Перш ніж потримати цю ошатно видану книжку і погортати її сторінки власноруч, дізналася про неї із Фейсбуку, де Володимир Слєпцов написав: «Шановні друзі! Третього грудня у видавництві ТОВ «АСМІ» вийшла моя збірка поезій «Пахощі грому». Для мене вихід у світ кожної нової збірки – велика радість. Цією радістю я ділюся з вами. Пропоную вашій увазі вірш із цієї збірки». До вірша ми ще повернемось, запропонувавши його увазі наших читачів (то була «Подарована ніч»), а перед тим – кілька слів про нову книжку письменника.
Навесні, у травні, ми вітали Володимира Слєпцова з 60-річчям, гортаючи його нову книжку вибраних поезій «Між променів жита». Ще раніше вийшли у світ збірки поезій «До отчого поля іду», «Освідчення», «Корені роду», «Люблю тебе», «Між променів жита», «Зорінь». Кілька книжок автора адресовано дітям, а ще написано чимало пісень у співдружності з полтавськими композиторами Олексієм Чухраєм та Володимиром Раковським. Володимир Слєпцов – член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Спілки літераторів Полтавщини. Лауреат літературно-мистецьких премій імені Василя Симоненка, Панаса Мирного, Дмитра Луценка, імені Наталі Забіли журналу «Малятко», триразовий лауреат Всеукраїнського конкурсу «Майстер».
В анотації до нової книжки зазначено, що Володимир Слєпцов із властивим йому «ліризмом та щирістю висловлює почуття любові до рідної землі, до людей нашого краю, до коханої. Бажання збагнути радощі й тривоги сучасника, відчуття причетності до земних справ, особистої відповідальності за долю України й усього світу – основні мотиви цієї книги».
Як і раніше, у віршах поета читається його ностальгійна любові до батьківської хати:
О, хатино
В квітучім саду –
Дальня юність моя волошкова…
Якщо треба – весь світ обійду,
Щоб до тебе вернутися
Знову!
Втім, ця ностальгія з гірким присмаком, бо там і «Садок спустів», і «Дерном узялись/Стежки колишні», навіть із розпачем: «Ні, не впізнаю/Картин знайомих…». Та все одно – те все рідне й незабутнє, і вже одвічно оті «стриножені коні/На луках дитинства/Отаву скубуть». А квітучі «Черешні/Як мадонни/Стоять в чарівному вбранні».
Поет – учений агроном, хлібороб за покликанням – так само тривожиться про мир в Україні і світі, про високе колосся і «великий хліб»:
Щоб
Славили ми зібране зерно
І думали
Про врожаї майбутні.
Його грім («Як пахне грім!../І свіжістю, й озоном») гримить над Орчиком (отим, що «Характер має річка Орчик»), у рідному краї, де «Ліс красноперівський весен чекає», де влітку
Дні стоять погожі,
Дні стоять чудові
В Карлівському краї,
В стороні моїй…
Він тут удома, тож і пише про друзів, про їхній вибір життєвих чеснот і доріг, про власне сприйняття людських вчинків. Розмірковує про долю й слово Тараса Шевченка («Він так летів на отчу Україну»), адресує посвяту Самійлові Величку («Чесні рядки»), опиняється в Полтаві «На веранді в Миколи Лисенка», розповідає про вінчання в карлівській Успенській церкві Панаса Мирного, сумує за побратимом по перу Володимиром Тарасенком. І знову не оминає болючу тему війни на Донбасі – пише про 2014-й, коли там, біля Горлівки, «Хліб горів, без якого не жити», про батьків, які втратили сина, про убитого ворогом пасічника у Степовому, про полеглого друга, розвідника Миколу. Про дітей, яких у наші дні осиротила війна.
І – про кохання, про кохану, про себе, зізнаючись: «Закохано кохаю».
О, як багато
У мені любові!..
Кипить,
Нуртує у гарячій крові…
В ній віра і майбутнє все моє…
Живу,
Допоки сонечком ти є!
Любовної лірики в новій книжці найбільше, бо «ще цвіте весна в серцях», а коли говорить кохана –
Мені здається,
Що чую
Найліпшу Музику
Світу.
Пропонуємо читачам кілька віршів із нової збірки.
Володимир СЛЄПЦОВ
Член Національної спілки
письменників України
Так буває
По отаві,
По траві густій
Покотилось сонце моїх мрій
Та й сховалось
За ліском зайчам.
А над степом коники сюрчать…
В небі
Зорі-зіроньки горять,
Місяченько вийшов погулять…
Ген іду,
Де коні вороні,
Щоб летіть галопом по стерні.
Потім
Серп молодика зірвать,
На гулянці пісню заспівать…
Тільки що це?
Казка де та, де?
Місяць – в хмари, зорі – деінде.
Може, сон?
Нічого й не було?
Просто проїжджали тим селом,
Де усе
Знайоме і просте,
Де цвіло дитинство золоте.
Та душа
Стривожена украй…
Так бува,
Як стрінеш рідний край!
Повернене життя
Хаті
Старенькій
Вдихнули життя:
Шибки поміняли і двері.
Сіни також довели до пуття
І підперли сохою стелю.
Покуть
Прибрали
В нові рушники,
Повісили фото у рамці…
Осінь повіяла вітром шпарким…
Світ не впізнав хату вранці!
Пахне
Любистком
Обійстя нове,
Діти в травичці щебечуть…
Дух чорнобривців
Над ними пливе,
Щастям радіє лелечим…
Сонце
Пірнуло
В дорідні жита,
Стелиться обрієм вечір…
Хата всміхається,
Мовби дитя,
Радість збираючи в глечик…