Перша зима

Перша зима

Іншого такого зайчика, як цей, мабуть, в усіх лісах не було. Хоча мама з татом і дали йому ім’я Шустрик, родичі, сусіди, знайомі називали його кожен на свій лад – Непосидько, Побігайлик, Пострибун, Крутько, Вертун, Дзиґа, Швендя… А все тому, що цей зайчик не міг і хвилинки спокійно посидіти на місці.
Вийде, бувало, мама з дому синочка на обід кликати, кличе-кличе – не докличеться. Розпитує всіх зайців, чи не бачили вони її Шустрика. «Бачили! – кажуть одні. – На ромашковій галявині за метеликами ганяється». «Аякже, бачили, – кажуть другі. – Він біля болота бігає, жаб лякає». «Яке болото? Які жаби? – заперечують треті. – Ми його в селі на городі діда Петра бачили. Капусту хрумкає!». «Ой, не вигадуйте! – аж сердяться четверті. – Ваш синок заліз на високу ялину і з білочками по гілках стрибає. Біжіть, зніміть його звідти. Це ж небезпечно! Впаде – ніжку зламає. Не синок у вас, люба, а ціле горе!»
Ось таким був цей зайчик Шустрик. На вигляд маленький, щупленький, а клопоту своїм батькам завдавав стільки, що на всіх дорослих зайців вистачило б!
Прогуляв, прострибав, промандрував Шустрик літо. А там і осінь прийшла. Спочатку тепла, лагідна, затим – з холодними вітрами і дощами, з першими заморозками.
Непривітно стало в лісі, похмуро. Занудьгував Шустрик. Куди тепер побіжиш, якщо всюди не цікаво, не весело? Ні метеликів, ні жаб, ні капусти на городі діда Петра… Голо, порожньо.
Саме такого холодного дня і запросив Шустрика до себе в гості його найкращий у лісі друг – зайчик Скік. Жив він недалеко від Шустрика, але його батьки вирили на зиму нову нору і зібрались туди переселятись.
От і вирішив Скік скликати своїх друзів, щоб улаштувати їм прощальний вечір. Адже тепер він житиме далеко, десь на самісінькому узліссі, й батьки, звичайно ж, не дозволять йому прибігати на старе місце.
У просторій норі Скока зібралися всі зайчики, їжачки і білочки, з якими він дружив. Ласували морквою, капустою, яблуками, грушами, горіхами, грибами. Танцювали, бавились у «паровоза», «садівника», «струмочок» та в інші веселі, гамірні ігри. Безперечно, краще за всіх танцював і верховодив у іграх Шустрик. Він так захопився, що навіть не помітив, як з’явилися батьки Скока з валізами й клунками.
– Дякую вам, діти, за те, що прийшли, – сказав тато Скока. – Але, пробачте, нам уже час вирушати в дорогу. До ночі мусимо встигнути до нової домівки. Зима ж іде! З морозами, снігопадами. Ще замете нас посеред лісу!
Зайчики й білочки юрмою кинулись до своїх шубок. Попереду всіх, звичайно ж, був Шустрик. Він поквапом одягнувся і вилетів із нори, наче тенісний м’ячик, по якому сильно вдарили ракеткою.
Стриб-плиг – і він уже на галявинці. Колись зелена, з багатьма різнобарвними квітами, вона тепер виглядала голою, темною. Почорнілі дуби стояли мовчки, на їхніх гілках не було жодного листочка і жодної пташки. Все завмерло, заніміло. Лише великі білі хмари низько пропливали над принишклим, наче скам’янілим, лісом.
«Скоро зима, – подумав Шустрик. – Яка вона? Я ще жодного разу не бачив її. Стривай! Тато Скока сказав, що вона вже йде. Може, збігати на пагорб і подивитися з нього, чи не видно де зими?»
Піднявшись на пагорб, що височів неподалік од галявинки, Шустрик присів і став роззиратись на всі боки. Ні, нікого не видно. Ще трохи почекав. Потім ще. Але так зими й не дочекався. Лише змерз добряче.
«Мерщій додому! – вирішив Шустрик. – Зима, можливо, лише завтра прийде, а я сиджу тут, дрижаки ловлю. Так і захворіти недовго!»
Тільки-но Шустрик хотів зірватися з місця, як раптом… Що це? Не може бути! Замість сірої шубки на ньому шубка біла. До того ж нова-новісінька!
«Оце так! – злякався Шустрик. – Мабуть, похапцем чужу надягнув. Що ж мені тепер робити? Ще подумають, що вкрав. «Атож, – скажуть, – украв, тому першим і чкурнув додому». Який сором! Яка ганьба!»
Шустрик стрімголов кинувся до нори Скока, але в ній уже нікого не було.
«Розійшлись, – мало не заплакав зайчик. – Ой, горечко мені, горечко! Як же я в цій шубці додому повернусь? «Звідки вона в тебе?» – запитають тато з мамою. Чи повірять вони, що я ненавмисне, що переплутав? А раптом це шубка самого Скока? Де його тепер шукати?.. О-о-о, хтось іде! Треба сховатись, щоб не побачив на мені чужу шубку!»
Шустрик заметушився, шукаючи місце для схованки, але всюди було порожньо. Майже скотившися з пагорба, він щодуху кинувся до нори Скока. Причаївся в ній, зіщулився, навіть очі лапками закрив.
На галявинку вийшов великий худючий вовчисько. Зупинився і, нюхаючи повітря, став водити туди-сюди головою.
– Та-а-ак, – невдоволено рикнув він. – Зима іде. Снігу навалить. А мороз… Як пригадаю, в дрож одразу кидає. До чого ж противно! У-у-у!
Пішов вовчисько, щось бурмочучи собі під ніс. Лише й розібрати було: «Противно… противно…»
Вибрався Шустрик із нори, але тут же знову шмигнув до неї. Прислухався – кроки легкі, скрадливі. Лисиця? Так, вона.
Зупинилась неподалік од нори, пухнастим хвостом слід замела.
– Здрастуй, зимонько-зима, – проспівала лисиця тоненьким улесливим голоском і одразу ж скривилася, наче редьку вкусила. – Тьху! Розспівалась, дурепа! Чого тут радіти? На білому снігу мене руду ще здалеку всі запримітять. І мисливці, і собаки, і зайці. Краще б та зима ніколи не приходила!
Отак поговоривши сама з собою, лисиця повільно залишила галявинку.
Шустрик почекав, поки затихнуть її кроки, й прудко помчав додому. Тремтячи од страху й заплющивши очі, він тихенько заповз до своєї нори.
– Що з тобою? – сполошилась мама. – Чого заплющився? З очима щось трапилось?
– Шустрику, відповідай! – прикрикнув тато. – Поки ще не пізно, приведемо лікаря. Ну?!
– Не… не… не треба лікаря, – ледве вимовив зайчик. – Я… я… Ви що, не бачите?
– Ми то бачимо! Ми добре бачимо! – розсердився тато. – Це ти…
– Я шубку не свою взяв. Переплутав. Я не хотів. Я поспішав. Я…
І Шустрик уперше в житті заплакав.
– Ах, он воно що! – засміявся тато. – Перестань сльози лити і відкрий свої мокрі очі. Ти зараз таке побачиш! Таке!
Шустрик схлипнув і розплющив очі, які від подиву враз стали круглі-круглі, наче бублики. На татові й мамі також були білі новенькі шуби.
– А… а звідки вони у вас? – вражено прошепотів Шустрик.
– Зима подарувала, – лагідно посміхнулась мама. – Ех, малюк, малюк! Це ми винні, що забули розповісти тобі про зиму. Коли вона наближається до нашого лісу, у нас, зайців-біляків, шуби оновлюються і з сірих стають білими. Тільки ти не помітив цього.
– А чому білими? – запитав Шустрик, оглядаючи себе з усіх боків.
– Щоб нас на білому снігу не видно було. Ні вовкам, ні лисицям, ні мисливцям. Але ти ще не знаєш, що таке сніг. Ось випаде – побачиш.
– А коли він випаде?
– Скоро. Може, й завтра. Прокинешся, а він уже лежить. На землі, на деревах… Але то завтра. А зараз – спати. Я тобі теплу постіль приготувала.
Усю ніч Шустрику снився сніг. Білий, пухнастий і теплий-теплий, як його нова шубка.

Олександр ВИНОКУРОВ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий