Людяність, доброта, світлий погляд на життя, а також надзвичайне почуття гумору – так уже багато поколінь читачів характеризують творчість класика сучасної української дитячої літератури Всеволода НЕСТАЙКА. 30 січня українському Марку Твену могло б виповнитися 90 років.
У самого письменника, на відміну від більшості його персонажів, було важке дитинство: батька в 1933-му репресували, шкільні роки припали на час окупації. Саме тому альтернативним дитинством для Нестайка стали його книги – від першого оповідання в 24 роки й до останнього твору. «…Коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати… Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше», – зізнавався майстер слова.
Найпопулярніший твір Всеволода Нестайка – трилогія «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо» 1964, «Незнайомець з 13-ї квартири» 1966, «Таємниця трьох невідомих» 1970) – 1979 року внесений до Особливого почесного списку імені Г.-К. Андерсена. Для автора це означає нагородження найпрестижнішою у дитячій літературі міжнародною премією імені Ганса-Крістіана Андерсена, її називають також «Нобелівською премією для дитячої літератури».
Тореадори з Васюківки
(Уривок)
– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
– Знаю, знаю, – ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.
– Діду! – жалібно озивається він.
– Давай-давай!
– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг, – ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…
– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
У-у, скотиняка! Щоб ти…
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» – станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки арифметики – п’ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна… Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, – Великі Зондські.
Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я – Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!
Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають.
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона замість того, щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п’ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
– З фантазією, – підтакував я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
– Чув. Точно.
– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
– Треба, – погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї». Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків.
– Га? – не відразу второпав я.
– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
– Ага… То й що?
– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
– Так-так-так…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І оплески.
– Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футбола. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі…