Життя цієї людини надзвичайно багатоманітне. Стільки в ньому, на перший погляд, “непоєднуваних” подій, що складно навіть ототожнювати їх з однією особистістю. За подвижницьку діяльність на ниві розбудови української церкви благочинний Хорольського та Шишацького районів, митрофорний протоієрей, настоятель і будівничий храму святих апостолів Петра і Павла в Хоролі (Православна церква України) отець Василь СИМУЛИК відзначений численним нагородами УПЦ КП: орденом святого рівноапостольного князя Володимира, орденом святого Миколая, премією імені преподобного Паїсія Величковського.
У відкритій священиком при храмі недільній школі багато місцевої дітвори не тільки здобули ази духовних знань, а й …покращили свою англійську, бо ж у минулому батюшка – учитель цієї дисципліни. До речі, в радянські часи чудове володіння іноземною мовою не раз привертало до Василя Симулика увагу всюдисущих “органів”: після строкової служби в армії пропонували лишатися на посаді інструктора по роботі з іноземцями; на початку священицького шляху в РФ натякали, що є можливість переведення в одну із закордонних церков.
Майже всі дивуються, коли дізнаються, що отець Василь не просто захоплюється наукою, а й має власні наукові праці, зокрема в царині боротьби з глобальним потеплінням на планеті. З доробком на цю тему його запрошували до участі в престижному міжнародному конкурсі “EARTH CHALLENGE”, який організовує британський лорд Річард Бренсон.
За активну громадянську позицію хорольці двічі обирали Василя Симулика депутатом міської ради. У 2015 році йому присвоєне звання “Почесний громадянин міста Хорол”. Так краяни подякували батюшці, зокрема, і за внесок у підтримку наших захисників на Донбасі. Причому йдеться не лише про ті пожертви, що їх люди приносили до Петро-Павлівського храму, – Василь Симулик запрошував містян на свої доброчинні творчі вечори як самодіяльний поет і композитор.
Вірші, мелодії, гра пензлем і кольором на полотні, створення фейлетонів – на все в отця Василя вистачає любові. У своїй закарпатській молодості він був музичним керівником кількох самодіяльних ансамблів, спілкувався з легендарними Володимиром Івасюком, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком… Натепер у творчій скарбничці Василя Васильовича – кілька сотень пісень, багато з яких із задоволенням виконують його земляки. Серед найулюбленіших – “На перехресті доріг”, “Смерековий край”, “Я до матінки лину” …
Година запису нашого інтерв’ю з отцем Василем у будиночку біля прекрасного і величного Петро-Павлівського храму переривалася тричі – це люди приходили до церкви зі своїми житейськими турботами й сподіваннями на Божу поміч: чоловікові потрібно було освятити автівку, жіночці – іконку в дорогу солдату-призовнику, бабусі – поставити свічку.
Поки батюшка виходив до парафіян, з’являвся час уважніше роздивитися незвичайну обстановку в кімнаті, і найперше – синтезатор. На клавішах музичного інструмента причаїлися окуляри господаря і листок із віршованим текстом…
Мамине “пророцтво”
– Отче, рівно сорок років тому ви, учитель англійської мови з дипломом престижного Київського педагогічного інституту іноземних мов, з документом про закінчення партійної школи з відзнакою, тобто зовні зразкова радянська людина, раптом круто змінюєте своє життя і вступаєте до духовної семінарії. Із чого визріло таке рішення?
– Воно жило в мені завжди. Я виріс у родині віруючих. Наша хата в закарпатському селі Іза стояла неподалік монастиря, і я малим часто бігав туди разом зі старшим братом на вечірню, читав молитви, співав. Настоятель отець Димитрій завжди від того розчулювався, любив мене дуже. У шість років я умів і писати, і читати: було в кого навчитися, бо ж дев’ятим у родині знайшовся. Бувало, поприходять до батька в неділю старички, я візьму книгу з житіями святих і потихеньку читаю їм. На церковнослов’янській. Слухають – дихання навіть чутно: ті – безграмотні, інші в мадярських школах навчалися.
Дитинство моє справді осяяне церквою. Більше за скруту, голод пам’ятаю, як усі діти у Великий піст ходили на сповідь, як узимку колядували. Нічим нас було не зупинити, скільки не виставляли на вулицях вчителів, щоб перехоплювали дітвору.
У шість років я пройшов відбір до Хустського інтернату на зразок школи для обдарованих дітей. Поїхав з дому, й, знаєте, настав той єдиний у моєму житті час, коли набуте в храмі залишилось ніби чекати на мене. Я навчався. Відкрив у собі любов до музики, самотужки опанував піаніно, вигадував свої мелодії і грав охочим до танців старшокласникам на вечорах. Освоїв електрогітару. У випускному класі вчителька вмовляла мене вступати на фізмат, але я обрав інститут іноземних мов, бо хотів до найменшого відтінку розуміти, про що співають улюблені всією молоддю на той час “бітли”.
– В інституті мали “студіювати” й атеїзм?
– Мусив. Але лиш би скласти тим впертим комунякам іспит. Уже на першому курсі почав ходити на великі свята до Володимирського собору. І цікаво, що іноді помічав там знайомих студентів, тобто люди відчували, що їм не вистачає духовного життя, шукали до нього свою дорогу.
– Як після шести років учителювання ваше оточення сприйняло новину про вступ до семінарії?
– Галасу зчинилося чи не на все Закарпаття: “Як це так, педагоги йдуть учитися на попів!”. Місцеві партійні бонзи ледь не полетіли зі своїх крісел. Кому й навіщо було пояснювати, що про священство я серйозно замислився після смерті обох батьків? Частенько згадував, як казала мама в мої і шкільні, і студентські, й учительські роки: “Мені здається, не твій це світ. Тобі треба йти в духовний”. Не наполягала, не вмовляла, а просто тонко відчувала моє призначення. Семінарій на весь Союз було тоді тільки три – Московська, Ленінградська й Одеська. Конкурси – величезні. Я обрав першу.
Ректором у нас був незабутній Блаженнійший Володимир (Сабодан), на той час ще архієпископ. Часто бачив його в бібліотеці. Дуже начитаний, розумний, він ніколи не був недосяжним для простих семінаристів. Охоче говорив з нами на будь-які теми. Пам’ятаю, як давав мені настанови, що нам у Церкві не потрібен фанатизм – нам потрібна розумна віра. Його любили всі. Так само, як і митрополита Філарета, майбутнього нашого Патріарха, Предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату, а тепер незалежної канонічної Православної церкви України. У часи мого семінарського навчання новина про те, що до нас прийде владика Філарет, викликала справжній фурор.
“Бог завжди посилав нам потрібних людей”
– Отче, як почалося ваше служіння у Хоролі?
– Першим місцем мого служіння був собор Білої Трійці в Твері. До місцевого митрополита приїздило багато артистів, художників. Чимало цікавих знайомств випало і мені. Але душа просилася на Батьківщину, найбільше ностальгував за рідним словом. Отож почав клопотатися про переведення в Україну. Так і отримав призначення в Хорол. У день повернення, коли поїзд з Росії в’їхав на Чернігівщину й на якомусь сільському заводі замайоріло гасло “Хай живе КПРС”, який же, Господи, я був радий (сміється. – Авт.)! Бабусі на станції підбігають: беріть картопельку, малосольні огірочки – “Давайте, все давайте сюди! Я вже дома!”.
– Отче, хорольська громада вас шанує, зокрема і як будівничого Петро-Павлівської церкви. Місцеві знають, що ця справа рухалася доволі повільно, з багатьма перешкодами. Як ви витримали понад десятиліття у безкінечних пошуках і будматеріалів, і фінансів та, власне, й однодумців?
– Петро-Павлівський храм для Хорола особливий, адже церква на честь святих апостолів Петра і Павла в нашому місті була споруджена ще в середині вісімнадцятого століття. Спочатку вона була дерев’яна, згодом на її місці виросла кам’яна. У 1930-х більшовицька влада перетворила храм на склад, відтоді й почалася поступова руйнація святині, а відтак і повне знищення. Задумом повернути Хоролу Петро-Павлівську церкву я загорівся в середині 1990-х.
То був дуже нелегкий час і для мене особисто. Я ще ледве на ноги зіп’явся після двох інфарктів й енцефаліту, від наслідків яких два роки оговтувався у рідних краях. Невдовзі по поверненні звернувся разом з однодумцями до тодішнього секретаря Полтавського єпархіального управління УПЦ Київського патріархату отця Миколая Храпача й почав гуртувати нову церковну громаду. Які митарства на нас чекали! Стільки перешкод чинила влада! І землю під український храм виділяти не хотіли, й не реєстрували – до кожної коми прискіпувалися. Але якось ми все те пройшли й відвоювали цей клаптик землі. Поставили будівельний вагончик, переробили його під церкву й почали служити, а заодно шукати можливостей будуватися.
– Чи траплялося, що, здавалося б, безвихідна ситуація вирішувалася майже чудесним чином?
– Звичайно, що під час будівництва Бог завжди посилав нам потрібних людей. Одного разу прийшов чоловік і розповів, що його сестра в Америці, дізнавшись про будівництво в Хоролі українського храму, просила з’ясувати, чи не потрібна нам яка допомога. Кажу: “О Господи, та як не потрібна, коли в нас і копійки немає?!” На переслані нам тоді тисячу доларів, а на той час це були великі гроші, я і ліс купив, й інші будматеріали. Знався на цьому добре: в роки вчителювання на кожних канікулах їздив на заробітки: і на будівництві працював, і в тайзі на лісоповалах. Таємно, зрозуміло, бо за таке “заплямування” світлого образу вчителя по голові не погладили б. Тому на спорудженні храму був я і будівельником, і фінансистом, і вантажником, і сторожем. Власне, коли люди побачили, що справа зрушила з місця, що почин є, ставлення до цього задуму змінилося у багатьох.
У доволі складний період у мене з’явився хороший друг-однодумець, який сам прийшов і запропонував зробити відповідні креслення, продумати архітектурне обличчя майбутнього храму. Це Микола Теренько. Я його в свою чергу здивував, коли справа дійшла до проектування куполів. Ну хто зі звичайних людей міг знати технологію їх виготовлення? А я ще під час навчання у семінарії цікавився, як столяри клали куполи, яка їхня схема.
Дуже багато нам допоміг Хорольський механічний завод й особисто директор підприємства Михайло Міщенко та ще дуже багато як впливових, так і простих краян, величезна усім їм дяка. Храм нарешті постав. Його освячував Святійший Патріарх Філарет. Я впевнений, що наша церква – одна з найкрасивіших на полтавських теренах. Хорольці мають змогу підносити в ній молитви до своїх небесних покровителів – святих апостолів Петра і Павла, як і сто, і сто п’ятдесят років тому на цій землі.
“То така благодать!”
– Отче, з початком війни на Донбасі хорольці приносили свої пожертви для українських захисників і до вашого храму, і на доброчинні концерти, які ви проводили як творча людина. Як для вас відкрилися у цей час ваші земляки?
– Люди дуже відгукнулися. Спочатку збирали кошти на бронежилети. Згодом і від храму ми передавали пожертви, і через єпархію. Одного разу направляли допомогу пораненому воїну, який лікувався в Дніпрі. Та й у цю хвилину в церкві стоїть скринька для збору допомоги нашим бійцям.
На моїх благодійних концертах у районному Будинку культури завжди був повний зал, люди жертвували, хто скільки міг.
– Для пересічних людей досить незвичайно виглядає те, що ви – людина, захоплена наукою, маєте свої праці. Багатьом здається, що наукові відкриття і священицьке служіння – явища несумісні…
– Сумісні. Історія знає чимало прикладів, коли науку рухали саме священики чи люди глибоко віруючі. Релігія і наука – це дві сестри, дві сторони однієї медалі. Вони відрізняються лише методами дослідження істини світобудови. І в релігії, і в науці людина засвідчує Премудрість Божу. Я товаришую з науковцями, люблю з ними подискутувати.
– Отче, що робить вас щасливим як людину, яка пише вірші, музику, картини?
– З художнім захопленням довелося розпрощатися. Фарби провокують алергію. Раніше ж для мене з пензлем у руках нічого кращого не було, як хоча б на одну соту частину відтворити якийсь цікавий мотив із полотен відомих художників. Я майже марив тим небом, що в “Українській ночі” видатного Архипа Куїнджі.
Вірші й музику продовжую писати, як і майже все своє життя. Буває, знаєте, і три, і чотири дні ходиш, носиш у думках той приспів, а воно щось не влаштовує. Аж ось довгождане осяяння – вірш і мелодію вінчає гармонія. То така благодать!
“Господь навчає нас любити один одного”
– Отче, як змінилися віряни за чотири десятиліття вашого духовного служіння?
– У перші роки повернення до віри багато людей приходило до храмів лише щось посвятити, поставити свічку, а тепер уже й проповіді слухають, і питання ставлять, і порад запитують. Потроху повертається те, що було втрачене за роки панування безбожної влади. До нашого храму найбільше нині приходить людей середнього віку, молоді. Багато почало ходити чоловіків. Раніше було глянеш – саме жіноцтво, тепер – не тільки. Просять благословення в дорогу, на різні важливі справи. Цікавляться вінчанням, радяться, як залагодити якісь сімейно-побутові проблеми.
І звичайно, що все більше людей розуміє, що на захисті українців може бути саме та церква, яка управляється з Києва, що це історично їхня церква.
– Отче, про що ми як християни маємо не забувати у ці дні Страсної седмиці та наближення Світлого Христового Воскресіння?
– Я завжди кажу: люди добрі, та нічого вигадувати не треба. Почитайте Святе Письмо – Господь навчає нас любити один одного, не збирати багатства на землі, допомагати бідним і стражденним. Багато людей так наївно кажуть: “Та я сам бідний, що можу дати?” Але ж озирніться навколо – і завжди побачите того, хто потребує ще більше, хто чекає на вашу руку допомоги.
За святковим столом, смакуючи паскою, подумайте, чи немає поряд людини, яка не може собі дозволити навіть великоднього хліба. Християнська любов, жертовна й смиренна, – це основа життя.
Вікторія КОРНЄВА.