Остання поїздка в Білокам’яну

Мишко мешкав у селі під Полтавою. Ріс без батька, мати безмежно любила єдину дитину та ревно оберігала від усіх негараздів. Після школи хлопець здобув професію токаря в ПТУ, розташованому поблизу кінцевої тролейбусної зупинки. На цій зупинці я зазвичай виходив, їдучи на роботу. Запам’ятався напис на великому щиті із запрошенням вступати на навчання в училище. В оглаві (великими літерами) – «Юноши и девушки» – хтось брутально змінив три букви. І заголовок уже читався: «Онаши и дерушки»…
Після ПТУ Михайло працював у інституті джерел світла на дослідному виробництві, де ми й познайомилися. Коли приносив йому креслення якоїсь деталі, щоб виконати токарні роботи, хлопець уважно читав його, перепитував та уточнював, у яких умовах ця деталь працюватиме. Незважаючи на молодий вік, він добре знався на властивостях металів і прагнув поділитися знаннями. Після роботи юнак ніколи не брав участі в посиденьках із колегами за кухлем пива, завжди поспішав додому.
Напевно, в останній рік існування Союзу наш голова профспілки повідомив про «поїздку вихідного дня» до Москви. Заманював тим, що профспілка оплачує левову частку вартості квитків на потяг. Я не збирався їхати, бо вже мав за плечима гіркий досвід подорожей до Білокам’яної, а Мишко, який далі Полтави нікуди й ніколи на вибирався, почав завчасно готуватися в дорогу. Зокрема придбав нову дорогу електробритву харківського виробництва – останню модель.
…У плацкартному вагоні було вельми душно, і Михайло погано спав. Коли потяг уже наближався до столиці імперії, хлопець раніше за інших пасажирів вагона закрився в туалеті, щоб поголитися. Біля електричної розетки виднілись замизгані цифри «127 В», а поряд було приклеєно шматочком липучки для мух ще якийсь незрозумілий напис. Перш ніж вмикати бритву, він вирішив усе-таки вточнити в провідниці вагона величину напруги. Опецькувата жіночка з пожмаканим лицем ошелешила: «Ви што – бєзґрамотний? Нє умєєтє чітать? Там же напісано – 127 вольт!».
Хлопець знав електричну схему бритви. Тому перемкнув напругу з 220 В на 127 і вставив вилку в розетку. Бритва неочікувано дуже потужно запрацювала. А ще і якісно вибрила щетину половини підборіддя. А далі щось бахнуло, зашипіло, як гадюка, й із сіточки, яка притискалася до шкіри, пішов ядучий дим, а скрученим електродротом ніби пройшли судоми, від яких він став гарячим. Нова-новісінька електробритва вмерла! Як виявилося пізніше, в електромережі вагона була напруга величиною 220 В!
Придбавши в столиці якийсь непотріб, сумний та невеселий Михайло дорогою до Полтави вже не спав. Прикриваючи долонею неголену частину обличчя від інших пасажирів, він подумки підраховував витрати та збитки, а ще згадував старшого колегу, який перед поїздкою сказав йому пророче: «Якого дідька туди пертися?».

Василь ДЕНИСКО
Інженер

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий