Сто ро
ків тому, 14 червня 1919 року, вночі поблизу власного обійстя на Лук’янівці в Києві підступний постріл у потилицю, здійснений агентом ЧК, обірвав життя талановитого українського художника Олександра Мурашка, одного з найактивніших організаторів Української Академії образотворчого мистецтва.
Тодішня преса повідомляла, що він «був убитий і пограбований бандитами». Цинічна брехня! Такими ж брехливими байками про начебто побутові кримінальні напади маскував більшовицький режим і знищення у 1918 році нашого земляка, українського громадського діяча, письменника, перекладача, члена Української Центральної Ради Івана Стешенка, і смерть від руки чекіста у 1921 році безмірно талановитого українського композитора, автора хорової обробки «Щедрика» Миколи Леонтовича… Несть їм числа, відданим синам України, які самим своїм існуванням заважали утвердженню нової «гуманної» влади, чиїм помислом було цілеспрямоване знищення на корені української еліти. І це не припинялося протягом чи не всього кривавого ХХ століття. Згадаймо тих же таки Аллу Горську, Василя Симоненка, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра… Передчасні смерті найталановитіших, незагойні рани на українських мистецтві, літературі, науці…
«В мартирології українців, відзначених печаттю генія, О. Мурашко не одинокий», митця «відняли від українського мистецтва, коли його час ще не прийшов, коли свого справжнього слова він ще, може, не сказав», – писав історик мистецтва, політичний діяч, член Української Центральної Ради Дмитро Антонович у виданому в Празі 1925 року нарисі «Олександр Мурашко», пройнятому глибоким жалем і непідробним захопленням творчими досягненнями дочасно загиблого художника.
Життєві університети
…Від самої колиски життя хлопчика, який іще в підлітковому віці палко мріяв стати великим художником (за браком паперу іноді малював на стінах і підлозі), було сповнене поневірянь. Народжений 26 серпня (7 вересня) 1875 року в Києві поза шлюбом, він з перших днів існування не знав материнської ласки. Його мати, Марія Іванівна Крачковська, донька сільського священника з села Семки Мглинського повіту Чернігівської губернії, відразу після народження віддала сина людям на село, і слід його загубився. З неабиякими труднощами відшукав хлопчика її брат, який після батькової смерті, очевидно, відчував відповідальність за всю родину, і забрав на виховання.
Раннє Сашкове дитинство минало в Борзні, матір йому замінила добросердна бабуся, проста селянка, яка своїми розповідями про героїчні часи Козаччини пробуджувала у внукові творчу уяву. Вона ж прищепила йому на все життя любов до природи (уже в зрілому віці він навчав своїх учнів «зустрічатися з природою, як зі святом») і народне сприйняття краси. У Марії Іванівни з часом прокидається материнське почуття: вона вийшла заміж за чернігівського іконописця, власника іконописної майстерні Олександра Мурашка і забрала сина до себе. Вітчим почав залучати пасинка до іконопису. На той час у Києві розписували Володимирський собор, і родина перебирається до столиці. Вітчимів брат Микола, відомий художник, мав у Києві знамениту художню школу, куди страшенно хотів потрапити юний Олександр, але названий батько вперся: він егоїстично бачив пасинка тільки працівником іконописної майстерні, продовжувачем справи свого життя. У 15-річному віці хлопець через цей конфлікт покидає батьківську хату. Він бідує, часом голодує. Спить на схилах Дніпра, на баржах. Дістає застуду. Не занепасти духом допомагає йому моральна підтримка, що її надають російський художник Віктор Васнєцов та професор університету Св. Володимира Адріян Прахов, який керує розписами у Володимирському соборі.
Учень Іллі Рєпіна
Мине цілих чотири роки, перш ніж конфлікт буде залагоджено: Прахову вдалося умовити Мурашка-старшого, і 1894 року Олександр вирушає на навчання в Петербург, де успішно складає іспит до Вищого художнього училища при Академії мистецтв. 1896 року він вступає до майстерні Іллі Рєпіна і стає його улюбленим учнем. «Вплив цього майстра досить довго відгукувався в працях Мурашка», – зазначав авторитетний мистецтвознавець, уже згадуваний Дмитро Антонович. В Академії молодий художник чимало часу віддає самоосвіті. Зближується з гуртком українських художників Опанаса Сластіона. Щоліта приїздить в Україну, де багато сонця, тепла, розкішна природа і рідна культура. Не без впливу Рєпіна обирає він тему для конкурсної роботи: це історично-побутова картина «Похорон кошового» (для одного з персонажів якої позував драматург Михайло Старицький). Картині присуджують перше місце і придбають її для музею Академії, а сам автор отримує стипендію на подорож за кордон, яку, поцінувавши його роботи, Академія по тому продовжує ще двічі. За кордоном Мурашко працює в Парижі й Мюнхені, який, за словами Антоновича, допоміг йому перебороти впливи Рєпіна.
«Ніколи в своїй творчості не спинявся…»
1904 року Мурашко повертається до Петербурга, де багато працює, намагаючись утвердити нові прийоми стилю модерн, що їх почав розвивати ще в Парижі й Мюнхені. 1907 року художник остаточно повертається до Києва, де самотою мешкає його названий батько. Оселяється в батьківській господі й обладнує для себе добру майстерню. Три роки промайнуть у безуспішній боротьбі зі стереотипами подвижництва, крайнощами реалізму в малярській школі батькового брата Миколи Мурашка, зрештою, по-європейськи налаштований митець засновує власну Студію, яка проіснує до 1917 року, ставши досить цікавим і прогресивним мистецьким осередком для Києва. 1909 року Олександр Олександрович надсилає свою роботу «Карусель» на Міжнародну виставку в Мюнхені й отримує за неї золоту медаль та запрошення на інші престижні міжнародні виставки у Відні, Венеції, Амстердамі, Парижі, Мюнхені… У 1910–1911 роках він влаштовує свою персональну виставку в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі. Бере активну участь в імпрезах мюнхенського «Сецесіону». Мюнхенці особливо цінували Мурашка як видатного портретиста (його портрети позначені високим рівнем професіоналізму, психологічне трактування він майстерно поєднує з динамізмом композиції, сміливо виводить портретованого на лоно природи), водночас росіяни принизливо називали «українським Сєровим» чи мюнхенцем. Але Мюнхен – це тільки епізод у творчості Мурашка, констатує Дм. Антонович, художник «ніколи в своїй творчості не спинявся, одні впливи він переживав, користуючись другими, а сам в дійсності простував назустріч тому мистецькому зворотові, який дає себе відчути в малярстві Європи вже після його смерти. Найкращим тому доказом може служити остання значна річ Мурашка “Жінка з квітами”, написана в кінці 1918 року, “в якій яскраво виявився зворот до якоїсь нової маніри, нового розуміння”».
Від традицій – до новаторства
У Києві Мурашко розпочинає досить активне виставкове життя. На ювілейній виставці його першого вчителя і дядька Миколи Мурашка (1908) його роботи зайняли окрему залу, тут експонувалися картини «Карусель», «Кав’ярня», портрети Я. Станіславського, М. Мурашка (портрет «Старого вчителя»), «На ковзанці» (портрет Олександри Мурашко), «На терасі» (портрет Олександри Мурашко), «На кормі» (портрет Жоржа Мурашка) тощо. На третій виставці картин київських художників (1910) відвідувачі могли ознайомитися з чотирма його новими роботами, серед яких – портрети дружини Маргарити Мурашко на Капрі, Олени Прахової за кроснами, співака Павла Андрєєва. Не оминув він своїми творами-перлинами й четверту (1911) та п’яту (1912–1913) виставки київських художників. Один із тогочасних художніх критиків, висвітлюючи п’яту імпрезу, писав: «Безперечно, О. Мурашка варто вважати найсильнішим художником на виставці. <…> Не можна не дивуватись тому факту, що роботи О. Мурашка є в Королівському музеї в Бухаресті, в приватних руках в Англії та Америці, а в музеях Російської імперії його полотна відсутні». Найбільша виставка митця відбулася вже після його смерті, її організував мистецтвознавець Федір Ернст, якому вдалося зібрати понад 70 робіт видатного майстра.
Після батькової смерті в 1910 році Мурашко продає квартиру на Великій Житомирській і придбає навеликий будиночок із садком на Лук’янівці. Обладнує майстерню. Кличе друзів придбавати будинки поряд. Йому подобалося малювати в тиші, серед природи. Мріяв перетворити Київ на великий мистецький центр, подібний до Мюнхена, і багато робив для цього не тільки як художник, а і як педагог, організатор. Останні роки життя Олександр Мурашко присвятив втіленню своєї давньої мрії – постанню Української Академії Мистецтва, де, очолюючи одну з майстерень живопису, працював поряд із такими видатними українськими художниками, як Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Михайло Бойчук.
Аналізуючи щаблі творчої еволюції видатного художника, фахівці зазначають, що він усе творче життя перебував у активних пошуках самобутньої образно-пластичної системи. Поступово Мурашко «від традиції переходить до новаторства. В його живописі органічно поєдналися імпресіоністична пленерність і етюдність із чіткою організацією форм, їх декоративним узагальненням і монументалізацією. Все це сповнене силою емоцій художника – темпераментного, динамічного, із почуттям краси світу в душі. В Україні митець Мурашко став першим, хто обрав шлях пошуків та експериментів. Від імпресіоністів йде його ескізність, від арт нуво – манера писати широким пензлем, а реалізм оберігав митця від порожньої формотворчості. За ним ішли Анатоль Петрицький, Федір Кричевський, Олександр Богомазов, Абрам Маневич, Олександра Екстер та інші».
Можливо, ці вперті пошуки породили б іще багато чого дивовижного, якби зловісна куля не обірвала життя на 44-му році. Скільки могла би ще зробити ця людина на ниві українського мистецтва, можна тільки здогадуватися.
Підготувала Тетяна ОЛЕКСАНДРЕНКО.