Пашківка Козельщинського району єдина на Полтавщині зустріла Акт про незалежність України синьо-жовтим прапором
Про цю історію згадувала Козельщинська районна газета «Радянське село» у вересні 1991 року, а в деталях її розповів мені Богдан Боровицький, фермер із Пашківки і головна дійова особа тих подій. Хоча ні: головним персонажем усе ж таки став український синьо-жовтий прапор.
Молода родина Боровицьких переїхала до Пашківки з Житомирщини, яка після аварії на Чорнобильській АЕС потрапила до зони відселення. Непросто було звикати до місцевого менталітету, адже Боровицькі жили у селі, розташованому за 40 кілометрів від польського кордону і за 70 – від Олевського району, де у 1940 роки, під час Другої світової війни, влада змінювалася постійно: один день – німці, другий – «совіти», третій – «Поліська Січ» – під синьо-жовтим прапором. Зрештою, поліські січовики, очолювані Тарасом Бульбою-Боровцем, встановили своєрідну суверенну українську республіку – Олевську, де не було ні німецьких, ні радянських підрозділів. Вона проіснувала всього кілька місяців 1941 року, але свій слід в історії України, безумовно, залишила.
У західних областях панував зовсім інший менталітет; там люди здавна вважали синьо-жовтий прапор історично своїм. Населенню ж південного сходу України «пощастило» майже на чверть століття довше залишатися під впливом комуністичної радянської ідеології, яка винищувала українську еліту, інтелігенцію, цвіт української нації.
Тож не дивно, що така волелюбна місцевість відповідно сформувала особистість Богдана Боровицького. Він органічно сприйняв рух за відновлення незалежності України, який особливо активізувався у 1991 році. Тоді чоловік через свої службові обов’язки (працював у пашківському колгоспі «Зоря комунізму» завідуючим гаражем) часто їздив у відрядження на Західну Україну, де майже в усіх населених пунктах поряд із прапорами УРСР уже майоріли синьо-жовті національні прапори. Це, зауважте, був кінець травня-червень 1991 року!
І ось з одного такого відрядження Богдан привіз у Пашківку синьо-жовтий прапор із тризубом.
– Якби я встановив цей прапор десь нижче, то мої односельці, які дуже любили СРСР, відразу зірвали б полотнище, – згадує Богдан Володимирович. – А в колгоспному автопарку є дуже висока будівля майстерні. Тож я попросив нашого кранівника Вадима Бабця допомогти. Я сів на стрілу крана, Вадим підняв її разом зі мною, і так разом ми вивісили прапор. І ніякого страху абсолютно не було. Я зробив те, що мусив. Наш водійський колектив мене підтримав, бо ми всі були молоді, приблизно одного віку. А Вадимові я сказав: «Хто б тебе не просив підняти стрілу, щоб зняти прапор, – кажи, що кран поламаний. Стосовно будь-яких виробничих питань – кран працює». Вадим пообіцяв щось придумати.
І тут почалося… Спочатку прийшло кілька дідусів, яким уже за 70: «Синочку, що ти зробив? Ти розумієш, що тим тризубом кололи, убивали наших людей?» Я їм на те: «Ви особисто знаєте хоч одну людину, кого «бандери», як ви тут кажете, цими тризубами убили?» Мовчать. А я веду далі: «Ви настільки зомбовані, що боїтеся вголос казати навіть те, про що багато знаєте: скільки в голодівку померло людей, від кого і як!» У них не було контраргументів, лише хтось поза моєю спиною (в очі боялися!) обмовився, що мною буде КДБ займатися…
Після тієї делегації приїхав водій голови сільської ради (чоловік у літах, прокомуністичного гарту) із запискою від голови: «Богдане Володимировичу, зніміть прапор, бо прапори вивішуються тільки у святкові дні». На що я відповів: «Перекажіть голові: а у сільській раді щодня свято, що там комуністичний прапор вивішений?» То водій скипів (його син у міліції працював): «Ось приїде мій син, тобою займуться!»
А ось тодішній голова колгоспу сприйняв встановлення синьо-жовтого прапора адекватно…
Минув тиждень. Боровицький повертався вантажівкою з чергового відрядження. На полтавському перехресті його зупинили два міліціонери, одним із яких був уже згаданий син водія голови сільради. Спочатку перевірили документи – вони були в порядку. Але ж треба було присікатися… Той, що був сином пашківського водія, не втримався, нецензурно вилаявшись:
– Що ти повісив там? Ми будемо роги обламувати!
Богдан на провокацію не піддався:
– До документів претензій немає? Я можу їхати?
– Гаразд, їдь, але ми своє все одно зробимо!
Але не всі міліціонери були такими. Місцевий дільничний Федір Бахвалов до всього ставився помірковано. Він просто приїхав до Боровицьких додому: «Слухай, я тебе по-людськи прошу… Там дурдом у нас у міліції, мене кінчають… Зніми прапора, якщо можеш, бо мені ж дали завдання…» Через кілька днів приїхав знову з тим же проханням. Можна тільки здогадуватися, яких зусиль це коштувало, але дільничний у Козельщині усі гострі кути згладжував, щоб Богдана зразу не зачинили і не смикали… Останнього разу лише попередив: «Богдане, там уже КДБ буде займатися». Боровицький пообіцяв щось вирішити (хоча, правду кажучи, знімати прапора й не збирався).
Уся ця смиканина тривала більше місяця. Хтозна, як би склалося далі, але якраз у першій декаді серпня 1991 року Боровицьким дуже доречно трапилася сімейна путівка на відпочинок до Алушти – аж на 21 день! Тож Богдан вирішив: прапор не зніматиме, поїде у Крим, а за три тижні, можливо, щось і зміниться. Так і поїхали утрьох: він, дружина Леся і донечка, якій на той час було півтора року. Таку ж путівку отримала ще одна родина з Пашківки, тож вирушили до Криму всі разом.
Відпочинок на морі тривав, як і належить, коли раптом, наче грім із ясного неба, – путч, спроба військового перевороту в СРСР, сумнозвісний «ГКЧП»… (Для тих, хто не «в темі»: Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (ДКНС) (рос. – Государственный комитет по чрезвычайному положению в СССР (ГКЧП)) – самопроголошений орган влади, не передбачений Конституцією СРСР, створений 18 серпня 1991 року з метою збереження СРСР шляхом усунення від влади президента Михайла Горбачова, дії якого учасники комітету розглядали як неконституційні).
– Усе, Богдане, посадять тебе, – запанікували відпочивальники-односельці.
Леся ж у сльози…
– Лесю, все буде нормально, якщо посадять – відсиджу, не переживай, – заспокоював дружину Богдан. А в самого, звісно ж, душа не на місці, бо ті, що спробували захопити владу, довго б не церемонилися, за синьо-жовтий прапор чоловік ризикував отримати не рік і не два…
Треба зауважити, що в наших краях прихильників «ГКЧП» було ой як багато! Боровицький підозрював, що за його відсутності голова сільської ради таки знайде спосіб зняти прапор у селі. Втім, повернувшись із відпочинку, чоловік побачив, що прапор висить на своєму місці. Богдан – до Вадима:
– Як так вийшло, що прапора ніхто не зняв?
– Та хотіли, – відказав Вадим. – А я їм: «Кран поламаний!» Драбини ж такої не знайшли, бо треба кілька штук докупи скріпити, щоб піднятися нагору…
За три дні путч скінчився, усе перебісилося, почався «парад суверенітетів», як тоді назвали процес виходу усіх республік зі складу СРСР. Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року проголосила Україна. І синьо-жовтий стяг гордо майорів над Пашківкою. Тоді одна з обласних газет відзначила, що один-єдиний прапор, найперший у районі й області, встановив колектив автопідприємства колгоспу «Зоря комунізму», відстоявши демократичні цінності. Так Пашківка стала єдиним населеним пунктом Полтавщини, який зустрів Акт про незалежність України синьо-жовтим прапором.
Невдовзі у Пашківці з’явився ще один такий прапор: у селі готувалися урочисто відкрити нове двоповерхове приміщення середньої школи. Освятити будівлю запросили отця Петра. А він заявив, що не проводитиме чин освячення приміщення, доки на будівлі не буде синьо-жовтого прапора. Тож Богдан Боровицький привіз іще одне полотнище – для школи. А той, перший, іще довго майорів над майстернею…
Багатьох дійових осіб цієї історії вже немає серед нас. На жаль, цього року хвороба передчасно забрала з життя Вадима Бабця. Але світла пам’ять про нього жива. Богдан Боровицький теж часто згадує його добрим словом. Аналізуючи ті події, роздумує:
– Звісно, коли почався путч, я переживав. Зовсім нічого не боїться людина, яка не має розуму. Але я знав, на що йшов і заради чого. У чому наша біда? Ми ніяк не можемо вичавити із себе раба. Радянська система знищила цвіт нашої нації, і це рабство ще й сьогодні присутнє у дуже багатьох. На щастя, наші діти – уже значно вільніші, ніж старше покоління. І цей процес викорінення рабства зі свідомості має продовжуватися. Коли від покоління до покоління виховуватимемо вільних людей – аж тоді будуть кардинальні зміни в нашій державі.
Надія ЛИТВИН
Журналіст