Панас Маслюк:  син землі своєї

Панас Маслюк: син землі своєї

Як справжнього господаря звільняли

Зазвичай Комуністичній партії не подобалося, щоб головою колгоспу був місцевий чоловік. Куми, свати, родичі й сусіди його обсядуть, він їх просуватиме на відповідальні посади, він їм співчуватиме, назустріч ітиме в складних ситуаціях – так, мабуть, вважали високопосадовці, партійні функціонери. На їхню думку, цей відповідальний пост конче мала посідати людина насамперед слухняна, готова бездумно підкорятися наказам згори і водночас вимоглива, сувора, навіть нещадна в стосунках із підлеглими, а отже – з далекого краю, і чим віддаленішого, тим ліпше. Йому, не завжди обізнаному з тонкощами хліборобського ремесла, і карти в руки.
На початку шістдесятих років минулого століття впритул зіткнувся з цим неписаним правилом радянської влади і рашівський голова колгоспу Панас Маслюк.
Діялося це в далекому 1962 році, рядові колгоспники, які шанували свого багаторічного керівника, розуміли, що над ним реально нависла чорна хмара, однак не могли знати, звідки “ростуть ноги” в цього конфлікту.
Ось що повідомляє про це документ, який зберігається в Державному архіві області.
Протокол засідання бюро Гадяцького РК Кп України від 17 жовтня 1962 р.
Присутні: Калашник М. М., Вахтіна П. Ф, Призенко С. М., Носуля В. А., Шрамко М. В., Мамка П. М.
Про безгосподарність допущену в колгоспі і непартійну поведінку члена КПРС т. Маслюка П. М.
Доповідь т. Яковенко
Маслюк П. М. 1919 р. н., українець, член КПРС з 1943 р., освіта середня, не працює.
Суть справи:
Член КПРС Маслюк П. М. незадовільно здійснював керівництво господарською діяльністю колгоспу, внаслідок чого колгосп опинився в тяжкому економічному стані і особливо з тваринницькими приміщеннями.
З метою ухилитися від відповідальності за стан справ у колгоспі на партбюро про його звільнення і, одержавши згоду, напередодні зборів прибув у райком партії і заявив, що дальше він працювати головою колгоспу не може по стану здоров’я, хоча для цього не було ніяких підстав. [Так стилістично неоковирно – в протоколі, хоча суть зрозуміла: голова колгоспу знав, що його звільнять, і не хотів, щоб його принижували публічно. – Т. Д.].
Своєю непартійною поведінкою т. Маслюк поставив райком перед фактом і тому збори колгоспників відкладені і проведені в березні 1962 року.
Працюючи головою колгоспу т. Маслюк за останні 1959–1961 роки погано відносився до своїх обов’язків, внаслідок чого колгосп залишився в тяжкому господарському стані (особливо тваринництво).
З 9 наявних капітальних тваринницьких приміщень за останні три роки побудовано лише два саманних корівники і пів свинарника. (в корівниках відсутня витяжка та приточна вентиляція, не дотримувався розрахунків проектного будівництва, одержували будівельні матеріали, а будували баню, конюшню, бригадний клуб, ремонтували комори, а основні тваринницькі об’єкти були поза увагою правління колгоспу.
Бюро РК КП України
За непартійну поведінку, що виразилась у веденні господарства на його розвал, неодноразову і безвідмовну [очевидно, слід було написати відмову. – Т. Д.] на партзборах і партбюро працювати головою колгоспу, і за безгосподарність, яка привела до фактичної відсутності тваринницьких приміщень і розтранжирення будівельних матеріалів, Маслюка Панаса Михайловича з членів КПРС виключити.
Доручити райпрокурору провести глибоке розслідування і притягти Маслюка П. М. до суворої відповідальності. (ДАПО, Ф. 23, Оп. 1, Од. зб. 566).
Важко, а то й неможливо, зрозуміти з цього протоколу провину звільненого голови колгоспу. То будували в господарстві за його керівництва чи ні? Хіба два корівники, пів свинарника, конюшня, баня, комори, бригадний клуб за три роки – то не будівництво? Чому про ставлення Маслюка до своїх обов’язків не запитали самих колгоспників, адже ніхто не знав цього ліпше від них. Усього за три з хвостиком роки до цих подій районна газета «Будівник соціалізму” (номер за 5 лютого 1958 року) на цілу сторінку (з фотознімками) розповідала про те, що колгосп «Нове життя” під керівництвом Маслюка П. М. планує одержати від свинарства один млн крб доходу: і новий кормоцех тут працює, і новий спосіб відгодівлі тварин запроваджено, і щодобовий приріст на кожну голову у відгодівельній групі становить 500 г. Як це ув’язується із висновком райкому партії про «тяжкий господарський стан”?
Насправді цитований протокол – це звичайна райкомівська «партійна” ширма, за якою ховалися по-справжньому драматичні події.
Усеньке село, без перебільшення, гуло, коли райком партії, нехтуючи думкою селян, звільняв його з гучним скандалом з поста голови колгоспу «Нове життя”, люди не могли до кінця зрозуміти, що відбувається, за які-такі гріхи покарано Панаса Михайловича. Та й по тому односельці ще тривалий час згадували Маслюкові вчинки (чи не щодня одночасно з доярками з’являвся на ранковому доїнні корів, а починалося воно не рано і не пізно – о п’ятій годині), його вислови (любив, зокрема, повторювати: «Щаслива людина, яка вранці охоче поспішає на роботу, а вечором – додому”), його господарську жилку, його принципи. Шанував власну родину і намагався прищепити таке ж ставлення до сім’ї своїм підлеглим. На жаль, випало йому працювати в тотально зцентралізованій державі з розвиненим репресивним апаратом. І не було на те жодної ради.

Пригадує батькова доня

Майже 60 літ промайнуло відтоді, та час не стер із пам’яті єдиної доньки Маслюка Надії Панасівни Сальникової пам’ять про ті перипетії. Вчителька-пенсіонерка (свого часу закінчила Полтавський педагогічний інститут і заочні курси іноземних мов у Києві, викладала українську і німецьку мови в Крутьківській восьмирічці), мати двох синів, бабуся чотирьох онуків і чотирьох правнуків, пригадує: «Батько народився 25 жовтня 1919 року на хуторі Круглий, що його 1920 року перейменували і почали називати Кругле Озеро. Хутори Глибокий, Солдатів, Кругле Озеро своєю появою зобов’язані столипінській реформі. Були вони і після війни досить багатолюдними (ланка в Солдатовому налічувала 76 жінок). Належачи до Рашівської сільради, об’єднувалися в одному колгоспі – імені Челюскінців. У 1947–1950 роках батько його очолював. 1950 року хутори приєднали до лисівського колгоспу ім. Кірова і віднесли до Лисівської сільради, а рашівські колгоспи об’єднали (замість п’яти з’явилося два – ім. Сталіна та “Нове життя”), і його обрали керівником колгоспу “Нове життя”. У 58-му році відбулося ще одне об’єднання, яке завершилося створенням одного господарства, і загальні збори знову доручили очолити його батькові.
Моя мати, Варвара Марківна, 1925 року народження, теж з того самого хутора, з роду Стасовських. Колись Катерина ІІ жалувала землі своїм охоронцям, серед них був і поляк Кирило Стасовський. У нього було три сини – Левко, Йосип та Степан. У родинах Левка і Йосипа народилося багато дітей. Їх називали Левченята і Йосипенята. Мамин батько Марко Леонтійовичав виростав у сім’ї, де також появилося на світ чимало дітей – аж 13. А вже в Марка – одна дочка, моя мама. Мамина мати, моя бабуся Устя Шевченко родом із Великої Обухівки, там у прадіда Тараса Івановича і прабабусі Ївги Кіндратівни теж нічогенька родина: дочки, зяті, син, невістка, внуки…
Я народилася 1948 року в Рашівській лікарні. Хату на хуторі батьки продали аж у 1954 році. Спершу жили на квартирі в Сильчихи Насті. Три роки квартирували, поки купили дворище і стару хатину на тій вулиці, що вела в Стінки, в Цілуйка Федора Федоровича і збудували там свою хату. У 78-му році ми її продали, і я забрала батьків до себе в Сари. Помер батько 9 травня 1983 року. Збирався на зустріч ветеранів війни. Щось передчував: хто знає, чи доживу до наступного року. Мама приготувала костюм із нагородами – медаль “За відвагу”, орден Червоної Зірки, ще якісь… Каже: винесу попіл, а ти голися. Повертається – костюм висить, а він лежить і не озивається. Поїхали по лікаря… Марно… У війну батько воював у складі Другого Білоруського фронту. Його мати, Софія, – з роду млинівських Буряків. Йому було всього два тижні, коли вона захворіла на тиф і померла. Мав рідну сестру Саню, на три роки старшу. Мачуха народила брата Федора (який весь вік прожив у рідному хуторі) і сестру Харитину (вона не повернулася з Німеччини в роки війни). Ми пам’ятаємо і шануємо свій рід. Коли мій син Саша (1970 р. н.) навчався в Гадяцькому СПТУ, їм дали завдання – написати про свій родовід. Його роботу навіть у Полтаву на якийсь конкурс возили.
У батька на роботі все ладилося, поки першим секретарем Гадяцького райкому компартії був Мороз Дмитро Сергійович, нетиповий партійний функціонер без диктаторських замашок, чоловік розумний, чуйний, який дуже поважав батька (об’їжджаючи район з перевірками, вечеряв завжди в нас і ніколи не заходив до господи без гостинців – цукерок для мене, малої і обох бабусь). Пригадую, в школі саме боролися з іконами в селянських хатах, діставалося на горіхи й мені, бо в кімнаті, де мешкали бабуся й прабабуся, висіли три старовинні прекрасні ікони. Якось під час відвідин Дмитро Сергійович каже батькові: “Афанасію, не чіпай образів, вони не твої і не у твоїй хаті висять». І ось той Мороз організовує пишне весілля своєму синові. Хтось на нього доніс, і його з тріском звільняють. А заодно – і всіх начальників, усіх голів колгоспів, що гуляли на свайбі. Лише кількох колгоспних очільників, які посміли не з’явитися на ту гулянку, – це Кирієнко із “Красного знамена”, Смутко з Лисівки, якийсь Іщенко і батько – залишили на посадах. А “морозівців”, як їх називали, усіх потурили. Об’явився новий «перший» – Андрій Ізотович Нешкур. Відразу незлюбив Маслюка. Батько не зміг знайти з ним спільної мови, надто різними людьми вони були. Почалося гоніння, батькові буквально не давали працювати – все не так Це позначалося на здоров’ї. Батько поїхав до нього: звільніть! А у відповідь: “Я тебе звільню тільки через тюрму!”. Діждавшись моменту, коли Нешкур відлучився в санаторій, батько записався на прийом до другого секретаря райкому Калашника, родом із Лисівки, земляка, так би мовити. Той каже, що звільнити можуть лише загальні збори колгоспників. Скликали збори, люди не погоджувалися, та батько просив, наполягав, і учасники зборів пішли йому назустріч – проголосували. Коли про це доповіли Нешкурові, він зовсім оскаженів, почалося ще більше цькування. Нешкур викликав прокурора і наказав знайти яку завгодно причину, щоб посадити Маслюка. Наїхали перевіряльники з ОБХСС (для тих, хто не знає: російська абревіатура, українською: відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності. – Т. Д.), почали перелопачувати документи, півроку рили батькові яму. І нічого не змогли нарити. Пізніше батько казав: “Я не потрапив у тюрму завдяки головному бухгалтерові Олексію Григоровичу Половинці, у якого всі папери були в належному стані, і своїй жінці, яка завжди жартома-всерйоз приказувала: “Не бери чужого нічого, я їстиму хліб з водою, аби бути з тобою”. Викликають батька в райком: здавай партквиток. Ну хтось батькові підказав, і він написав листа в Київ, у ЦК компартії. Приїхала звідти журналістка Сердечна, а з нею ще хтось. Ходять по селу. Розпитують людей. Завітали до нас додому: де ваші хороми? де ваш басейн? А в нас хата 7 на 9. І ніякого басейну. Через три дні викликають батька в Полтаву. Нешкур уже там. Де ваш партквиток? За які провини забрали? Поновити! А Нешкура знімають з роботи. Після того батько аж до виходу на пенсію працював бухгалтером: спершу – в сільській лікарні, потім – у дитсадку, в допоміжній школі (розпрощавшись із посадою голови колгоспу, він вступив на заочне навчання до Харківського фінансово-економічного технікуму).
Після батька недовго головував якийсь Лаца, а потім років зо два – Могильник із Красної Луки, після нього – Василь Андрусенко.
Батько завжди був моїм першим другом і порадником: я охоче ділилася з ним своїми думками, а він – зі мною. Усе життя душа його тужила за рідними хуторами. А ще він дуже гарно співав, знав так багато українських народних пісень – мені хоч би половину з них пригадати. Бувало, прийде, сяде на диван і почне: “Ой піду я понад лугом” або “Ой там, на тічку, на базарі”. Та до мене: “Підтягуй!”. А мама зовсім не співала. Як варили в лузі кашу, то він просив: у карти не грати, не напиватися і – співати. І ще одне хобі було в нього – книжки. Ніколи з відрядження не повертався без книжки”.

У пам’яті односельців

З теплотою згадує Панаса Михайловича полтавка, народжена в Рашівці, Євгенія Яківна Левошко (1941 р. н., у дівоцтві Фещенко): “Хоч освіти вищої не мав, та був дуже мудрий. Не любив хитрих і злодіїв. Якщо людина трудилася на совість, ставився дуже доброзичливо, по-батьківськи. Його ніколи не бачили напідпитку. Це при ньому багато будували: корівники, свинарники, баню. Ми у війну жили з матір’ю в землянці, хатині під соломою по вікна в землі. Мати після війни пропадала в полі з ранку до вечора, а було й таке, що на ніч не приходила, коли буряки вивозили. Якось уже далеченько після війни приходить мати після загальних зборів така розчулена, каже: заявив голова, що пора вдовам нашим хати за рахунок колгоспу звести. І так воно й сталося. Фундамент ми копали самі (допомагав дядько Федір Рудич, Казначей на нього казали, він тоді з нашою тьотею жив). Цеглу привезли за нарядом, і клали – теж. Тоді колгосп прислав теслів, вони встановили сохи, очеретом обів’язував Федір, а мазали за першим разом толокою, а за другим – уже самотужки. Чотири хати тоді сільським удовам у такий спосіб поставили. Крім нас, іще Шурі Галич, а інших уже не пригадаю. Упомку, як Панас Михайлович підбадьорював матір: “Як буде своя хата, Уляно, то буде біля неї і своя грядочка, посадиш картоплю, капусту, помідори”. У нас тоді город був за селом, що не посадиш – покрадуть”.
“Дня такого не було, щоб він не прийшов о п’ятій ранку на ферму, на п’ятихвилинку, – ділиться спогадом пенсіонерка, колишня доярка колгоспу “Нове життя” Катерина Данилівна Залізняк (1938 р. н., у дівоцтві Бенда). – Узимку – обов’яково в ногавицях і куфайці. Ощадливий у всьому страшенно. Тоді як було? Підлоги в сараях немає, стоять бідні корівки в багні. Мені шкода їх. Набрала носилки соломи і потрусила їм щедро під ноги, трохи не в коліно. “І що ж ти оце зробила? – питає Панас Михайлович. – Як думаєш, що краще: вмитися і лягти спати голодним чи наїстися і лягти невмитому?” Це так голова колгоспу натякав, що соломи в нас може не вистачити до літа, якщо не берегтимемо її”.
У тьоті Каті прекрасна пам’ять, вона запросто пригадує події більш ніж півстолітньої давності: “Я тоді ще дівувала. Ми Маланку з Василем водили, Володька (її майбутній чоловік. – Т. Д.) був за Василя. Пішли й до Маслюків. Панас Михайлович каже мені тихенько з хитрим виглядом: “Знаю-знаю, що тут є хтось, хто про тебе подбає…” А коли наша Оксана (сестра Катерини Данилівни. – Т. Д.) заміж зібралася, голова поцікавився, що молодятам краще подарувати на весілля – гроші чи шафу і два стільці. Ще й запевнив: меблі привезуть додому. Володька в армію ішов – голова, як батько, заспокоює: “Нічого, Катю, нехай іде, а ми будемо помаленьку будуватися”. Захворіла зовсім маленькою наша Таня, доця, треба дитину на Полтаву везти. “Не переживай, – мовить Панас Михайлович, – іди до Сітька (Сітько – це по-вуличному, насправді – Федір Коваль. – Т. Д.), мого водія, скажи, щоб по тебе заїхав. Він депутата в обласний центр везтиме і вас забере”.
Отже, йдеться про вміння керівника дбати про своїх підлеглих, бачити в них не безликі коліщатка механізму, який має функціонувати безперебійно і продуктивно, а живих людей із їхніми потребами і проблемами. Про цю Маслюкову рису, а ще про те, що голова був зразковим сім’янином, розповідала і моя рідна тіточка, Тетяна Василівна Нефортуна (1929– 2018), чоловік якої, Василь Сергійович, тривалий час працював бригадиром у колгоспі, очолюваному Панасом Михайловичем: “Його жінку звали Варвара. Кравчинею вона була майстровитою. Саме на день її Ангела, 18 грудня, сходилися до їхньої оселі гості – члени правління, бригадири, завідувачі ферм, агрономи, зоотехніки, так звана колгоспна верхівка. Наказ господаря був завжди той самий: не здумайте напиватися і приходити без дружин”.
Завершу спогадом веселим. На одній вулиці з Маслюками жили наші родичі – дядько Степан Кириченко з родиною. Його син Василь, прозваний у селі Макітеркою, згадував таку притичину: “Якось на Різдво пішли ми з молодшим братом Миколою привітати голову із святом. Він ніколи не скупився, завжди щедро нагороджував – і цукерками, і грошиною. Зайшли до хати – і розгубилися, понімаєш. Помовчали, а тоді як рявкнемо: “Христос воскрес!” Панас Михайлович зареготав: “Оце так! Він ще й не народився, а у вас вже воскрес”. У нас і вуха почервоніли. Ну, без гостинців і грошини все одно не обійшлося”.
Мабуть же, були в цього чоловіка міцного українського кореня і якісь недоліки. Та, бач, у пам’яті людей набагато надійніше зберігаються його добрі вчинки, його природна мудрість, його відданість роботі, рідній землі-годувальниці.
***
Дякую за допомогу в підготовці публікації заступникові директора Державного архіву Полтавської області Тарасові Пустовіту і доньці героя розповіді Надії Сальниковій (Маслюк).

Тетяна ДЕНИСКО
Журналістка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий