, тож разом створили неймовірну атмосферу. Стрибаю, бачу результат, всі радіють, плачуть. Тепер залишалося дочекатися, як стрибнуть конкурентки. В першу чергу ми, звісно, налаштовуємо себе, але все одно моніторимо конкурентів. Є люди, які психологічно ламаються, якщо перед ними хтось вистрілює. Я ж навпаки – лише більше заводжуся. До речі, тренер сказав, що на Універсіаді я своїм стрибком всіх «прибила».
– Тобто якраз і стала тим конкурентом, що «вистрелив»?
– Так, але це спорт. До змагань треба готуватися як фізично, так і психологічно. Ти можеш фізично бути готовий до світового рекорду, але через психологічні проблеми стрибнути максимум на рівні кандидата в майстри спорту. А буває навпаки – в тебе «такі собі» фізичні дані, але за рахунок впевненості та психологічної готовності ти стрибнеш принаймні на особистий рекорд.
– Під час трансляції фіналу було видно, як ви про себе щось промовляєте, наче мантру.
– Так, я говорила собі: «Зберись!». Навіть на відео читаю це в себе по губах.
– Допомагають такі установки?
– Я в цей момент абстрагуюся від усього, що навколо. Розмовляю сама до себе і бачу в цей момент лише три речі – себе, доріжку і яму. Це допомагає концентруватися. Навіть тренеру говорю, щоб в такі моменти мене не чіпав.
– Довго цьому вчилися?
– Це приходить з досвідом. Одного разу ось так поговорила з собою – допомогло, і з того часу завжди так роблю. Це вже потім можна дати собі волю і вихлюпнути емоції.
– На Універсіаді ви просто вибухнули.
– Так сильно я, мабуть, ще ніколи не раділа. Раніше Олімпійські ігри були мрією, зараз – найближча мета.

Про тренування

– А як виглядає тренувальний день переможниці Універсіади?
– Тренуюся шість разів на тиждень. Тренування влітку і взимку різняться. Влітку прокинулася, о 9.00 на тренування. Воно триває близько трьох годин. Спочатку розминка, спеціальні вправи відповідно до того, що будемо відпрацьовувати – спринт чи стрибки.
– Тобто тренування можна поділити на два сегменти – бігові й стрибкові?
– Є ще й силові. Здебільшого це присідання зі штангою.
– І все це близько трьох годин?
– Так. Стрибки трохи довше, адже на кожен окремо налаштовуюся.
– Тобто така собі мікромодель змагань?
– Можна сказати і так. При цьому іноді буває, що стрибки не йдуть. Тоді тренер створює призовий фонд. Зазвичай це фрукти, кава чи морозиво. Стрибаємо за їжу (сміється).
– А що в холодну пору року?
– Восени це можуть бути збори. Тоді ми маємо такі ж тренування, але вже по два в день. Але і відновлюємося більше. Адже там зі спортсменами працюють медики, нам влаштовують сауну… Взимку тренувань менше, але вони більш довготривалі. Починаються з обіду і можуть тривати близько п’яти годин. Повний робочий день.
– Ви розповіли про фізичні тренування і згадували про те, наскільки важлива психологічна витривалість. Як вдається себе загартовувати?
– Якби у спорті були лише перемоги, спортсмени б розслаблялися. А так будь-яка поразка має мобілізувати. Справжнього спортсмена невдачі лише загартовують.
– Як після успіху «не пуститися берега»?
– Тренування не дадуть. Вони швидко виводять з ейфорії. Особливо коли відчуваєш, що важко.
– А як знімаєте стрес після тренувань і змагань?
– Заряджаюся зазвичай музикою, можу прогулятися, подивитися кіно. Можу виїхати на природу, приміром, на дамбу, і подивитися на бурхливу воду. Періодично читаю книги, хоча й засинаю під них.
– Що читаєте?
– Зазвичай пізнавальну літературу про спортивну психологію, фізіологію тощо.
– У вас спортивна сім’я, і, судячи з розповіді, вибору, чим займатися у житті, майже не було. А що, якби не спорт?
– Я маю професію програміста. Звісно, намагатимуся повністю реалізуватися у спорті, але в разі чого запасний варіант є!
***
«Зоря Полтавщини» поспілкувалася з керівником фізвиховання Полтавського політехнічного коледжу, який Ольга Корсун закінчила з червоним дипломом.
– Знаю Олю з її дитинства, років з дванадцяти-тринадцяти, – зазначив Віктор Калюжний. – Дуже позитивна дівчина. Вона завжди була непосидючою. Чесно кажучи, коли у коледж на програмування вступила, думав, що можуть виникнути проблеми з навчанням. До того ж спорт – це постійні роз’їзди, змагання. Аж ні, навпаки – дуже серйозно до всього ставилася, брала завдання у викладачів, виконувала. Ми всі, звісно, дуже за неї раді. Користуючись нагодою, хочу ще раз поздоровити Олю з перемогою – і від себе особисто, і від усього нашого навчального закладу. Коледж нею пишається!
Приєднуємося до усіх вітань нашій чемпіонці. Нехай мрії здійснюються!

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий