Переддень нашої незалежності

Брошура «Декларація про державний суверенітет України» із автографами В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Степана Хмари, Ярослава Кендзьора, Дмитра Чобота, інших народних депутатів, які брали участь у розробці та ухваленні цього важливого документа.

Переддень нашої незалежності

Декларації про державний суверенітет України виповнюється 30 років

У пам’яті сучасників відклалося уже кілька знакових дат новітнього державотворення. Одна з них – ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, що відбулося 16 липня 1990 року. З історичної точки зору відтоді минуло зовсім небагато часу, одна лише мить, але для молодого покоління, народженого в незалежній Україні, це – історія, про яку вони дізнаються переважно із довідкових видань та інтернет-ресурсів, підручників, ЗМІ, спогадів старших людей.
Тож напередодні 30-річного ювілею знакової для країни дати нагадаємо краянам про тогочасні соціально-політичні події, спробуємо також пояснити логіку дій (як на той час радикальних) народних депутатів України дванадцятого (першого) скликання (1990 р.), які спромоглися ухвалити рішення, що суперечило волі союзного центру.

Компартійна еліта втрачала довіру

Після проведення перших демократичних виборів у 1989–1990 роках навіть пересічним громадянам було зрозуміло, що компартійна еліта втрачає довіру населення, а відтак – і владу. Під тиском громадськості, передовсім представників опозиційних сил, на законодавчому рівні було скасовано 6 статтю Конституції СРСР стосовно керівної і спрямовуючої політичної сили радянського суспільства, ухвалено Закони України «Про мови в Українській РСР», «Про вибори до Верховної Ради УРСР». Крім того, компартія поступово втрачала монопольну позицію у засобах масової інформації, а надто у тих регіонах і містах, де опозиція отримала перемогу або значну підтримку на виборах.
Бурхливі політичні події, які відбувалися, зокрема в Києві, Львові, Чернігові, широко коментувалися офіційними ЗМІ, викликаючи значний резонанс на місцях. Напруженість грошового і споживчого ринків, зростання дефіциту на промислові й продовольчі товари, міжнаціональні конфлікти, нагромадження серйозних економічних проблем, екологічна ситуація, ріст злочинності – все це негативно впливало на настрої людей і викликало невдоволення ходом перебудовчих процесів. Пересічні громадяни, які донедавна усі свої надії пов’язували із Москвою, дуже швидко втрачали усілякі ілюзії щодо центральної влади. Тим більше, що величезну агітаційну антирадянську пропаганду серед населення під час перших демократичних виборчих кампаній активно провадили опозиційні кандидати, зокрема від Народного руху України.
Під тиском громадськості та рядових комуністів партійна номенклатура поступово відмовлялася від майже узаконених пільг та привілеїв на продовольче забезпечення, медичне обслуговування тощо. Приміром на регіональному рівні наприкінці січня 1990 року бюро Полтавського обкому КПУ визнало за необхідне передати готель по Першотравневому проспекту в Полтаві в розпорядження міськвідділу охорони здоров’я, водночас було рекомендовано усім керівним працівникам області стати на медичне обслуговування за місцем проживання; у Миргороді адміністративний будинок міськкому партії та міськвиконкому було перепрофільовано під поліклініку. Крім того, позачергова партійна конференція у Кременчуці, що відбулася 10 лютого 1990 року, на вимогу мітингуючих краян прийняла радикальне рішення: було оголошено недовіру бюро міськкому партії (за результатами голосування жоден із дев’яти членів бюро до складу міськкому не ввійшов), водночас обрані тимчасове бюро та комісія з підготовки звітно-виборної партійної конференції. Були прийняті й інші рішення: конференція визнала недоцільним функціонування двох райкомів партії, громадсько-політичний центр (в минулому міський будинок політосвіти) передавався у розпорядження міської ради, змінювався статус газети «Кременчуцька Зоря» та ін. А невдовзі – у травні 1990 року – припинили свою діяльність райкоми партії як у Полтаві, так і в Кременчуці.
Важливий штрих. У суспільстві активно обговорювали не тільки привілеї і пільги правлячої номенклатури, а й злочинні дії влади попередніх десятиліть, не розділяючи у часі колишніх і сучасних партійців. Щоб якось знизити емоційний градус вуличної демократії, 14 квітня 1990 року в урочищі Триби Полтавського району було відкрито пам’ятник жертвам політичних репресій 1930-х–1950-х років (проведено перепоховання останків жертв політичних репресій), а 12 серпня 1990 року з ініціативи видатних українських письменників, наших земляків Бориса Олійника та Олекси Коломійця – Курган Скорботи жертвам Голодомору 1932–1933 років біля Лубен.

«…Ми не знаємо, що ж ми побудували»

Документи свідчать, що у розгубленому стані перебували не тільки рядові комуністи, а й керівники обласного рівня. Можливо, характерною у цій площині є думка одного із секретарів Полтавського обкому КПУ, висловлена ним на обласному партійному пленумі 1990 р.: «Робота з неформальними об’єднаннями і на місцях, і в обласному комітеті партії – це той кусок роботи, який довго був на плечах тільки ідеологічних працівників, а вони його не витримали і не могли втримати… Як не парадоксально, але ми не знаємо, що ж ми побудували, яке суспільство, які ідеали повинні бути завтра теж у неясному для нас дні. Сьогодні ідеали розбиті, розкритиковані і, звичайно, з таким багажем нам, ідеологічним працівникам, в першу чергу, важко спілкуватися з людьми, а наші непереконливі відповіді сьогодні лише дратують людей». Тож чимало комуністів різного калібру на початку 1990-х займали вичікувальну позицію і перебували по суті на роздоріжжі.
Та, зрозуміло, найголовніші події відбувалися у великих промислових центрах і передовсім у Москві, де 12 червня 1990 року народними обранцями було ухвалено Декларацію про державний суверенітет Російської Федерації; а відтак на теренах РФ склалося двовладдя центральних органів СРСР та РРФСР, протистояння двох російських лідерів – Бориса Єльцина й Михайла Горбачова – переростало у відкритий публічний конфлікт. Цим документом по суті було продовжено «парад суверенітетів», започаткований прибалтійськими республіками, і дано зелене світло для інших.
Події у Москві справді змусили компартійно-радянську більшість у ВР УРСР замислитися над тим, як поводитися далі у непростій політичній ситуації. Порушення усілякої субординації у керівництві країни, політична невизначеність, публічний осуд комуністів лякали партійну номенклатуру. На відміну від опозиційної «Народної Ради», яка не мала жодних сумнівів щодо утвердження суверенності України, інша депутатська група «За суверенну Радянську Україну» спочатку використовувала популярне гасло лише для політичної демагогії. Але національно-визвольний рух, який набирав щодалі обертів, доводив компартійній еліті, що вона невдовзі й сама може позбутися влади. На думку істориків, для комуністів УРСР при прийнятті важливих рішень тепер визначальним чинником був інстинкт самозбереження.
Тож політична ситуація, що склалася у Москві на початку літа 1990 року, давала шанс на мирне здобуття суверенітету в інших союзних республіках, у тому числі в Україні, і демократично налаштована частина депутатського корпусу блискуче цим скористалася.
Сприятливим чинником стало й те, що на початку липня у Москві розпочав свою роботу ХХVІІІ з’їзд КПРС, на який прибула частина українських депутатів-комуністів на чолі з головою ВР УРСР
В. Івашком, по суті поставивши у цей складний час партійні інтереси вище державницьких. З цього приводу 5 липня 1990 року В’ячеслав Чорновіл на засіданні ВР УРСР виголосив заяву «Народної Ради», яка містила пропозиції: негайно відкликати всіх народних депутатів – делегатів з’їзду КПРС для подальшої участі в роботі вищого законодавчого органу; у разі ігнорування цієї вимоги поставити перед парламентом і народом питання про зміну керівництва ВР; а виборцям дати належну оцінку діяльності своїх обранців. 9 липня 1990 року лідер комуністів УРСР В. Івашко, ставши заступником генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, склав із себе повноваження голови ВР УРСР. На думку багатьох політичних і громадських діячів, це була уже відкрита зрада національних та державницьких інтересів, яка дискредитувала ще більше партію влади і в рази полегшила опозиції та частині прокомуністичних депутатів прийняти радикальне за змістом рішення.

Право української нації на самовизначення

У ході обговорення проєктів Декларації (обговорення тривало з 28 червня по 16 липня; на обговорення виносилося кілька проєктів) більшість зрештою підтримала проєкт, який запропонувала президія ВР. 16 липня 1990 року ВР УРСР ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України», за неї проголосувало 355 народних депутатів, проти тільки 4. Окремо відзначимо роль головуючого, першого заступника голови Верховної Ради Івана Плюща, якому вдавалося час від часу обминати гострі кути, гасити непорозуміння і врешті-решт досягнути консенсусу. На завершальному етапі під час голосування дивним чином змогли порозумітися ідеологічні опоненти: демократи та комуністи. Одні голосували за своїми ідейними переконаннями, інші – з надією збереження свого статусу, впливу та влади.
Варто згадати краян-депутатів, які брали участь у цьому історичному голосуванні. Назвемо їх поіменно: Л. Б. Сватков (Миргородський в. о.), І. О. Гопей (Карлівський в. о.), В. П. Ситник (Оржицький в. о.), Є. М. Васін (Ленінський у м. Полтаві в. о.), Ф. С. Кіпарис (Київський у м. Полтаві в. о.), В. В. Носов (Октябрський у м. Полтаві в. о.), В. П. Мартиненко (Комсомольський в. о.), В. Л. Бойко (Автозаводський в. о.), М. І. Залудяк (Крюківський в. о.), В. М. Петров (Лубенський в. о.), М. Я. Петренко (Гадяцький в. о.), П. А. Ківшик (Глобинський в. о), М. І. Шкарбан (Кобеляцький в. о.), Б. І. Передерій (Лохвицький в. о.), В. І. Степенко (Полтавський в. о.), А. І. Ковінько (Хорольський в. о.).
Декларація складалася з десяти статей, у яких проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної влади, громадянства УРСР, проголошувалася економічна самостійність, наголошувалося на територіальній недоторканності республіки, встановлювався порядок забезпечення її зовнішньої та внутрішньої безпеки, проголошувалося, що УРСР є суб’єктом міжнародного права. Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Проголошувалося, що Декларація є основою нової Конституції, законів України і визначатиме позицію республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України мали використовуватися при укладанні нового союзного договору. Останнє положення було уведене в Декларацію під тиском комуністичної більшості парламенту. Водночас ця ж більшість провалила пропозицію «Народної Ради» надати Декларації статусу конституційного акта.
Проте ухвалення Декларації про державний суверенітет України мало вибуховий ефект у суспільстві. Тим більше, що 16 липня 1990 року ВР УРСР прийняла постанову «Про день проголошення незалежності України», в якій проголошувалося, що 16 липня щороку відзначатиметься як державне загальнонародне свято України. Вже через тиждень 24 липня 1990 р. Київрадою було ухвалене протокольне рішення щодо підняття національного прапора і того ж дня о 19-й годині при багатотисячній народній підтримці національний синьо-жовтий прапор було піднято над Хрещатиком. А невдовзі у багатьох містах Центральної України, зокрема у Кременчуці (24 серпня 1990 р.) та Полтаві (27 вересня 1990 р.), попри спротив офіціозу, також замайоріли національні прапори. Водночас ВР УРСР здійснювала обережне наповнення Декларації реальним змістом. Зокрема 30 липня 1990 р. парламент республіки ухвалив рішення про повернення до України для продовження служби всіх солдат Радянської армії, призваних з її території.
***
Наприкінці даної публікації хотілося б навести один із промовистих фактів, який свідчив про політичну невизначеність тогочасної влади (не говорячи вже про пересічних громадян) у період останніх місяців існування СРСР. Під час відзначення першої річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1991 року в Полтаві представники влади та громадськість після закінчення урочистих зборів попрямували покладати квіти до… пам’ятника В. І. Леніну.
Та зупинити державницький поступ, наше національне відродження було вже неможливо. Боротьба за справжню, реальну незалежність України тривала, і попереду був бурхливий, не менш насичений на події серпень 1991 року.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України,
голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий