Пам'яті фронтовика Федора Передерія

Пам’яті фронтовика Федора Передерія

Марія Федорівна КАРНАУХ із Кобеляк востаннє бачила свого тата, Федора Васильовича Передерія, тривожного 24 червня 1941 року. Разом з іншими земляками чоловік вирушав на фронт. Донька мала тоді шість років. То була їхня розлука назавжди.
Нині Марії Федорівні за вісімдесят літ, за плечима 45 років трудового стажу. Вона колишня медсестра. Проживає нині сама. До редакції «Зорі Полтавщини» жінка надіслала листа зі спогадами про батька-фронтовика. Він сповнений і туги за втратою рідної душі, і вдячністю за батькову жертовність заради Батьківщини, і гордістю за його солдатський подвиг заради вільного життя нащадків.

«23 червня 1941 року моєму батькові, Федору Васильовичу Передерію, як і тисячам інших чоловіків, вручили повістку на фронт. Наступного дня ми всією сім’єю проводжали його до Кобеляцького райвійськкомату. Татко ніс на руках сина, а я ішла з мамою, бабусею, батьковою матір’ю.
Пам’ятаю, що коли чоловіки рушили до автомобілів, щоб від’їжджати, біля військкомату здійнявся гіркий плач жінок і дітей…
Невдовзі в Кобеляках уже порядкували фашисти. Ми жили на вулиці Заворскло, біля самого мосту. Постійний страх розправи посилювався ще й тим, що бачили, як окупанти женуть через міст чергових бранців – євреїв, циганів, вистежених партизанів. Їх розстрілювали в районі лісництва. Бачили, як гнали молодь на каторжні роботи в Німеччину. Коли ж нелюдам довелось відступати під тиском наших військ, вони палили все, що не встигли знищити.
Після визволення Кобеляк від німецько-фашистських загарбників ми отримали повідомлення польовою поштою, що тато загинув 4 серпня 1943 року в ході битви на Курсько-Орловській дузі, в селі Плоске Дмитрівського району Орловської області (РФ).
Як наша родина виживала без батька, один Бог знає. Тяжка праця на землі, безкінечна заготівля природного палива на зиму – шишки, віття і голки сосни… Мама день і ніч працювала. Бабуся лежала паралізована.
Коли в інші двори, до інших дітей, поверталися з війни їхні батьки (хоч і тяжкими інвалідами), ми починали ще пильніше виглядати нашого тата. Плакали й не вірили повідомленню про його загибель…
На 25-річчя Перемоги мама їздила на батькову могилу. Тоді їй посприяли працівники Кобеляцького райвійськкомату – Олександр Михайлович Ільяшенко та Григорій Петрович Денисенко, світла їм пам’ять і доземний уклін за співпереживання і допомогу.
У серпні 2013 року мій син Володимир Олексійович Карнаух та брат Микола Федорович Передерій їздили в село Плоске Орловської області, де в братській могилі спочивають кілька тисяч воїнів-Героїв. Поховання оточене огорожею і височенними ялинами, липами. На меморіальній плиті викарбувані імена загиблих бійців. Поряд – невеликі пам’ятники, встановлені рідними, які приїздили вшанувати своїх синів і батьків з різних куточків колишнього Союзу. На вході до меморіалу височіє пам’ятник Солдату зі зброєю та прапором у руках.
Того серпневого дня, коли мої брат і син там були, не вщухала злива. Мабуть, це й тато мій плакав на небесах, нарешті діждавшись зустрічі з нащадками.
Сумує батькова душа, що відлетіла від нас так рано, що ніколи не повернеться в рідну сторонку. Нехай янголи кружляють над могилою, де спочили Герої, і бережуть їхній спокій. А ми будемо берегти про них пам’ять».

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий