Першим підписав контракт син, потім – мама

Першим підписав контракт син, потім – мама

Як правило, медсестра у нас асоціюється з білим халатом чи медичним костюмом. Оксана Константинова – теж медсестра, але форменний одяг у неї інший… Це – військовий однострій.

Народилася і виросла Оксана Резніченко (Константинова) в селі Озера (нині входить до Кобеляцької міської громади). Де б не була, завжди поспішає на дороги дитинства, до рідного батьківського дому, до тихої материнської молитви… І хоч сама давно має «статус» матері, виховує сина Артура, для батьків, Віталія Олексійовича й Ольги Михайлівни Резніченків, вона – дитина, за неї радіють, хвилюються, особливо коли вирішила підписати контракт і пішла на військову службу.
Тих, хто добре знав Оксану Віталіївну, її рішення не здивувало. Із шкільних років була активною, мала хорошу фізичну підготовку, захоплювалася технікою.
– Я дуже вдячна учителям Озерської школи, які давали нам знання, готували до життя. Особливо часто згадую Володимира Івановича Сахна, Григорія Петровича Хейла, інших наставників. Згадую однокласників, участь у змаганнях. На мій вибір професії вплинула життєва ситуація. У шкільні роки я захворіла на скарлатину. Це було небезпечно. Але все обійшлося. Одужавши після лікування, вирішила, що в майбутньому стану медиком. Планувала вступати до Полтавського медичного стоматологічного інституту, але в останню хвилину відвезла документи в Дніпропетровське базове медичне училище, де отримала спеціальність акушерки.
По закінченні навчання працювала в медсанчастині Південного машинобудівного заводу в Дніпрі, а далі життя закрутило: вийшла заміж, народився син, змінила місце проживання, але працювала завжди за спеціальністю.
– На фельдшерсько-акушерських пунктах розпочались скорочення. Можна було вийти на пенсію за вислугою років, але прожити на ті виплати нереально. Влаштувалась на роботу в дитячу поліклініку міста Горішні Плавні медичною сестрою, – продовжує розповідь Оксана Віталіївна. – Коли отримала пропозицію служити в Збройних силах, погодилась підписати контракт.
Рішення жінка ухвалила без особливих вагань і роздумів, бо ж життя українського війська вже давно стало частиною життя її найріднішої людини. Син Артур серед перших у 2014-му підписав контракт і служив до 2020 року. Оксана Віталіївна пішла на службу в червні 2020-го. Так у цій сім’ї стали «своїми» такі поняття, як «служба за контрактом», «служба в зоні АТО/ООС», «ротація», «передова»…
– Син закінчив училище за спеціальністю «технік-механік гірничих установок», працював на гірничо-збагачувальному комбінаті, навчався в інституті. А потім поділився зі мною планами піти на службу за контрактом. Це був тривожний 2014 рік. З одного боку, материнське серце стискалося від хвилювань, а з іншого – відчувалася гордість за сина: він не ховався від служби, а навпаки – самостійно прийняв непросте рішення: йти туди, де небезпечно, де нависла загроза над територіальною цілісністю України… І я його підтримала. Перший контракт підписав на три роки. Прослужив п’ять.
Повернення сина з фронту виявилось непростим. Фізично був удома, поряд, а думками – там, на східних рубежах. Не витримав, підписав новий контракт. Цього разу – на півроку. Але ситуація була зовсім інша: військові, з якими служив, пройшов через різні випробування, звільнились, а з новими людьми стосунки складались по-іншому… Врешті, Артур повернувся до цивільного життя: настав час подумати про освіту, сім’ю.
Тепер Оксана Віталіївна вже може спокійно згадувати роки його служби у війську, а що тоді пережила, можна лише здогадуватись…
– Якось син був у короткотерміновій відпустці, гостював в Озерах, у дідуся і бабусі. І я при першій нагоді поспішала до рідного двору, де завжди нам раді, готові допомогти й підтримати. Заходжу, а син дивиться на мене й каже: «А ти зовсім сивою стала», – згадує Оксана Константинова. – Найстрашніше було тоді, коли із сином не було зв’язку… В один із таких моментів вмикаю телевізор, а там у новинах сюжет, що під Дебальцевим наших військових накрило мінометним вогнем. І далі про те, як комбат рятував хлопців, як ділив між ними шматочок сала… Хіба тоді не додалось сивини? Не знаю, де брала сили, доки дочекалася дзвінка від сина. На всі мої запитання відповідь була одна: «Не дивись телевізор, не треба. Бережи себе».
Із часом матері довелось трохи звикнутися з думкою, що син у війську, але заспокоїлась лише тоді, коли Артур повернувся додому. Щоправда, в той період Оксана Віталіївна була заклопотана своїми зборами на службу…
Відхвилювалися бабуся з дідусем в Озерах за онуком, як настав час тривог за доньку… Служба для Оксани Віталіївни розпочалася з навчального центру «Десна». З фізичною підготовкою проблем не було: шкільні роки справді не минули безслідно. Після закінчення «учебки» нашу землячку зарахували в 1-шу танкову бригаду.
– Незважаючи на категорію, досвід, мене не взяли на посаду бойового медика, бо минув граничний вік. Зарахували санітарним інструктором, – розповідає Оксана Константинова. – Механізований батальйон стояв тоді на першій лінії в Донецькій області. Перший наряд – і відразу «трьохсотий». Осколкове поранення. Я надала йому допомогу, відправила в госпіталь. Дуже шкода було військового – йому місяць залишався до закінчення контракту.
Командування схвально оцінило дії новобранки: «Не розгубилася. Діяла як бойовий медик». Далі була служба на «нульовій» позиції.
– У грудні довелося переїжджати БМП на нові позиції. Більше восьми годин були в дорозі – мороз, вітер… Хлопці поступились мені командирським місцем, а самі мерзли. В армії особлива дружба, повага, взаємовиручка. Не раз доводилося переконуватися, що різні гострі ситуації на службі швидко виявляють, хто є тобі справжнім товаришем-другом, а хто ним тільки прикидається, – розмірковує Оксана Константинова. – Зрідка випадають хвилини перепочинку. Для підтримання хорошої фізичної форми військові грають у футбол, волейбол. І я разом з ними, бо ми ж – єдина команда. Труднощі згуртовують, а ще особливого значення набуває принцип: один за всіх і всі за одного.
Оксана Віталіївна не тільки медик, а й кухар:
– Продуктами нас забезпечують, а кухарів не вистачає, тому кожен підрозділ вирішує це питання, як може. Я сама зголосилася готувати, адже військові постійно в бойовій готовності, на чергуванні, а в мене служба трішки спокійніша.
Нещодавно відбулася ротація, і Оксана Константинова зі своїми побратимами повернулась до місця постійної дислокації І танкової бригади – в селище Гончарівське Чернігівської області. Куди ще закине її доля – не передбачиш…

Наталя ПУЗИНА
Головний редактор Кобеляцької газети «Колос»

Добавить комментарий