Пам’ять серця

Надія Синягівська із племінником Максимком.

Пам’ять серця

«Я тутешня, земна, з діда-прадіда, од віків.
Ту, надхмарну, забудь. Полюби мене цю, звичайну…»
(Надія СИНЯГІВСЬКА).

Десять років по тому…

Десять років – як один день. Десять літ, як пішла з цього білого світу Надя. Дружина, кохана, колега. Все, що було пов’язано з нею, закарбувалося у пам’яті, немов це було учора.
1976 рік. Стаціонарне відділення факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Там і поєдналися долі, дві життєві стежини в одну. І це було якось так незвично, романтично, під полонез Огінського.
На потоці сто студентів. Цікаві лекції, цікаві викладачі. У вільний час знайомились зі столицею, почали відвідувати театри, творчі зустрічі з відомими письменниками, артистами. Серед них були Іван Драч, Володимир Яворівський, Микола Вінграновський, Любов Забашта, Віталій Коротич, Сергій Юрський.
Я запросив Надю на «Варшавську мелодію» з Наталією Ужвій. Вона запропонувала подивитися в оперному театрі «Запорожець за Дунаєм».
Швидко пролетіли студентські роки. 30 жовтня 1980 року одружилися.
Спільна робота в журналістиці зміцнила стосунки. Разом із творчим колективом прагнули зробити газету цікавою, читабельною, різнобічною.
Надя любила слово, книги. Батьки були учителями. Отож і вона постійно вчилася пізнавати навколишній світ, чари природи. Рано почала писати вірші, а згодом і друкуватися у городищенській газеті Черкаської області. Була лауреатом обласного молодіжного конкурсу у Черкасах і на Полтавщині.
Готуючи матеріали до газети, багато працювала над словом. І тоді воно оживало, добиралося до серця читача, полонило його душу.
Вона щиро раділа успіхам інших: у поезії, прозі, просто успіхам у житті. Охоче опікувала поетів-початківців. Могла б порадіти і за свою збірочку поезії та прози – «Проліски в заметах», виданню якої посприяла її рідна сестра Валя. Могла б. Але, на жаль…
Наді не стало, а присутність її відчувається. Згадую, як вона писала: «А я лишусь…». Здається, поклич її: «Надю, відгукнися!» – і вона обізветься. Часто ходжу стежками, де колись разом ходили. Інколи, і дуже часто, відчуваю, що переді мною не одне сонце, а два. Одне – це зірка нашої сонячної системи, Божий дар. А інше сонечко подарувала мені Надія. І пломеніє воно у мені, у серці, зігріває й утішає душу, додає снаги, натхнення. І, здається, його енергія не згасає. Ось так воно буває у житті.
І дивно якось, і неймовірно приємно.
Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ.
смт Козельщина.

***
З Надією Антонівною я познайомилася спершу заочно, коли майже 30 років тому надіслала до редакції свої перші поетичні спроби. Вона відповіла мені підбадьорливим дописом, від якого у мене «виросли крила»…
Ми почали листуватися. Кожен лист цієї дивовижної жінки вражає філософською глибиною та вмінням підійнятися над суєтністю. Жалкую, що у вирі недалекоглядної молодості не зберегла їх.
Згодом Надія Антонівна стала рецензентом і консультантом поетичних вправ учасників літературно-мистецької вітальні «Гармонія» при районній бібліотеці. Вражало її тонке відчуття Слова, майстерне використання різнобарвності нашої мови та глибока тактовність у спілкуванні з літераторами-початківцями.
Та й сама вона була талановитою поетесою.
Я зачитувалася «Зміненою таємницею світу» – філософсько-етично-духовними есеями, що публікувались у «районці» і через які Надя намагалася докричатися до нас, пояснити пріоритет духовних цінностей над матеріальними та показати правильну життєву стежину.
Не докричалася.
Вірю, що зі своєї Небесної обителі вона бачить і чує нас, переживає та молиться, як робила це і в земному житті.
Галина МИКИТЕНКО,
бібліотекар.
***
«Тільки в серце заглянь: не таке воно, як у інших.
Більше болю у ньому. І сонця. І доброти…»
Ми вірили у важливість журналістської місії, любили газетярську справу. І з нами була Надія – Надія Антонівна Синягівська. Так і трималися у тому хиткому редакційному кораблику на хвилях розбурханих 1990-х. А наша завідувачка відділом листів Надія Антонівна немов зв’язувала у триєдине начало прості християнські чесноти, які роблять нас людьми.
Бо й сама була Людиною. Любила цей світ, а понад усе – природну його досконалість. Вважала кожне Боже створіння довершеним. «Хіба не диво, що той споришевий оксамит ще й цвіте? Поглянь, його квітка нічим не гірша за троянду, така біло-рожева «зефірка», тільки що маленька, от люди й не помічають її…»
Так, Надю, ми багато чого не помічали. Інколи навіть Вас. Бо завжди тиха, немов трішки боязка. І скрізь на задньому плані. Бувало, веселим редакційним гуртом стаємо для чергової спільної світлини, а тоді як схаменемось: а де ж це наша Антонівна? А вона за коректурою і не чує, що кличуть. Або над заголовком до сількорівського допису мудрує, аби трішки «причепурити» розхристані думки нашого «головного кореспондента». Так з легкої руки новопризначеного редактора Олександра Васильовича Синягівського ми величали позаштатних дописувачів. Раніше то була моя «парафія», а коли Олександр Васильович призначив мене своїм заступником, листи і масову роботу передала його дружині, Надії Антонівні.
Вона вірила в людську доброчесність, і кожен прояв негідної поведінки намагалась якось виправдати. На противагу мені молодій, швидкій на «розправу». Тільки з роками, з життєвими випробуваннями приходить ця мудрість: взути чужі черевики і пройти в них чийсь шлях, а вже потім робити висновки.
Ніколи не зверталась до Наді на «ти», хоч не така й велика була вікова різниця, та й загалом, журналістське середовище в цьому плані демократичне, без зайвих формальностей і пафосу. З нею так не виходило. Інколи у спілкуванні хочеться тримати дистанцію з доброї волі, якось інтуїтивно відчуваєш, що так буде правильно. І це зовсім не заважало дорогою додому або під час спільних прогулянок на весняні луки за василівським переїздом говорити про все на світі. Про дитячі роки і рідні місця, село Заводянку на Черкащині, річечку Вільшанку Надя розповідала так само емоційно й образно, як я – про рідні Мостиська. І ми разом сумували, що міліють ріки нашого дитинства…
Ті бесіди ніколи не сходили на рівень жіночих теревенів. По-мінімуму про кухню, рецепти закруток чи секрети ароматного чаю. Жодних містечкових пліток. Краще про Всесвіт і мікрокосмос усередині нас. Про класичну філософію і східні медитації. Про шлях до Бога.
Походила вона з учительської родини. Тато викладав фізику і математику, мама вела початкові класи, тітка (мамина сестра) – біологію, хімію, географію. Сільські інтелігенти. Прапрапрадід по маминій лінії, Олексій Терещенко (з тих самих Терещенків!), був управителем на цукроварнях. Та про це Надія Антонівна – анічичирк. Не любила похвалятися, і вдома у них про минуле говорити було не прийнято. Бо ж і батько з розкуркуленої родини. Про це ми згодом довідались від її молодшої сестри Валентини. Вона розповіла, як росли з Надею буквально біля книжкової шафи. Відтак – великий словниковий запас, ерудиція і повага до писаного й сказаного.
У ті часи нас виховували атеїстами. Надія Антонівна про це казала: «Пробачимо матерям своїм за те, що не вчили нас молитися ні в школі, ні вдома; що у великій бібліотеці не було головної книги – Біблії. Не їх вина, що на віру у ті часи накладалося суворе табу… І все ж, стражданнями очистившись, наші матусі зберегли і передали нам найцінніше: чистоту своїх душ, любов до ближнього, прагнення до високого, світлого – усі ті якості, які навертають нас на стежку до Бога».
Хай Вам буде затишно там, у Небесних оселях, незабутня Надіє Антонівно.
Діана ФИДРЯ,
член НСЖУ.
***
Минуло десять років із дня смерті Надії Антонівни Синягівської, а наче вчора. У пам’яті, як у просторі душі, оживають її обличчя, постать, вірші, зустрічі в поетичній вітальні. Вона була таким, на перший погляд, тихим і непомітним учасником, але насправді – лідером нашого літературного кола. Козельщинський край став для Надії Антонівни чимось святим і дорогим до щему в серці. Вона створила свій чітко окреслений літературний профіль. Була перед читачами, як на долоні, відкривала глибину своєї душі лише Богові й нам. Її поетичний талант розквітнув тендітним проліском. Вона «ховала сонце глибоко у серці», а «в посівах смутку» шукала «нев’янучу надію». Своїм співрозмовникам дарувала високу нагороду – філософію буття, оформлену витвором словесного мистецтва. Її поезія щира, чиста, сповідальна; слово сповнене простоти, доброзичливості, терпіння, дитячої наївності та дозрілої мудрості, душевних переживань і світовідчуття. Вона залишила нам свою світлу поезію. Ви тільки послухайте, яка тут гармонія слова, що вимовлене серцем:
Із неможливого можливому не буть.
Так думали…
І хочеш чи не хочеш –
Троянди на снігу не розцвітуть.
Не зійде сонце серед ночі.
Не вернеться падучая зоря.
Не зашумить пшениця на камінні.
Не потечуть за ріками моря.
Не зійде паросток із мертвого насіння…
У неї не було ні гонору, ні заздрощів. Її життєві пріоритети були надійно розставлені. Не прагнула ні матеріального багатства, ні кар’єри. Але мала скарб душі, який не заб’є міль, не вкраде злодій. І зібрала за життя надійні плоди: любові, терпіння, віри, доброти. Вона несла, як могла, свій духовний хрест саме задля добра, любові до ближнього, до всього живого. Сподіваємося, їй «зарахувалися на Небесах» щира віра в Бога, скромність та безкорисливість натури.
У моїй пам’яті Надія Антонівна лишилася схожою на Богиню з лагідним обличчям. Її талант не згаснув з роками, а продовжує досі випромінювати тепло і захист, дає благодатний ґрунт для роздумів.
Узимку (3 грудня) Надії Антонівні виповнилося б 70 років. Вшануймо серцем і добрим словом талановиту поетесу і журналіста, але насамперед гідну людину. Хвала Творцю! Спасибі Богу, який подарував нам її.
Неоніла КРАВЧЕНКО.
смт Нова Галещина.
***
У 1987 році до Козельщини прибуло подружжя Синягівських. Олександр Васильович став працювати редактором, а Надія Антонівна – кореспондентом, а згодом заввідділом листів Козельщинської районної газети.
З цими талановитими журналістами я познайомився через кілька днів після їх прибуття. Вони справили на мене яскраве враження, тож я ще з більшим бажанням продовжив співпрацю з газетою і час від часу пропонував свої матеріали.
Саме наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років в області велася масштабна робота з підготовки енциклопедичного довідника «Полтавщина». Я був відповідальним у цій справі по Козельщинському району. Спільно з кандидаткою історичних наук, заслужено працівницею культури України Вірою Никанорівною Жук із Полтави ми подавали статті не тільки у київську редколегію довідника, а й у редакцію нашої районної газети. Усі матеріали проходили через руки дуже відповідальної Надії Антонівни і потім з’являлися у газеті.
Я переконався, що Надія Антонівна – талановитий художник слова, проникливий психолог. Її дописи захоплювали і хвилювали. Під враженням цього я почав писати художні твори – образки, етюди, замальовки, невеликі оповідання. Надія Антонівна дуже уважно їх перечитувала, делікатно висловлювала свої думки. Врешті, сказала: «Щось у них є від Григора Тютюнника. Тож пишіть побільше». Така оцінка додавала упевненості й окрилювала.
Надія Антонівна була ще й талановитою поетесою. Яскраві враження дитинства, юності і зрілих років проходили через її чутливе серце і викристалізовувалося у самобутнє художнє світосприйняття. Володіла даром глибинного розуміння людських доль. Уміла знаходити і відтворювати особливі риси своїх героїв, проникати у їх внутрішній світ, зітканий з радощів і болів. Її вірші написані трепетним серцем і люблячою душею. Вони ніби та багатобарвна веселка, що виграє розмаїттям кольорів, викликає зачарування, подив і нестримне бажання збагнути таїну.
І знову ж таки, під цими враженнями я, ніби учень, довірився Надії Антонівні своїм потаємним: показав кілька віршів. Її позиція та підтримка надихнули мене і в цьому жанрі.
Ось так воно буває, коли людина формує навколо себе світ благородства і краси, роздаровує тепло і любов свого серця, горить бажанням примножувати добро.
Надія Синягівська також постійно працювала з обдарованими школярами.
…Минуло 10 болісних літ відтоді, як Надія Антонівна відійшла у вічність. Але вона лишилася у нашій вдячній пам’яті яскравою негаснучою зорею, як у її вірші:
А я лишусь. Лишусь на зло смертям.
На зло біді, і болю, і недолі –
У добрих людях. Зорях. Пшеницях.
У пролісках. У віршах. У тополях…
Григорій СЕРДЮК,
член НСЖУ.

Добавить комментарий