Опісля Крутів: долі українських бійців

У вітчизняній історіографії є дослідники, які стверджують, що усі юні бійці, котрі сто років тому під Крутами протистояли більшовицькій навалі, загинули. Насправді ж, за твердженням авторитетних науковців, на полі бою полягло 10–12 юнаків. 27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, потрапили у полон. Згодом до рук більшовиків потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин. Отож цих 29 героїв червоногвардійці розстріляли або замордували. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. До речі, серед них – і наш земляк Микола Божинський-Божко із села Калкаїв Хорольського повіту (тепер – села Старий і Новий Калкаїв Семенівського району).
А як склалася доля інших учасників бою під Крутами?

Дехто успішно закінчив гімназію
Залишилися численні спогади учасників крутівських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети. Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб.
Майже половину сотні складали гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Інші згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім відступили у складі українських військ на Полісся.
У лютому 1918 року один із цих гімназистів загинув у бою під Бердичевом. Інші вже у березні повернулися до Києва, де ще через кілька місяців успішно закінчили гімназію.
Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР.
Зокрема колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях
із більшовиками. У 1921–1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції. Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики. Саме він був командиром куреня. Сотник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював 1-шу сотню куреня. Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі.
Оскільки Василеві Свариці було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника.
Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.


Симон Петлюра відзначив героїчних юнаків
Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи підвищили до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу чекали аж до 1921-го. Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українського війська, але фактичного затвердження свого службового становища не мали. Зі старшого курсу 1-ї Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині. Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником.
Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року.
Інший представник старшого курсу поручик Іван Грушецький у часи Визвольних змагань працював стройовим командиром у Спільній юнацькій школі, що готувала старшин для Армії УНР. Потім був освячений у сан священика, служив у церкві на Волині.
У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці. Помер Іван Грушецький у камері в серпні 1940-го.
7 березня 1921 року Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом: “До мого відома дійшло, що в складі Української армії перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських, або українізувавши існувавші тоді російські юнацькі школи (як-от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських.
Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.
Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська, вже не покидали його. Не один з них кров’ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення Арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність.
Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по сей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день, не мають ще належних старшинських ранг.
Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, протягом трьох тижнів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї Українських юнацьких шкіл (себто був. Константинівської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР, для надання їм першої старшинської ранги”.
Лицарі “Залізного хреста за Зимовий похід і бої”
Після цього звернення Головного отамана військ УНР Симона Петлюри було видано наказ військам УНР ч. 72 від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в Армії УНР, підносилися до старшинських звань.
Про декого з них варто розповісти докладніше. Так, уродженця села Монастирище Ніжинського повіту Митрофана Швидуна в бою під Крутами було поранено у праву ногу вище коліна. З поля бою його винесли товариші. Пізніше він брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах “Стрілець” та “Вільна Україна”. Незабаром знову був поранений – у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука. Став військовим інвалідом, але не полишав служби в Армії УНР. У міжвоєнний час Швидун мешкав у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.
Михайло Михайлик родом із села Глодоси (нині – Кіровоградська область) брав участь у Першому і Другому зимових походах, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни. На жаль, здоров’я юнака підірвали військові випробування, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.
Серед колишніх учасників бою під Крутами було й чимало лицарів “Залізного хреста за Зимовий похід і бої” – єдиного ордена Армії УНР. Це зокрема – Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців. Вони вступили до нього, коли той лише створювався – навесні 1918 року під назвою окремої кінної сотні 2-го Запорозького полку, – і залишалися в його складі аж до 1923-го.
Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Перший із них згодом став інженером і помер у 1970-му в США, другий – священиком і загинув за невідомих обставин на Волині в 1943-му.
Багато хто з учасників бою під Крутами у 1920-ті роки здобув цивільний фах. Так, Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), згодом працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив Українську господарську академію і став інженером-хіміком.
Один із “крутян” Сергій Захвалинський, уродженець містечка Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії.
Ще в 1920-му, коли був старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоногвардійців.
Слід також згадати, що під час Другої світової війни колишні учасники бою під Крутами долучилися до різних українських військових формацій. Зокрема колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів добровольчої дивізії “Галичина”, а в 1945-му – був одним із її керівників. У цій самій дивізії служив і колишній крутянин, чорношличник, лицар “Залізного хреста за Зимовий похід і бої” Петро Франчук. Уже згаданий Митрофан Швидун 1941-го став організатором так званого Луцького куреня ОУН, багато бійців якого згодом опинилися у лавах Української повстанської армії. А Сергій Захвалинський (псевдонім Орлик) у 1941-му очолював українські військові формування в Києві.
Останні з учасників бою під Крутами померли у 1970–1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.
Підготував Анатолій ВАСЕВИЧ.

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.