Паломництво на Святу Землю

Паломництво на Святу Землю

(Уривок із повісті «Сміх над вогнем. Життя і смерть Миколи Гоголя»)

Христос заволодів його душею настільки, що, випадково чи ні, а найнята в Римі Олександром Івановим для Гоголя невеличка квартира містилася в будинку на віа Кроче, 81, що в перекладі з італійської означає вулиця Хреста (нині в цьому житловому домі, що його тоді називали палаццо Понятовського, бо належав польському князю, не три, а п’ять поверхів). Він тут мріяв знайти хоча б крихітку колишнього римського щастя. Віа Кроче іде паралельно вулиці Кондотті, де кав’ярня «Греко», – обидві виходять на площу Іспанії. Тепер синьйорові Ніколо вже не треба було вранці і ввечері долати Іспанські сходи, ідучи з вулиці Щасливої. Але це був уже не той Гоголь, – не галасливого товариства друзів-художників шукав він у Римі, а щирих християн. Навіть улюблений Олександр Іванов його розчарував: мовляв, продовжує писати «Явлення Христа народові», а не відвідує церкву! Тільки в православній капличці російського посольства він, на щастя, знайшов ревних вірян: письменника Олександра Стурдзу і графиню Софію Апраксіну. Але ні молитви, ні рекомендований лікарями біг, ні інші засоби не здатні були повернути натхнення Гоголеві. В одному з останніх своїх листів із Вічного міста до Олександри Смирнової у березні 1846-го він знову згадує про нагальність подорожі до Єрусалима. Аби в самого Ісуса Христа вимолити благословення на завершення другого тому «Мертвих душ»…
…Він дуже остерігався їхати в таку далеку дорогу, тому повідомляв про свій намір якомога більше людей. Матері наказав молитися і бути у Василівці, адже вважав непристойним кудись їхати гостювати, коли син відправився у таке «святе поклоніння». Він не лише боявся морської хвороби, яку важко переносив, а й того, що ще слабка його віра в Бога, що й молиться він не так… Ось він уже в Неаполі, який, як і багато інших італійських міст, був охоплений повстанням проти австрійської влади. Гоголь, який не любив революцій і заворушень, поспішив сісти на крихітний пароплав «Капрі», який не до цього казкового острова його мав доставити (тут він свого часу із захопленням оглядав Блакитний грот), а до Мальти.
Стояла вогка зима 1848 року. «Боже, сотвори безпечним шлях його, перебування на Святій Землі – благодатним, а повернення на батьківщину – щасливим і благополучним! Віднови тишу морів і вкороти бурхливе дихання вітрів! Тишу ж душі його наповни благодатними думками під час шляху його! І сподоби його, Боже, повстати від Святого Гробу з оновленими силами, з бадьорістю і заповзятливістю повернутися до справи і праці своєї, на добро землі своєї і на устремління сердець наших до уславлення святого імені Твого!» – цю створену самим Гоголем молитву в цей час з дня у день читали перед образами василівської Різдвяно-Богородицької церкви (достояла аж до 1959 року, але, все ж, стала жертвою хрущовської антирелігійної кампанії) мати Марія Іванівна і сестри Ганна, Єлизавета, Ольга (Марія вже на той час відійшла у інші світи).
Море тоді було не надто бурхливим, але нудота вивертала мандрівникові всі нутрощі, – Гоголь ледь живим вийшов із брудної крихітної каюти на берег. Але ж це був лише початок шляху! Через п’ять днів – шлях на Константинополь, звідти на австрійському пароплаві – до Смирни… Мабуть, недарма назва цього міста була суголосною поняттю «смирний», – після того, як пароплав «Істамбул» із Гоголем на борту взяв курс на Бейрут, море стало таким спокійним, як плесо у василівському ставку літньої днини.
…Пасажири виокремили на «Істамбулі» двох чоловіків-супутників. Один із них – високий, кремезний, у темно-синій з коротким капюшоном шинелі на плечах і з червоною фескою на голові. Інший – маленький чоловічок з довгим носом, чорними ріденькими вусами, з довгим волоссям, причесаними a la художник, сутулуватий. І постійно дивився вниз. Він мав білий поярковий з широкими крисами капелюх на голові та італійський плащ на плечах – «манто». Усе в ньому свідчило, що це якийсь мандрівний живописець. Але ви вже, певно, здогадалися, що то був Гоголь. А перший – новий його знайомий генерал Крутов. Знаменитий письменник познайомився на цьому пароплаві з представниками духовної місії, щойно заснованої в Єрусалимі, зокрема його начальником архімандритом Порфирієм (Успенським), богословом, великим знавцем культури християнського Сходу. Згодом стане єпископом Чигиринським, настоятелем Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Це йому як видатній людині подарують у монастирі Святої Катерини, що на Сінайському півострові, неподалік сучасного Шарм-ель-Шейха, чотири стародавні ікони, які він привезе до Києва. Датовані VII–XIII століттями, вони є одними з найдавніших у світі й експонуються тепер у музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків.
Отець Порфирій відрекомендував Гоголеві молодого священика і живописця Петра Соловйова, якому Гоголь показав маленьку іконку Миколая Чудотворця, написану на його замовлення земляком Іваном Шаповаленком. У Бейруті Гоголя чекали обійми ніжинського друга Костянтина Базилі, який за цей час встиг зробити приголомшливу кар’єру дипломата, – обіймав посаду генерального консула Росії в Бейруті, був автором низки праць з історії Туреччини, Греції. «Їду в порт зустрічати Таємничого Карла!» – сказав він дружині того дня. – А хто це такий? – запитала молода дружина. – Хіба я тобі не розповідав про його ніжинське прізвище? Не хто інший, як Микола Васильович Гоголь!». Кілька днів він відпочивав у розкішній віллі друга юності. А потім Костянтин запропонував бути йому гідом у подорожі сирійською пустелею до Єрусалима. Без доброго супроводу такий шлях Гоголь просто не міг здолати.
… Прокидалися вони до сходу сонця, сідали хто на мулів, хто на коней, і цей довжелезний караван рушав берегом моря. Чим далі заглиблювалися вони у пустелю, тим ставало більшим розчарування Гоголя. «І оце земля млека і меду?» – запитував він подумки, перебуваючи наче у сні. «З одного боку море обмивало пласкими хвилями копита коней, – напише він у спогадах, – а з другого тягнулися піски чи білуваті плити пагорбів, зрідка порослих кущами. У полудень – колодязь, викладене плитами водосховище, оточене двома-трьома оливами чи сікіморами. Тут привал на півгодини, і знову в путь, поки з’являться на вечірньому обрії, вже не синьому, а мідному від призахідного сонця, п’ять-шість пальм і разом з ними містечко, що прорізається крізь райдужну імлу, мальовниче звіддалік і блякле зблизька, який-небудь Сідон чи Тір. І такий самий шлях до Єрусалима».
Костянтин Базилі, спостерігаючи похнюпленого і невеселого друга, намагався хоч якось розважити його, чимось зацікавити… Коли мандрівники минули Мертве море, узяв з Гоголя слово, що він не обертатиметься, поки Костянтин не скаже. Чотири години тривав цей перехід, – здавалося, що коні стоять на одному місці, що йдуть рівниною, а водночас караван піднімався вгору. Гоголь через втому сердився, але, зціпивши зуби, таки дотримав слова і не озирнувся. Нарешті Базилі зупинився і наказав Гоголеві подивитися на здоланий шлях. «Я так і зойкнув від подиву, – згадував письменник. – На кілька десятків верст тягнувся степ все під гору; жодного деревця, жодного чагарнику, все рівний, широкий степ; біля підніжжя цього степу або, краще сказати, гори, внизу, виднілося Мертве море, а за ним прямо, і праворуч, і ліворуч, зусібіч знову те ж роздолля, знову той же плаский степ, що піднімається з усіх боків вгору. Не можу описати, яким гарним було це море при заході сонця. Вода в ньому не синя, не зелена і не блакитна, а фіолетова. На цьому далекому просторі не було видно ніяких нерівностей біля берегів; воно було правильно округлим і мало досконалий вигляд великої чаші…».
Проте часом Гоголь не лише нудьгував, а й каверзував, як дитина, роблячи зауваження Базилі. Але за тих умов цього не можна було робити ні в я кому разі! Адже Костянтин посідав велику посаду у Сирії, тож мав удавати із себе повноважного пана, який визнає над собою лише владу «великого падишаха». Тому араби були неабияк вражені, коли отой миршавий і непоказний чоловічок, якому вривався терпець від подорожніх незручностей, дозволяв собі диктувати умови грізному посланцеві російського царя. Базилі умовляв його говорити йому сам на сам що завгодно, а при свідках бути обережним. Гоголь з ним погоджувався, але частенько порушував узвичаєні в такому товаристві норми поведінки. Тоді Базилі вирішив показати хто тут господар і звертався до Гоголя так, ніби він його наймізерніший підданий. Це змусило письменника прикусити язика, а мусульман – відчути, що Базилі, все ж, повновладний візир великого падишаха…
Гоголь обрав чи не найкращу пору року для паломництва на Святу Землю. Саме навесні тут і не холодно, і не спекотно, – можна спостерігати, як квітне пустеля, як у долинах рожевіє мигдаль. Це тепер Ізраїль по-справжньому можна назвати країною «млека і меду», як сказано у Святому Письмі, – пальми, пляжі, а, скажімо, на великих плантаціях бананів кожне гроно достигає у спеціальному мішечку, що оберігає плід від сонця і пилу. А тоді це була гола пустеля. Тому Гоголя аж ніяк не приваблювали місця, пов’язані з народженням і життям Христа, які тепер стали принадними для паломників і туристів. «Десь у Самарії зірвав польову квітку, – пише він Жуковському, – десь у Галілеї іншу, а в Назареті, захоплений дощем, просидів два дні, забувши, що сиджу в Назареті, ніби це трапилося десь у Росії на станції». Не розвіяли його розчарування і відвідини Гробу Господнього, що було основною метою подорожі: » Я не пам’ятаю, чи молився, – згадуватиме він. – Мені здається, я лише радів тому, що розташувався у місці, зручному для моління і такому, що сприяє молитися, а власне молитися я не встиг. Я не встиг опам’ятатися, як опинився перед чашею, винесеною священиком з вертепу для причастя мене, негідного…».
Щоправда, не міг не вразити і його вид на Єрусалим з Оливової гори, – унизу навесні зеленіє Кедронська долина, біля підніжжя гори – Гетсиманський сад із предковічними оливами, удалині, немов на долоні, – рожеві мури міста. Тут, на горі, у скромному храмі Вознесіння, можна згадати Гоголівський опис відбитку правої ступні Христа: «…Бачив я слід ноги Того, хто вознісся, дивним чином вдавлений у твердому камені, неначе у м’якому воску, таким чином, що видно найменшу опуклість і впадину неймовірно правильної п’яти». Та все одно Гоголь на Святій Землі не відчув себе наближеним до Христа й продовжив картати себе за «черствість серця», за те, що, удостоївшись прилучитися до святих таїн біля Гробу Господнього, він не «став кращим, тоді як усе земне мало згоріти і лишитися саме небесне»…
Це була остання подорож у далекі світи Миколи Гоголя. Він не любив розповідати про це паломництво на Святу Землю. Не повідав, що відчував біля Гробу Господнього ні Олександрі Йосипівні Смирновій, ні матері, ні сестрам. Коли у Василівці вони благали його розповісти про Єрусалим, Гоголь рекомендував прочитати праці інших паломників, оскільки, мовляв, нічого нового розказати не зможе. Сестра Єлизавета нарікала: «Як він змінився! Таким серйозним зробився; ніщо, здається, його не веселить, і такий холодний, байдужий до нас…». До всього ще й знайомий Гоголя граф Олександр Петрович Толстой познайомив його зі своїм духівником, ржевським протоієреєм Матвієм Константиновським, людиною малоосвіченою і обмеженою. Цей аскет вимагав від себе і від інших лише беззаперечної віри. На лихо, це викликало в Гоголеві повагу до священика. Лист від нього йому вручать ще під час повернення з подорожі, в Константинополі. Гоголь відповість йому покаянним листом, а графа Толстого запевнить, що, на його думку, отець Матвій – найрозумніша людина з-поміж тих, яких досі знав, і якщо він врятується, то тільки завдяки його настановам. Отже, Гоголь поспішав на поклик своєї долі до Москви, у дім графа Олександра Толстого на Никитському бульварі під пильну опіку отця Матвія, який разом з хворобою, що прогресувала, іншими чинниками штовхатиме письменника до могили.

Олександр БАЛАБКО
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий