Осінь – пора нових відкриттів

Осінь – пора нових відкриттів

«Збираю на зиму теплі слова. Підсушую. Перебираю. Додаю то дрібку печалі, то радості пізньоцвітньої. Ото прийдуть до мене гості. Замерзнуть дорогою. А я їм: драстуйте, мої хороші, добрий вечір, мої приспані. Сідайте до вогню погрітися. Давайте, витрушуйте з кишень, що в кого є. Може, сухарик житній, сонцем надломлений, може, перстеник із циганського золота осіннього, а може…. Тиша вечірня терпка, навхрест нитками перев’язана… Мовчать гості. Не озиваються. Лише багаття потріскує. А що то у нім? Та то… слова горять! Того й тепло кругом усім…»
Мабуть, цими рядками письменниця із Лубен Ганна Кревська (Марина Володимирівна Кононенко) означує свій сьогоднішній настрій. І кличе нас до затишного вогню своєї творчості – погрітися в душевному теплі. І привід є хороший: нещодавно вона зустріла свої ще молоді 40 років і видала нову книжку – «Ситцеве щастя». Відбулося кілька її презентацій у Полтаві та Лубнах. На сайті обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара читаємо розповідь про зустріч із авторкою: «Осінь – пора нових відкриттів. Одинадцятикласники СШ № 27 6 вересня 2019 року «відкрили» для себе Ганну Кревську – члена Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, лауреатку двох регіональних премій: імені Василя Симоненка та Володимира Малика, обласної премії імені Івана Котляревського, авторку трьох поетичних збірок. Щойно з друку вийшла перша її прозова книга, яка має назву «Ситцеве щастя». Вона містить 8 оповідань та повість. Це – художнє відтворення історії полтавського краю 30–60-х років ХХ століття».
Ганна Кревська про свою книгу зокрема розповідає так: «Більшість історій, описаних у «Ситцевому щасті», насправді відбулися з моїми героями. Деяка частина фактів – знайшлася в газетах того часу, піснях, легендах, переказах. Що було у сувої ситцю, а що туди дошив меткий кравець – то розгадувати тобі, шановний читачу. Зазначу лише одне: найбільш неймовірні та фантастичні сюжетні стьожки не довелося вигадувати – вони справжні… Сподіваюся, шановні читачі, що в моїх ситцевих історіях кожен знайде щось своє. Можливо, витягне зі скрині спогадів сувій ситцевого щастя, котрим захоче поділитися з близькими.
Ситець – легкий, празниковий, коленкоровий, до тіла ловкий, набивний, кульбабовий, лагідний, літній, полинялий, рідний, незабутній, свій…
А який ваш СИТЕЦЬ? Погортайте, подумайте, оберіть».
Наші читачі матимуть таку змогу – обрати, прочитавши уривки з кількох оповідань.

«Ситець у кожного свій…»

Окраєць хліба

Іван Зозуля сидить біля шорсткої стіни і пригадує хліб. Його вигляд чоловік знає напам’ять – важкий, чорний, із трішки порепаною шкоринкою. Мама Мокрина пекли височезні хліби. Їхня сім’я мала семеро їдців, отож мати навчилися пекти такі паляниці, що, урізавши скибку та намазавши її здором із часником, можна було наїстися навіть у жнива. Іван завжди змагався з меншими братами та сестрами за ті окрайці, а отримавши бажане, ділився, бо ж разом – смачніше…
Минулого тижня Зозулі виповнилося двадцять. Він зустрів їх далеко від тихого рідного села Хорошки – в німецькому гестапо. А потрапив сюди Зозуля саме через хлібину. На чужині, у провінції Вайденау, домашнім хлібом навіть не пахтіло. Тут був зовсім інший коленкор: якась подоба на хліб з дертю, міцно зліплена у темний, аж чорний кавалок. Але наші остарбайтери, які жили в бараках і працювали, наче каторжні, не наїдалися і його. Хліб давали раз на день – в обід. Один буханець ділили на п’ятьох, а це – триста грамів. Часто, поки Іван доходив до баланди з брукви, в руках уже не лишалося нічого з відкраяної скибки – самі крихти…
Усе почалося з посилки. Зозуля отримав її кілька тижнів тому. Рідні відправили не один десяток тих посилань на інший кінець світу, але за два роки до Івана дійшли одиниці. У цій, сьомій, посилці, що невідомо скільки часу подорожувала з України, був лист від матері, коржики, які за час мандрів стали потертю, і добротна сільська махорка. Махорці Іван зрадів. У Третьому рейхові, знаєте, куриво, кава та чай стали конкретним дефіцитом, отож – товаром. Хлопці-щасливці, які теж отримували посилки, тайкома обмінювали їх на хлібні картки, проносили в барак і ділилися. Іван за свою махорку теж виміняв у чеха картку на 2 хлібини і ось несе їх назад до барака. Але тоді наче вгрузає ногами у землю. На вході височіє Ціп. Охоронця так прозвали за зріст – високий, худющий, а ще він за кожну провину, немов ціпом, вимолочує свою жертву палицею. Ціп тонкими кістлявими пальцями відразу намацує під одягом Івана хлібину, а після більш ретельного обшуку знаходиться неотоварена картка…
– Де взяв? Хто посмів дати? – репетує начальник табору.
Мовчить Іван. Знає, що за картку людину можуть посадити або й відправити у концтабір, а звідти – не вертаються. Чеха шкода. У чеха – діти. В Івана їх не було, а тепер навряд чи й будуть…

Чорнобривці

(Перший приїзд Малика в Лубни)
…Володимир приїде в Лубни погостювати до брата. Михайло нещодавно одружився на місцевій дівчині. Обидва Сиченки закінчили навчання. Володимир вчителює на Київщині, Михайло – лікує на Полтавщині. Молодший брат ставить на ноги себе та все хірургічне відділення Лубенської лікарні, якій катастрофічно не вистачає препаратів, приміщення, а найбільше – лікарів.
Літнього вечора у хату, де на кілька тижнів оселився Володимир, зайде тендітна дівчина із неймовірно гарними великими очима. Здається, такі очі він бачив на фресках Софіївського храму, святих якої писали з київських князівен. Дівчина зазирне тими очиськами у саме осердя його чоловічої душі.
– Добрий вечір, – вітається постоялець. – Мене Володею звуть. А вас?
– А я – Галя, – каже дівчина і несміливо додає: – Галя Малик.
– Яке красиве прізвище! – вихоплюється у юнака. – Ніколи такого раніше не чув.
Вони довго будуть гуляти зеленими лубенськими вулицями. Вона щойно закінчила медінститут і мріє лікувати людей. Він уже кілька років учителює і мріє лікувати людські душі. Увечері, перевіривши під гасовою лампою купу учнівських зошитів, Володимир Кирилович відкриває свій зошит і починає писати вірші про болі українського народу. А потім тайкома ховає написане під стріху.
Вони прийдуть до Сули в напівтемряві. Денна, аж тягуча, задуха зміниться раптовою прохолодою, як це часто буває наприкінці серпня. Внизу великим чорним дзеркалом стоятиме нерушиме плесо, в яке обриватимуться перші, жовтогарячі метеори. Він напатрає на чиїйсь клумбі цілий букет айстр та чорнобривців, а тоді несміливо спитає:
– А чорнобривці тобі подобаються?
– Подобаються, – відповість дівчина і зашаріється.
– І нам із братом… і мені – теж подобаються! – скаже юнак, накидаючи на її плечі свій піджак. А тоді аж так осміліє, що пригорне і дівчину, і чорнобривці до свого серця.

Бутлик молока

Вранці Петрусь бере на плечі кошики і несе їх в Лубни на базар. У кошиках – картопля і бутлики із запашним свіжим молоком. Від села до Лубен – сімнадцять кілометрів навпрошки, тож самого Петруся не пускають. Він іде базарювати разом із тіткою Дунькою. Терешко (і швець, і жнець, і на дуді грець) пошив Дуньці модельний піджак, що зветься халадайка. Тож тітка радо бере Петруся з собою базарювати. У полі на Чорницях Дунька зупиняється і натирає щоки квасним буряком.
– Тьотю, а нащо ви оте робите? – питається Петрусь, перемінюючи кошики.
– А може, собі якого дядька в Лубнах найду! – осміхається базарниця.

Пастухи бджіл

Ох, ця Палажка! Кров із молоком, наливка вишнева вистояна, клята, клята, тричі на дню клята і головихою, і бригадиршею, і всією колгоспною ланкою ПА-ЛАЖ-КА.
З якого татаро-козацького замісу ти вродилася отака на Богом забутому хуторі? Із вигнутою дугою бровою, якою поводиш так зверхньо, немов ти – онука бунчкового товариша? Із очима… очиськами зеленими, які зиркають, припікають мужикам серце, непогашеною цигаркою. А ота кохта… кохта, що аж тріщить на високих, тугих, із війни ніким не цілованих грудях… Чи цілованих?.. А якщо цілованих, то ким і коли? От скільки їх у тебе там було? Га? Чи не було… А тобі все мало! Чого, от чого, коли ти, Палажко, йдеш у лавку, а чорні коси зміями в’ються, визирають, вилазять з-під твого квітчастого платка, у бригадира зупиняється бричка на дорозі, конюхи починають обтирати об лопухи кізяки з чобіт, а голова колгоспу… Голова колгоспу – один на три села! Отой, вражий син Опанас, починає гарцювати навкруги тебе на казьонному жеребці, немов малолітній пацаньонок, теряючи, так сказать, не просто своє достоінство, а достоінство і ліцо совєцької власті.
Оця клята Палажка була у війну «на Германіях». Тричі увозили, тричі тікала. Чоловіка, якраз перед німцями, вивіз уночі воронок (щось десь ляпнув про голодовку), а дітей не було…
Треба ж було тобі, Палажко, гнути свою спину в ланці. Може, хоч би поле бурякове випило, виїло твою красу. Так ні – запала ти до самої печінки нашому голові. Послав тебе, кляту бабу, у Гадяцький технікум – вчиться, а тоді… зробив завідуючою колгоспної пасіки.
Щоночі прилітав Опанас шершнем до твоєї закритої на дві засувки хати і гудів, низько гудів, як саме небо грозове гуде громом:
– Одкрий, ну, одкрий, Палазю! Моя Палажечко, моя солодкая, моя медовая, одкрийся! Прошу тебе! Ні перед ким на коліна не ставав, а перед тобою стану – тільки отвори!
А ти двадцять ночей стояла по той бік дверей і м’яла, сіпала на собі коси. Бо ж голова – жонатий, твій Петро (є чи нема) у Сибіру, а у хаті, Палажко, лише ти і радіо.
На двадцять першу ніч, зрозумівши, що не зняти з оцієї оси ні меду, ні стружки, Опанас осатанів. То не дає бідони на мед – куди хоч його, туди й качай. Бач, бідони в колгоспі – дефіцит. То заставить Палажку робити рамки на всю пасіку. Отих рамок треба штук чотириста, а руки у Палажки лише дві. Вона вже порізала пальці до крові дротами, а роботи – ні кінця, ні краю.
– Дайте мені хоч кого-небудь в поміч! – просить пасічниця.
– Де я тобі їх возьму? Хіба намалюю?! В мене всі мужики при ділі! – сичить голова, а сам поводить налитими кров’ю очима – чи не збирається хто помогти клятій бабі.
Не поміг ніхто… Село дивилося сотнею безсонних очей на Палажчин двір. Село співало «Чому бджоли не йдуть в поле, чому не рояться…» І то, мабуть, село (аж ніяк не головиха) вимазало похилені ворота Палажки коров’ячими кізяками.
Якось Олексій, поки жінка не вернулася з ферми, зайшов покликати Палажку переслати матері постіль. Зайшов і почув, як у дровнику не по-людськи плаче-завиває його рідна тітка.
Наступного вечора небіж прийшов робити їй рамки, тоді – вулики, а весною через день унадився вештатися до Палажки на пасіку. І чиясь, таки дійсно клята, душа ляпнула голові, що вчащає Олексій до тітки не як родич, а має на неї конкретні, так би мовити, види. З тих пір і пішло – у сусідньому селі коси клепають за 2 карбованці і 80 копійок, а Олексію – тільки 90 копійок. Усім дерево на хату дають, а Олексію – нема!..

Коржики

У селі ніхто не вірить, що німці вже в Лубнах. З Марусі сміються навіть домашні.
– Та їх іще під Києвом остановили! Радіо слухати треба! – сердиться Галя.
– Та ні в жизнь вони сюди не доберуться! Наші оборонять! – піддакують інші.
А вже наступного ранку Мгар побачив перші німецькі танки. Вони важко котилися селом, піднімаючи собачий ґвалт і курячий лемент. Ось перший оминув хати та ворини і рушив за край села – на Мостище. Якби той танк спитався у Марусі: що там, далі, за густим килимом трави, таким смарагдовим, що аж очі ріже? То вона, мабуть, відказала б: «Поїдь, та й узнаєш!» Танк рушив на лугову зелень і… провалився. Адже Маруся, увесь Мгар, Вільшанка, Лука і Тишки знали, що за Мостищем стояла така драговина, куди навіть кіз пускати не можна було, не те що – танки! Того й назвали Мостищем – у жнива й сівбу навіть на дорозі треба було підмощувати баюри, аби вози не в’язнули в баговинні.
Німецький «Фламінго», дарма, що легкий, відразу осів по самісіньку свою трансмісію у болотну жижу. Перелякані німці відкрили люк і повискакували геть, досадно лаючись на весь Мгар. Інший танк після такої оказії лишився поруч на дорозі, а третій повернув назад і став напроти колгоспної контори, розвернувши дуло на переправу. Він простояв там самотиною аж до самого полудня.
Дід Галайда, чия хата крайня на кутку, питається у своєї баби:
– Ксеню, а мо’, вони там подохли?
– А Бог же їх знає, іродові душі! – перехрестившись на монастир, одказує та.
По обіді до Галайдиного двору прибилися медсестра і троє солдатів. Всі поранені, один – не здужає стояти на ногах, тож його тримають-підпирають плечима товариші.
– Дідусю! Ми ярами сюди вийшли. Нас під Лубнами у якомусь ліску в кільце взяли. У нас – два протипіхотних, снаряди скінчилися, а вони – як саранча, лізуть і лізуть… Нам на той бік треба…
– Он мій човен під вербою припнутий стоїть – беріть! Тільки ж угорі, під конторою, їхній танк окупірувався…
– А німців ніде більше нема?
– Та вроді нема!
– Ми вище попливемо. Може, не встрелить? Я ж із раненими…
Солдати відв’язують човен, а медсестра чіпляє на лозину хустину баби Галайдихи – стару, ситцеву, давно вибілену сонцем. Ось на дно кладуть пораненого, ось дужі солдатські руки відштовхують човна від берега. Тріснуте вербове весло входить у воду, борючись із течією, але та невмолимо зносить поранених униз – ближче до контори.
Мовчить дід Галайда, приклавши руку човником до лоба. Мовчить баба Ксеня, дивлячись, як по воді пливе її ситець. Мовчить Мгар, і танк теж мовчить. Але ось над Сулою лунає невмолиме «Гух!», і човен розлітається посеред річки на друзки. Кричить вороння, злітаючи із безхресної монастирської дзвіниці. Скрикує баба Галайдиха. Хреститься дід Галайда, повільно вдавлюючи пучки в лоба і груди, а по тім – знову тиша. Лише баговиння з трісками пливе за течією.
Через тиждень у Мгар знову в’їжджають німці. Цього разу на мотоциклах. Вони зривають із сільради кумачевий прапор і розстрілюють під фермою комуністів. Страчених викладають проти скупого осіннього сонця на солому з коржиками коров’ячого посліду – аби всі бачили. Правда, не всі з убитих комуністи, але за дивним збігом – усі шестеро ходили у 33-му і забирали в людей останню їжу. Виходить, гарну пам’ять має Мгар. Не сховали її ні сливники, ні вишняки, ні левади із похованими у ряднах людьми.

Ганна КРЕВСЬКА

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий