Пам’ять родоводу

Данило Галактіонович Бурбела.

Пам’ять родоводу

Не перестає вражати, як дивовижно переплітаються часом людські історії. Так сталося й цього разу. Стояло спекотливе літо 2012 року. Зателефонував мені хтось із односельців, повідомивши, що в село прибув невідомий чоловік із Дніпропетровська (тоді місто ще не було Дніпром), який розшукує своїх родичів, і направляється до мене, бо його дід мав таке прізвище, як і моя бабуся до одруження. Що ж, нехай їде. Так ми познайомилися з приїжджим на ім’я Віктор Сергійович Бурбело. Того літа інженер-проєктувальник Українського інституту з проєктів металургійних заводів із наддніпрянського міста відпочивав разом із дружиною на курорті «Миргород». Хтось із працівників курорту ошелешив їх звісткою: «А в нас є лікар із таким прізвищем, як у вас!». Знайшли лікаря, ним виявився рашівець від народження і мій брат у третіх Микола Бурбела. Поговорили. Микола не міг допомогти в пошуках, тож порадив пошукати родичів у селі. Побувати в Рашівці, звідки був родом його дідусь по батьковій лінії, Віктор Сергійович мріяв давно, та все якось не траплялося. А тут така нагода: від Миргорода до села всього якихось 40 кілометрів, і автомобіль у руках. Як не скористатися? Моя хата була вже п’ятою чи сьомою в його безуспішних мандрах селом. Побував чи не у всіх причетних до поширеного в селі прізвища Бурбела, але ніхто не пам’ятав його діда. Одначе Вікторові не забракло наполегливості. Адже була ще й бабуся – з рашівського роду Чикалів. Пошук у цьому напрямі виявився успішнішим, так він вийшов на корінну рашівчанку Ніну Сердюк, тільки вже в телефонному режимі. Потягнулася потрібна ниточка.

Перетікання енергії

Тут скептичний читач може запитати: і навіщо йому це здалося? Якщо в чоловіка все гаразд у родині, з роботою, з дітьми, з матеріальним становищем (а так воно і є насправді), то що дасть йому знання про діда-прадіда й місцевість, де вони народилися? Питання непросте. І чимало наших співвітчизників у чаду забуття відповіло на нього цілковитим розривом зі своїм родоводом: знаємо батьків, у ліпшому випадку – дідусів і батьків, чого ще треба. Чи не від цієї байдужості безліч наших сьогоднішніх бід? Несе таку людину життєвими дорогами, наче перекотиполе, і не хоче вона знати, що енергії перетікають і ми поєднані в своєму роду незримими нитками, що вона сама – тільки маленький ланцюжок, коротка мить у цьому невпинному плині часу і що зв’язок із родовими коренями є своєрідним Оберегом, який зміцнює її позиції, не дає загубитися в часі, додає снаги й відповідальності, а іноді й допомагає уникнути драматичних помилок. Дерево з глибоким корінням міцніше, і живе воно довше…
Не знаю достеменно, чи завітав би в наше село Віктор Бурбело (так із звичного рашівського Бурбела трансформувалося прізвище його батька в час проживання в Росії), якби не санаторна путівка. Гадаю, він раніше чи пізніше все одно здійснив би свій намір більше дізнатися про родове коріння. А ось заочне знайомство з Ніною Сердюк (у дівоцтві Цілуйко), рашівською селянкою без вищих освіт і кар’єрних злетів, пенсіонеркою з чудовою пам’яттю і незгасним інтересом не тільки до свого родоводу, – це направду велика удача в його пошуках. Ніна знає все про майже всіх односельців, тільки не в буденному, пліткарському вимірі, а в історичному: хто кому ким доводиться, хто з якого роду походить і т. п. Живе джерело родовідних знань! Вона й розповіла – в телефонних розмовах і листах – допитливому одноліткові (обоє – 47-го року народження) про його родичів. Утім, заради справедливості слід сказати, що і в нього дбайливо зберігаються деякі сімейні реліквії: дідові фото і автобіографія, знімок дідової хати.

«Хата, вкрита соломою, на дві кімнати…»

Отже, уривок із автобіографії (в моєму перекладі з російської з незначною літературною правкою). «Я, Бурбела Данило Галактіонович, народився 1890 року в селі Рашівка Гадяцького району Полтавської області. Батько – Галактіон Степанович. Мати – Мотрона Наумівна. Діти: п’ятеро сестер і нас, два брати. Землі орної, а також сінокосу батько не мав, а наймав у купця Цілуйка. Садиби – 20 соток. Хата, вкрита соломою, з двох кімнат, клуня і сарай. Мали одного коня, періодично – двох коней, і одну корову. Батько восени і в зимовий сезон щетинникував (збирав різного виду сировину). Жили вкрай бідно. Сестри Катерина, Оксана і Євдокія одна за одною служили в поміщика Хоменка, село Новобахмутка Сталінської області, де й повиходили заміж. Молодшого брата Павла батько з 15-ти років прилаштував прикажчиком на станції Залізна Сталінської області. Я навчався там же, в селі Рашівка, закінчив чотири класи двокласного міністерського училища. Після закінчення навчання батько почав привчати мене до основного нашого заняття – збирання щетини, кінського волосу, пушнини тощо. 1905 року батько помер. Купець Цілуйко почав висувати свої права на нашу садибу, довелося продати корову і коня з возом, заплатив я Цілуйкові 200 рублів, а на 100 рублів видав вексель. І отримав документ на садибу. До 1911 року я сезонно працював на збиранні сировини, а літнього часу був удома, наймав землю по 2 десятини: одна – під озимий посів, друга – під яровий. Мав одного коня, корови не було до 1919 року. 1911 року виїхав у Красноярський край, в Нікольськ Уссурійського району, працював там у роз’їздах на збиранні різного роду сировини.1915 року мене мобілізували в царську армію, служив рядовим у місті Іркутську, 12-й Сибірський стрілецький полк. У 1917 році був на Ризькому фронті в 17-му Сибірському стрілецькому полку. В громадянській війні участі не брав. 1918 року одружився з донькою бідняка Чикала Павла Марковича Мариною Павлівною, з того ж села Рашівка. 1919 року народилася дочка Ганна Данилівна. 8 вересня 1922 року народився син Сергій Данилович. Донька після закінчення десяти класів Краснодонської школи закінчила в Ленінграді текстильний інститут імені Кірова. Син закінчив 10 класів Таманської середньої школи, з 1940 року й донині перебуває в армії. Офіцер-льотчик в м. Красноярськ. В 1921 році радянська влада наділила мене землею: 5,5 соток орної і 0,75 луків, усього 6,25 соток. Мав одного коня і отримав у придане за дружиною одну корову. У Рашівській сільській раді вважався середняком. За невиконання в строк плану хлібоздачі за зобов’язанням господарство моє репресували. Земля перейшла в колгосп, а також і садиба, яка донині належить колгоспові. Права голосу мене не позбавляли. З 1929 року до 1934 сезонно, восени й узимку, працював на заготівлі сировини від Нікольсько-Уссурійської контори Примоблспоживспілки. Літнього часу перебував удома, в Рашівці.
Із 1934 року до 1939-го працював заготовачем на руднику Краснодон від Сорокинської райзаготконтори. 1939 року переїхав разом із родиною в Краснодарський край, Темрюкський район, станиця Тамань, де й працюю при сільпо заготовачем сировини дотепер. <…>
Підпис.
ст. Тамань.
8 квітня 1944 року».
І що можна сказати про цю біографію? Класичний приклад того, як «найгуманніша у світі» влада витісняла українських хліборобів із рідної землі, створюючи для них нестерпні умови. Та хіба життя на чужині було легшим? Тільки й того, що не скосив родину голод 33-го… Або інша деталь: як 15-річний хлопець, відчуваючи відповідальність за всю родину, відстоює батьківську хату (тут спадають на думку сучасні інфантильні підлітки, не стурбовані нічим іншим, крім своїх айфонів). Безземельних та малоземельних рашівців, козаків із діда-прадіда, як оцей Данило, споконвіку рятував щетинницький промисел. А це робота для безстрашних і витривалих: щетинникові, який перебував серед чужих людей, далеко від сім’ї, незрідка загрожували недоїдання, грабіжники, хвороби… Не кожен чоловік може витримати такі випробування. Та Данило Галактіонович вистояв, зберіг сім’ю, дітей. Віктор Бурбело вважає, що родина назовсім покинула село саме в 33-му, втікаючи від Голодомору.

Пасинки влади

А тепер – про Ніну. Що змогла вона повідомити Вікторові?
Жив собі колись у Рашівці Степан Бурбела. Мав п’ятьох дочок і двох синів. Сини: Галактіон і Павло. В Галактіона був син Данило, одружений з Мариною Чикал (її батька, Павла Наумовича Чикала по-вуличному звали Машталір, жили Чикали-Машталіри на Стадниці). Данило з Мариною мали двох дітей: Сергія і Ганну. Сергій – Вікторів батько, Ганна – його рідна тітка.

Пам’ять родоводу
Хата Данила Бурбели в Рашівці.

Павло, рідний Галактіонів брат, також назвав сина Данилом (у Данила Павловича було троє дітей: Надія вийшла заміж за Володимира Сергієнка, її донька Валентина мешкає в Полтаві; Сашко, який тримав Шпичачку; Іван, який мешкав у Харкові чи то Харківській області), а ще Павло мав двох дочок: Тетяну (вийшла заміж за Савку Возницю) і Поліну (Миколи Дорошенка бабуся, в неї було дві доньки: Олександра й Маруся, Миколина мати). Розуміючи, що ці дані зацікавлять тільки рашівців, і щоб не заплутати читача незліченною кількістю незнайомих імен, скажу лише, що завдяки Ніні Віктор Сергійович несподівано для себе дізнався не про одного-двох родичів, як сподівався, а про десятки. І з деким почав регулярно спілкуватися.
Свій родовід Ніна (на відміну від деяких моїх односельців із вищою освітою, що давно загубили стежку до дідівських могил) знає досконало. Її прадід купець Михайло Цілуйко жив на Березі, там, де нині оселя Ганни Євсікової, в дівоцтві Малинки. (У Рашівці, яку завдяки щетинницькому промислу називали «золотим дном», купецький прошарок налічував далеко не одну-дві родини).) Його дружиною була Марія Козача з Підварок, рідна сестра Максима Козачі, діда сільської вчительки математики Марії Євменівни Козачі). Подружжя мало шістьох дітей: це Йосип (Нінин дід), Марфа, Олексій, Михайло, Іван, Ганна. Найстарший Йосип (його дружиною стала дівчина із заможної родини, Марія Федорівна Пошивайло, 1873 р. н.), посварившися з батьком через багатство, пішов на відруби: придбав шматок землі і побудував в урочищі Кабанівка хату й цегельню, де виготовляли так звану іменну цеглу (це сталося в час столипінської реформи, коли найзаможніше селянство могло придбати землю в кредит; а Йосип, той пішов іншим шляхом, провернувши ризиковану аферу воістину з купецьким розмахом: купив на ярмарку за 300 рублів три тисячі фальшивих, на них придбав худобу, погнав її аж за Волгу, продав там, а звідти повернувся вже зі справжніми грошима). Пізніше, коли з Кабанівки родину вигнали, він не опустив рук – придбав Вощинникове обійстя в центрі села й почав зводити просторий будинок, що зберігся дотепер (тривалий час у цій будівлі, анексованій радвладою у «ворожого елемента», містилася ветеринарна лікарня).
Уважний читач міг завважити в автобіографії Данила Бурбели згадку про купця Цілуйка (без імені). Цілком імовірно, що йшлося саме про Йосипа. Це ж яке провидіння звело через сто років з лишком представників двох колись антагоністичних (бідного – чи, ймовірніше, середнього – і найбагатшого) рашівських родів! Всевладний час усіх примирив – живих і мертвих.

Пам’ять родоводу
Йосип і Марія Цілуйки. Фото видатного українського фотографа Альфреда Федецького.

Доля п’ятьох Йосипових і Маріїних дітей видалася непростою. Андрій помер у чотирирічному віці. Георгій (Жорж), 1900 р. н., зник у 1920-му: в хату зайшли білі чи червоні (сімейний переказ не уточнює), на стіні висіла рушниця, хлопця забрали разом із зброєю – і слід пропав. Красуня Олена (1911 р. н.) взяла шлюб із фельдшером Василем Степановичем Пошивайлом і народила в тому шлюбі двох дітей: Володимира і Валентину. Михайло вступив у комсомол (ніхто вже тепер не скаже, щиро це було чи щоб не переслідували родину за купецьке походження). Пішки ходив аж у Гадяч на комсомольські збори. Поблизу урочища Підберезький Ярок за ним погналися, він тікав від переслідувачів по замерзлому Пслі, тричі провалювався в ополонки, але бігав добре, тож утік. Та, на біду, схопив страшну застуду, прохворів кілька місяців і помер у травні. Через півроку після синової смерті пішов у засвіти і Йосип, маючи за плечима всього 57 років і, очевидно, не сприйнявши жорстоких правил нової влади. Ховали колишнього багатія з чужого дворища, з чужої хати. Ніниному батькові Володимирові (1906 р. н.) сповнилося тоді всього 18. Після Йосипової смерті він поневірявся по світах, аж до Таганрога закидала доля. Бувало, тільки влаштується на роботу, напише листа додому, а хтось із занадто «пильних» односельців, спостерігши зворотну адресу, вже повідомляє куди треба, мовляв, кого ви взяли, він же син ворога радвлади. Доводилося знову вирушати в дорогу.
У Ніниному домашньому архіві зберігається цінне рідкісне фото: похорон комсомольця, її дядька Михайла Цілуйка, 1924 року на старому Рашівському кладовищі, розташованому неподалік земської школи й лікарні. В центрі натовпу, оточений родичами, – дід Йосип, ще недавно один із найбагатших сільських купців, у білій сорочці й світлому пальті. Біля домовини – озброєні комсомольці. На знімку видно Всіхсвятську цвинтарну дерев’яну церкву, знану в селі як «маленька церковка». Годилося б віддати це фото (чи його копію) в сільський краєзнавчий музей, та де він? Розбазарили, профукали сільські манкурти…
Про двоюрідних дідусів і бабусь моя співрозмовниця теж знає чимало. Марфа вийшла заміж на трьох дітей за вдівця Степана Матвійовича в Київ. Їхній син Сашко був у війну розвідником, зник безвісти. Михало та Йван померли рано. Про Йвана існував сімейний переказ, що він кинувся в палаючу хату за скринькою із золотом, а хата обвалилася.

Цілуйки, Козачі, Пошивайли…

«Цілуйків, як подумати, у нас пів села, – розповідає Ніна. – Покійна Нилка [це вона – про Неонілу Григорівну Шурдук, у дівоцтві Цілуйко. – Т. Д. ] казала, що її дід Онисько і мій прадід Михайло доводилися один одному братами. В Ониська були діти: Григорій – батько Неоніли; Домаха – мати Ганни Бублійки; Яків – дід Галі Шолонкевич, Тетяни Мирної та Андрія Цілуйка; Павло – дід Ліди Гончаренко і Ольги Марківни Кириченко…» Пів села чи не пів, та як додати ще Козачів і Пошивайлів, то справді вийде майже пів села.

Пам’ять родоводу
Ніна Сердюк.

Мати Нінина родом із Кратенків (Корлючки по-вуличному). Там теж була чималенька сім’я. У діда по матері Якова Юхимовича Кратенка знайшлося семеро синів: Петро, Фалимон, Іван… Троє з них не повернулися з Першої світової війни. Перша дружина Якова померла. Нінина бабуся Євдокія Євлампіївна, родом із сусідніх Зуївець, служила в заможній рашівській родині Галушок. Вона в заміжжі подарувала життя сімом дітям: двом хлопчикам і п’ятьом дівчаткам. На жаль, померла від запалення зовсім молодою. А через два роки після неї преставився і Яків. Їхні спільні діти: Ганна (1908 р. н., померла під час пологів), Федора (1910 р. н., вийшла заміж на двох дітей за вдівця Олександра Іванюту, першою дружиною якого була Чикалка, – ось і родичі Віктора Сергійовича по бабусиній лінії), Уляна (1913 р. н., її чоловік – Йосип Пустовий), Христя (померла маленькою), Параска (1915 р. н., Нінина мати), Андрій (1917 р. н., не повернувся з війни, помер від ран у госпіталі), Грицько (помер у трирічному віці). Ніна з’явилася на світ у голодному 47-му (пізня дитина: батькові було тоді 41, матері – 32), а її молодша сестра Ольга – 1952 року (померла 1996 року). Обидві – рідкісні красуні в молоді літа. Ніна разом із чоловіком Василем Сердюком підняли на ноги двох діток: сина Володю й доньку Олю, про яких у селі ніхто поганого слова не скаже, такі ж совісні й роботящі, як мати та батько.
* * *
…Гортаючи подумки історію проріджених тоталітарним режимом могутніх селянських родів, неминуче приходиш до сумних висновків: у всі часи держава була для селян не турботливою матір’ю, а радше безсердечною мачухою. Так воно триває й понині, вже в незалежній Україні. Чи не найприкріше в усьому цьому те, що селянські діти нерідко стають президентами, прем’єрами, спікерами, міністрами, але чомусь, потрапивши нагору, стають бранцями системи й відразу забувають про свої корені, про свій обов’язок перед народом. І – родом. Може, тому, що – на відміну від Віктора Бурбела та Ніни Цілуйко – ніколи ним і не цікавились до пуття?

Тетяна ДЕНИСКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий