“Отакі золоті люди вони були”

“Отакі золоті люди вони були”

Гончарське подружжя Гаврила та Явдохи Пошивайлів – у спогадах сучасників

Творчості знаного в Україні гончарського дуету гончаря Гаврила Ничипоровича (1909– 1991) і гончарки-малювальниці Явдохи Данилівни (1910–1994) Пошивайлів присвячено чимало наукових і популярних публікацій відомих українських мистецтвознавців, керамологів, культурологів, журналістів.
Важливим аспектом у вивченні творчого й життєвого шляху майстрів є проведення керамологічних експедицій. Упродовж 2008–2015 років співробітники Меморіального музею-садиби гончарської родини Пошивайлів постійно спілкувалися з людьми, життєві шляхи яких перетиналися зі славетним подружжям, зокрема по роботі в Опішненському заводі “Керамік”, яка припала на 1970–1990 роки. Про них з теплотою згадують усі, хто їх знав, з ким вони працювали, кому передали свою майстерність.

Наче пташка і наче квітка
Й досі живуть у спогадах своїх учнів Гаврило Ничипорович та Явдоха Данилівна Пошивайли. Серед них – Ніна Бабенко (1955 р. н.), яка впродовж 1971–1981 років працювала малювальницею у заводі “Керамік”: “Прийняли мене мальовщицею, але доводилося робити все: переносити посуд, погрузити на машину. Було важко зразу, бо мені тільки 16 років… Допомагали всі, хто уже малював. Часто показувала тьотя Дуся Пошивайло, вона вже на пенсії була, але ще з дєдом Гаврилом працювали. Всі підказували, але в основному тьотя Дуся показувала, підказувала, дуже хороша жінка була, примєр для молодих… От вона малювала все творче, квіти великі разного плану і кольори, риби і пташки, дуже гарний у неї “виноград”, “кривулечки”, птахи такі з хвостами – павліни, наче птичка і квітка. Ще малювала конвалії, їх чомусь ніхто, крім неї, не малював. Дуже гарні у неї получались і вази, а особенно в українському стилі миски…
Вона малювала тільки вироби Гаврила Ничипоровича. А часто, було, її просять на заказ миски, бо так ніхто ж не помалює, та і вази, і супнички – то вона теж малювала. Інколи, коли посуда пересихає, то вона й інших малювала, нас виручала.
Дуже часто пекла нам багато всього: пампушки з часником і хроном, я такого ніколи не їла, сластьони. Оце вже пішла, нема – і тут приносить під фартухом велику миску: “Нате, їжте, вгощайтесь, дівчата…” Явдоха Данилівна любила і вміла нас організувать…”
Священна таїна горна
“Мене навчав дєд Гаврило Пошивайло… – пригадував Віктор Панченко (1948 р. н.), гончар заводу “Керамік” (1971–1989). – Він нас усіх молодих вчив. Дівчат чоловік п’ять було і нас, хлопців, теж п’ятеро… Ліпив він в основному дома. А тут (у заводі “Керамік”. – Авт.) робив вазочки, мисочки робив. Дуже гарні він вазочки робив: літрові, 2-літрові, 3-літрові. В основному гончарював, казав: “За станком і вмру”. Дуже любив свою роботу. А ще він дуже красиві барани робив, леви дуже красиві. Він випалював їх на заводі і дома теж палив. Я в нього дома часто бував, але в горні не був. Він не дуже любив показувать. Каже: “Як зроблю, тоді побачите”. Я попросив Гаврила Ничипоровича, щоб він мені зробив щось на пам’ять. Він каже: “Давай зроблю”. І зробив оцю пепельницю з підписом. Отак і стоїть вона в нас вже багато років.
Пам’ятаємо ми дєда і бабушку теж. Після закриття заводу вони ще дома робили, до останнього. Отакі золоті люди вони були”.
Пригадували опішняни й про створення домашнього музею гончарства. “Музей якраз вони почали робити у ті года, і ми ходили до них. Приїжджали люди з Києва, з-за границі, звідусіль. Часто у них бував Сморж (відомий керамолог, доктор філософських наук. – Ред.), я його знала, бо він з Млинів. Ганжа у них жив, робив на заводі “Художній керамік” художником”, – розповідала Ніна Бабенко. Малювальниця Марія Кизименко (1943 р. н.) згадувала: “Та вона, було, знайде якийсь горщик, якусь кахлю, несе додому і радіє, що глиняників побільшало у хаті. Люди ж стали заможніше жити, то, може, їм не нужні старі картини, а Дуня все збирала. Бач, тепер є такий їхній музей, ще й по телевізору показують. Та хай люди подивляться, що колись за Опішня була…”
“Ми з тобою весело будемо жити…”
Рано зоставшись сиротою, Явдоха Пошивайло завжди залишалася доброю й чуйною до людей. Про її людяність і доброту з особливою теплотою згадувала малювальниця Світлана Шкурпела, дружина відомого опішненського гончаря Олександра Шкурпели. Для молодої дівчини, яка приїхала з Вінницької області в Опішне на навчання (закінчила відділ Опішненської філії Решетилівського СПТУ № 28), Явдоха Пошивайло замінила рідних.
Перше Світланине квартирування в Опішні не дуже склалося, отож почала розпитувати у людей на заводі, до кого б прихилитися. Порадили Явдоху Данилівну. Вона тоді вже без Гаврила Ничипоровича зосталася. “Дідуся я не знала, але по його роботах я зрозуміла, що він гарний, сильний був гончар. Прийшла, наче до рідної людини, і це серед зими. Вона говорить: “Ми з тобою весело будемо жити, ми з тобою зживемося”.
…У маленькій спальні стояло широке ліжко, а навпроти – станок, над ним були полки і біля вікна теж. На них стояли горщечки. Я спала в передній на дивані. Мені бабця Дуся найкраще місце дала…
Я на заводі практику проходила, вона до мене прийде, пряників принесе, пирогів, каже: “Дитину свою прийшла провідувати”. Прожила я в неї десь рік, із зими до весни. Оце сім’я їхня як збирається, в них велика родина, дядько Микола з тьотьою Любою, сини з Полтави з дружинами і дітьми, завжди мене запрошували до столу, як член сім’ї була. Всі сидимо, розмовляємо. Як бабуся Дуся скаже, так і було…
На 8 Березня я подарувала їй букет тюльпанів. Вона так раділа. По суті, вона більше віддавала, чим отримувала. А як для неї, так вона “цвіла”, могла тиждень розказувати: “…Мені дитина квіти подарувала”.
Коли бабця Дуся пекла паски, то цілу ніч не спала, переживала, чи вдадуться. В макітрі замісила, тоді напекла, такі смачні вийшли. Все, що в неї є, всім поділиться, картоплина – то й картоплина – все на стіл поставить”.
І чужі люди плакали…
Явдоха Пошивайло розповідала Світлані про своє життя – як спочатку змушена була найматися до людей малювати, як потім почали з Гаврилом Ничипоровичем працювати вдома. Коли організовувались артілі, прийшла туди. Згадувала, що строго було надзвичайно, що часто їх перевіряли, постійно треба було розписуватися в журналі. Гнітило й те, що в заданому плані панував безликий стандарт і не було місця для творчості.
“…Я малювала натюрморти, а з посудом не дуже, хоча і вчилась два роки. Для мене так важко було малювати, поки вималювалась. Я і плакала, а бабця Дуся каже: “Ну, чого ти, не плач, це не получиться, інше получиться”. Вона дуже гарна людини була, на всі сто відсотків…
Коли я вже пішла від неї, я заміж вийшла, вона ще двох дівчат взяла. Я приходила її провідувати. Вона така рада була. Було, каже: “Дитина моя прийшла”. А потім вона ногу поламала… (сталося це на початку січня 1994 року, а 27 квітня того ж року Явдоха Пошивайло померла. – Авт.). Мені тьотя Люба сказала, що бабусі вже не стало. Мені, як наче щось одірвало, як її не стало, як наче щось своє, рідне. На похороні плакали навіть чужі люди, отака гарна вона була людина. Сім’я в них гарна була, трьох синів виховали, хоч і нелегко було…” – пригадувала Світлана Шкурпела.
* * *
Зі спогадів сучасників Гаврило та Явдоха Пошивайли постають як умілі майстри і люди великого серця. Своєю повсякденною самовідданою працею вони ще за життя досягли пошани й визнання, залишивши по собі значну художню спадщину й добру пам’ять. А людська пам’ять – то живі архіви нашої історії.

Наталя ГРИНЬ
Завідувач Меморіального
музею-садиби гончарської
родини Пошивайлів

Поділися:

Добавить комментарий