Педагогіка добра  Ольги Бондаревської

Педагогіка добра Ольги Бондаревської

Незабаром, 10 лютого, відзначатиме свій поважний ювілей Ольга Дмитрівна БОНДАРЕВСЬКА, кандидат філологічних наук, доцент, декан філологічного факультету (1975– 1989), декан факультету української філології (1989– 1996) Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (нині – Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), кавалер ордена «Знак Пошани», нагрудних знаків «Відмінник народної освіти України», «Відмінник народної освіти Казахстану», «Відмінник народної освіти СРСР», ветеран праці.

Її життя невіддільне від долі свого народу. Чого тільки не довелося робити дітям того лихоліття у воєнні та перші повоєнні роки! Працювали нарівні з дорослими. У трирічному віці втратила батька, вчителя Корсунівської школи Лохвицького району Дмитра Григоровича Пономаренка. Тож на плечі мами, Тетяни Омелянівни, плечі брата та й її маленькі плечики лягли всі городні роботи, турботи по господарству: носити воду, косити траву, скиртувати сіно, переносити зібраний урожай картоплі, буряків, гарбузів, кукурудзи…
Закінчивши у 1950 році школу, 14-річна Оля продовжує навчання у Лохвицькому педагогічному училищі, а з 1957 по 1962 рр. – на історико-філологічному факультеті Полтавського педагогічного інституту. Справа тата стала і головною справою Ольги Дмитрівни. Навчала дітей української мови та української літератури віддано і з любов’ю, а оскільки працювала у дитячих будинках для дітей-сиріт – спочатку у Новосанжарському, Паськівському (Полтавського району), а потім – у Полтавській школі-інтернаті №2, – то була і вихователем водночас. Один з її учнів і вихованців, а пізніше військовий інженер у галузі технічних засобів повітряної розвідки, відомий в Україні і за її межами інженер-конструктор, кандидат технічних наук Василь Іванович Сидоров у своїй книзі «Зваблення скіфа» (Черкаси: Вертикаль, 2016) напише: «Кращому, що в мені є, я завдячую, перш за все, моїй незмінній, з 4-го по 8-й клас, виховательці й водночас учительці української мови та літератури Ользі Дмитрівні Бондаревській…»
Талановиту вчительку і виховательку помітили і запросили на роботу до Полтавського педінституту на кафедру української мови. З 1966-го по 1999 роки життя Ольги Дмитрівни нерозривно пов’язане з філологічним факультетом. Лекції і практичні заняття, наукові конференції і навчання в аспірантурі, захист дисертації і наукові статті на звання доцента – все це ставало змістом життя. Всі покоління її студентів згадують дивовижний талант Ольги Дмитрівни зберігати у своїй пам’яті унікальні скарби прислів’їв і приказок нашого народу, своїх земляків, маминої мови, якими так щедро збагачувала своє мовлення і водночас наші душі на заняттях із «Сучасної української мови». І зовсім недавно Ольга Дмитрівна подивувала нас, опублікувавши в альманасі «Рідний край» (№2 (39), 2018 р.) наукове дослідження, джерелом якого стало живе мовлення корінних жителів Полтавщини та суміжних областей, – «Явище апосіопези [несподівана зупинка в мовленні, яка порушує синтаксичну будову вислову внаслідок напливу почуттів, нерішучості тощо. – Г. Р.] у прислів’ях і приказках».
21 рік О. Д. Бондаревська поєднувала викладання з адміністративною, організаторською роботою декана одного з найчисельніших факультетів – філологічного. Академік Іван Андрійович Зязюн у книзі «Педагогіка добра: ідеали і реалії» опише той період напруженої роботи по розбудові вищого навчального закладу зі світовим ім’ям, даючи належну оцінку роботі своєї колеги, однодумиці, яка витримала шалений ритм роботи і величезну навантаженість. Часу на сім’ю, на виховання сина майже не було: два менеджери у сім’і: Ольга Дмитрівна – в освіті, Петро Карпович – у культурі (очолював обласне управління), тож часто, коли працювали у суботу, син перебував з мамою на роботі. Сьогодні Сергій Петрович, онук Петро Сергійович з родинами є гордістю нашої ювілярки. Нещодавно її з чоловіком ощасливили правнуком! Тож козацькому роду не буде переводу!
Віншуючи Ольгу Дмитрівну з її ювілеєм, услід за, світлої пам’яті, академіком І. А. Зязюном промовляємо: «… Щоб Ваша доля і далі в цьому складному світі набувала нових окреслень у справі Вашого ДОБРОТВОРЕННЯ і взагалі Вашої материнсько-батьківської природи, яка давала можливість усім, хто був біля Вас, почуватися ЛЮДИНОЮ, відданою своїй справі, яка завжди досягала успіху».
Сьогодні ми, ваші, Ольго Дмитрівно, випускники-філологи – ті, хто біля Вас почувався Людиною і досяг свого успіху, – вітаємо Вас, шановна Наставнице, піснею, яку написала Валентина Беля (у дівоцтві Хлоп’яцька) разом з композитором Анатолієм Корольовим і виконавицею Ольгою П’ятницькою (у дівоцтві Пономаренко), земляками вашими, та есеєм.

«Учительське серце»

Ользі Дмитрівні Бондаревській присвячується
Любий вчителю наш, скільки років уже пролетіло…
Помережила втома, зима і на Вашім плечі…
Мудрі зерна науки посіяні хлібом дозріли.
Розлетілись по світу з легкої руки сіячі.
Приспів:
Учительське серце – воно не холоне з роками.
Учительське серце – то мудрості вічна ріка.
Мов Ангел небесний, завжди невідступно над нами.
І мудре, і мужнє, і тепле, як мами рука.
Мову рідну, святу, над усе шанувать Ви учили
І солодкого хліба, легкого, в житті не шукать.
Вже не юні давно ми й самі сіль життя зрозуміли:
Якщо жить – то вже жить, а горіть – то повік не згасать.
Приспів.
Учительське серце – воно не холоне з роками.
Учительське серце – то мудрості вічна ріка.
Мов Ангел небесний, завжди невідступно над нами.
І мудре, і мужнє, і тепле, як мами рука.
Від імені випускників-філологів
Ганна РАДЬКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.

Мудрій Берегині слова

Писати про цю Неординарну Жінку так легко й водночас важко. Легко, бо кожен спогад про неї пронизаний її материнською любов’ю, теплотою й вимогливістю. Важко, бо пам’ять стирає роки й миті, заповнюючи натомість комірки мозку новими. А зустрічі на вулиці Шевченка, де доволі часто перетинаються наші шляхи тепер, відроджують давні почуття й перемножують на роки знайомства.
Педінститут був моєю мрією, хоча й дивувалися однокласники й знайомі цьому вибору: «Краще б російську філологію обрала!» Але сумніву ніколи не було поруч з такими людьми, як Ольга Дмитрівна.
Ольга Дмитрівна любить Слово. Воно відгукується в її душі аккордами творчого вогника. А з якою радістю ми, «заспівчани», чекали вердикту Декана щодо чергового випуску газети, яка сягала іноді в довжину трьох метрів. Усе помічало уважне око, уміла ця надзвичайна жінка й похвалити, і покритикувати. Та коли вже справді ти написав щось варте уваги, не пропустить, зупинить, іскрою в очах нагородить – і крила виростають. Саме тому й сьогодні, коли під моєю орудою діє літературно-мистецька студія «Перевесло», Ольга Дмитрівна читає дитячі твори, ділиться враженнями й завжди мудро стимулює відгуками. До речі, і не лише вона, а й її чоловік Петро Карпович – незмінний поціновувач дитячої та юнацької творчості.
Літературні зустрічі. Не можу не згадати візит до нашого інституту Дмитра Павличка, чиїми поезіями зачитувалися. А напередодні Ольга Дмитрівна прийшла на лекцію синтаксису з маленькою збірочкою «Таємниця твого обличчя». І натхненно читала вірші! Відкривала для нас метафори й образи не просто майстра, а живого класика, з яким нам пощастить зустрітися. І жила ця збірочка між нами кілька днів, поки переписували поетичні шедеври.
Моє перше наукове дослідження в інституті не можна назвати вдалим і глибоким. Проте курсову роботу з мови писали ми вже з Ольгою Дмитрівною, яка зуміла навчити аналізу й синтезу слова, підказала методи й прийоми, відкривши таємниці філологічних стежок і доріг. Це вже пізніше писатиму з учнями наукові роботи з української мови, досліджуватимемо лексику й синтаксис, здобуватимемо перемоги на всеукраїнському рівні. А початки успіху – в інституті, під крилом мудрого мого Декана й Викладача.
Поруч з Ольгою Дмитрівною працювати було й легко, і відповідально. Кликала вона й мене приєднатися до когорти викладачів. Та душа просилася в школу. І не стала я науковцем. Мудра Наставниця не образилася, а пильно спостерігала за сходинками мого зростання. Ніколи не забувала зателефонувати, щоб привітати з перемогою в конкурсі «Учитель року» чи з новим званням – учитель-методист. Саме Ольга Дмитрівна була першою людиною, яка знайшла мене на дорозі з Батурина в Полтаву, щоб привітати з високим званням Героя України. І хоча переконувала, що це тільки моя заслуга, я впевнена, що перехрестя наших доріг з Мудрим Наставником визначило вектор руху до вершин майстерності.
Не так давно в обласній бібліотеці імені І. П. Котляревського відбулася презентація моєї збірки для дітей «Дивина», оформленої донечкою Інною. Запросила й Ольгу Дмитрівну з чоловіком. Як приємно було бачити її світлу радість, слухати побажання й читати в очах гордість. Онуки спонукали мене до віршів, а уроки Наставниці – до глибокого розуміння слова.
Ніщо в житті не випадкове, Мудра Берегине! І дороги наші паралельні, на щастя, таки перетинаються навіть усупереч законам геометрії. Бо серце Ваше, добрим людям відкрите, енергійно б’ється в ритмі сьогодення й любові! І хай так буде якомога довше, дорога Ольго Дмитрівно!

Тетяна БАЛАГУРА,
педагог, Герой України.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий