Петро ВОРОНА: «Коли кожен зробить все можливе для перемоги, от тоді вона й настане»

Як Революція Гідності визначила долю України? Що таке патріотизм і соціальна справедливість? Чи змінює війна людину та її цінності? Які політичні процеси відбуватимуться в Україні з настанням миру, й чи буде в них місце військовим? Про це та багато іншого – наша розмова з доктором наук з державного управління, професором, викладачем Луганського національного університету імені Т.Г. Шевченка, головою Полтавської обласної ради 2014–2015 рр., безпосереднім учасником Революції Гідності, полтавського Майдану, учасником АТО та військовим ЗСУ Петром ВОРОНОЮ.

– Петре Васильовичу, декілька місяців тому Ви демобілізувались із лав ЗСУ. Як доктор наук, який більшу частину свого життя присвятив політичній, науковій та педагогічній діяльності, опинився на фронті зі зброєю в руках?
– Цілком свідомо – я пішов служити добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Взимку 2022-го, якщо пам’ятаєте, було багато попереджень про те, що може початися велика війна. Звучали заяви різних іноземних агенцій, урядів, розвідок. Але я, власне, як і будь-яка нормальна людина, до останнього не вірив, що це може статися. Все-таки я не думав, що путін настільки навіжений.
– Здається, він і сам не передбачав такого розвитку подій, що українці єдиним фронтом стануть на захист Батьківщини…
– Так, найімовірніше, він розраховував на блискавичне повалення влади і встановлення своєї, маріонеткової. Але все пішло не за його сценарієм. Наші вороги не врахували генетичні особливості українців: свободолюбство, козацький національний дух, європейські прагнення та ментальність, а найголовніше – самопожертву у боротьбі за збереження української державності.
– Де застала Вас війна?
– Війна застала мене в Києві, куди я змушений був поїхати у 2017 році через політичний тиск і конфлікт із адміністрацією президента Порошенка. Справа в тому, що наприкінці моєї каденції на посаді голови Полтавської обласної ради з адміністрації президента «продавлювали» надання ряду газових свердловин одній із комерційних структур Павла Фукса («East Europe Petroleum», що раніше називалася «Голден Деррік»). Я сказав, що не піду на це, адже це російський олігарх, усі його податки йдуть до Росії. Я не хотів, щоб обласна рада обслуговувала чиїсь приватні інтереси. В результаті мені створили такі умови, що я не міг більше знайти належну роботу в Полтаві як викладач. На запрошення ректора Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості я «мігрував» до Києва, де обійняв посаду завідувача кафедри публічного управління та адміністрування. Разом із дружнім колективом колег ми її фактично створили та розвинули. Подальші роки присвятив науковій та педагогічній діяльності.
До 2019-го я працював завкафедри, потім став першим проректором Інституту й опікувався наукою. В інституті пропрацював до 2021 року – до того моменту, коли для захисту туди зайшов ілля кива. У нас була аспірантура. Я був заступником голови спецради по захисту дисертацій. І коли постало питання про винесення його дисертації на експертизу, я висловив свою негативну думку голові ради. Згодом, коли дізнався, що кива таки буде захищатися, написав заяву й пішов з інституту. На засідання спецради не з’явився.
– Із таким загостреним почуттям справедливості не дивно, що пішли добровольцем на фронт…
– Ми з дружиною Ларисою для себе вирішили, що ні за що не залишимось осторонь. Тим паче, у мене вже був досвід участі в АТО: у 2014–2015-му я півроку ніс службу у батальйоні «Фенікс» 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України. Тож іще за пару тижнів до початку повномасштабного вторгнення росії ми написали заяви на вступ до лав ТРО Полтавщини. 24 лютого я з’явився до місця збору: тоді, до речі, біля військкомату стояли черги полтавців, які виявили бажання захищати Батьківщину. Нині, на жаль, ситуація кардинально протилежна. Багато чоловіків відсиджуються вдома.
– Яке Ваше ставлення до ухилянтів?
– Вкрай негативне. Кожен чоловік, який поважає себе, поважає свою країну, любить свою родину, має стати на її захист, на захист своїх дітей, дружин, батьків. Гидко дивитися, повертаючись додому після служби, як молоді, здорові «бугаї» пиячать під під’їздами, в ресторанах та «кальянять» в кав’ярнях, як ідуть з тренувань «качки з групою інвалідності» або мажори місцевих бюрократів чи підприємливих князьків. Для таких не існує держави, не існує України. Їм все одно.
– Чому, на Вашу думку, так сталося, що кількість ухилянтів зростає?
– Насамперед, відсутня соціальна справедливість як один із ключових принципів суспільного устрою, і мобілізації зокрема. Хотілося б побачити справедливе вирішення питання щодо залучення нашої політичної еліти (і членів їхніх родин) до захисту країни. Скільки дітей або родичів діючих міністрів, депутатів різних рівнів зараз на фронті? Не на «економічному» чи «гуманітарному», а справжньому? Скільки самих депутатів? Боюсь, відповіді на ці питання очевидні – і вони явно не такі, що влаштовують суспільство. Наразі я читаю працю Вінстона Черчілля «Спогади про Другу світову війну», так от він пише в тому числі й про ці речі (воювали як урядовці, так і їхні діти). Якби діти міністрів, депутатів захищали зі зброєю країну нарівні з іншими, це було би справді сильною мотивацією. Якщо військовозобов’язані будуть знати, що мобілізація максимально прозора й справедлива, вони по-іншому ставитимуться до неї.
Крім того, не забуваймо, що ворог не спить і діє не тільки на полі бою, а й так само на полі інформаційному. путінська пропагандистська машина по-геббельськи працює на повну. Зараз бачимо дуже багато негативних вкидів про військових, ТЦК взагалі вже демонізували. Ці інформоперації спрямовані на створення конфліктів між різними групами українців, підрив єдності та довіри в країні, зниження морального духу українців і патріотизму. На жаль, багато людей не розбираються, що це класична інформаційно-психологічна спецоперація, сприймають її на віру і стають її активними учасниками, навіть апологетами.
– Петре Васильовичу, що особисто для Вас патріотизм?
– Патріотизм – це готовність в будь-який момент стати на захист Батьківщини, не роздумуючи. Хоча кожен має страх за своє життя, бореться з ним, але краще стати Героєм для нащадків, ніж ізгоєм на рідній землі, і воювати вже в складі рашистської армії, як нині це відбувається з чоловічим населенням окупованих територій.
– Ви й не роздумували! Яка географія Вашого військового шляху?
– Його початком у 2014-му була зона АТО. Я здобув непоганий досвід, який зробив мене набагато сильнішим і значно впевненішим. Служив спочатку сержантом, а потім головним сержантом. Багато хто закидав мені в 2014 році, мовляв, Ворона пішов піаритися з посади голови обласної ради. Я в одному з інтерв’ю звернувся до них в 2022 році: «Я знову пішов піаритися. Приєднуйтесь, зробимо це разом!». Якби кожен пішов та так «пропіарився» 2,5 року, напевно, росіяни не стояли би зараз під Покровськом та Кураховим. Насправді, в АТО тоді я пішов тому, що мені було соромно перед людьми, діти чи родичі яких загинули. Я був на похоронах цих Героїв. У мене просто розривалося серце: я з ними стояв на Майдані, вони пішли на війну – загинули. А я зайняв тепле крісло – насолоджуйся, керуй. А ще – цього вимагала моя чоловіча честь і людська гідність.
Я активно допомагав формувати 8-му санітарну роту, 16 батальйон територіальної оборони, формування поліції. Коли ці підрозділи пішли на фронт, то я вважав, що своє завдання виконав. У мене було два заступники. Вони тоді не виявляли бажання іти на фронт. Я, звичайно, поїхав. Коли прийшов у військкомат, то мені запропонували: «Ви хочете в «Айдар», можна в «Азов» або ось формується десантний батальйон «Фенікс»? А у мене з дитинства була мрія служити в десантних військах. Навіть вступав до військового десантного училища. Та в мене тоді через заняття боротьбою був перебитий ніс, і тому не взяли. Тоді були певні обмеження. Тому щось дитяче з мрій і підштовхнуло мене в десантні війська. Але основне – це усвідомлення: я здоровий чоловік, і треба йти, коли державі важко. Починаючи з 24 лютого 2022 року, у складі 146 батальйону 116 бригади ТРО разом з побратимами був на кордоні Сумської області, під Соледаром і Бахмутом, в інших гарячих точках сходу (як головний сержант роти, а згодом – батальйону), аж поки мене не перевели служити в навчальну частину за станом здоров’я. Демобілізувався у званні лейтенанта. Найжахливіше у той час і нині – втрачати побратимів, які проявляли і проявляють чудеса витримки і хоробрості. Пишаюсь, що був із ними, до цього часу ніяк не можу змиритись з тяжкими втратами… Їхні імена та позивні навіки у нашій пам’яті!
– Ваша війна на цьому закінчилася?
– В жодному разі. Нині проходжу реабілітацію, але все одно допомагаю побратимам чим можу. Зупинятися не збираюсь. Кожен має або бути у лавах ЗСУ, або працювати на ЗСУ. Моя позиція незмінна. Продовжую викладацьку роботу вже як волонтер в одному з навчальних підрозділів, а як професор університету маю магістрантів – виключно побратимів-військових.
– Якось в одному з інтерв’ю Ви сказали, що влада проявляє людину. А як проявляє людину війна?
– Війна розкриває людину ще краще, ніж влада. Майже одразу стає зрозуміло, яка людина перед тобою… Війна показує, хто ти і на що здатен. Потрапляючи на фронт, люди стають максимально чесними й відкритими. Військовий колектив – це взагалі, як велика родина, і показуха та лицемірство зразу проявляються та осуджуються. Місяць-два – і він об’єднується дуже міцними зв’язками побратимства. Тому в середовищі побратимів мені набагато легше, там все зрозуміло і відкрито.
– Ваші знайомі, друзі, з якими спілкувалися у цивільному житті, всі пройшли перевірку війною?
– На жаль, війна вже багатьох «просіяла» крізь сито сумління… Декілька десятків контактів я точно видалив зі свого телефона. Багато хто так і залишився диванним патріотом у вишиванці, шукає постійно аргументи, чому не пішов захищати Україну. Дехто договорився до того, що, мовляв, це не мій Президент, тому я не в «темі»… Але я пишаюся сотнями нових знайомств з відважними людьми, яких можу назвати побратимами і посестрами.
– Чи змінила війна особисто Вас?
– Є влучний вислів: «З війни можна прийти, але не повернутися!». З війни всі приходять іншими: я, наприклад, після повернення не можу їздити в громадському транспорті, слухати ці постійні розмови про те, що «вас туди ніхто не посилав». Якось я їхав до лікаря-реабілітолога тролейбусом. Рідна Полтава! Зайшли службовці ТЦК, перевіряли документи в молодих людей з приводу військового обліку. Вели себе виважено й чемно на відміну від хамства і брутальності тих, кого перевіряли! Одна громадянка років 40 почала волати про геноцид! На мою репліку: хто буде захищати країну від орків і міняти моїх побратимів, які вже 2,5 року в ЗСУ, почув багато цікавого «лайна» на кшталт: вони нас туди не посилали, ми самі розв’язали війну і воюємо тільки за гроші й за олігархів, ми психічно хворі, не змогли відкупитись, лохи і тому подібне. Хотів їй щось пояснити – у відповідь лише крики й образи. З повного тролейбуса лише одна жінка стала на захист честі воїнів ЗСУ! Мораль: значна частина населення «духовної столиці» навіть вже після бомбардувань і великих втрат залишається «ждунами» і просто «ватною». Вони живуть і думають: «Прилетіло не до нас, та й слава Богу!». Вони аморфні і байдужі. На щастя, таких – меншість, але вони є, і це після 30 років незалежності та 2,5 року війни!
– Хто винен у цьому?
– Насамперед це вина політиків, влади, в тому числі і нашої обласної та міської, яка за пакети та подачки намагається купляти голоси виборців. Це відбувається навіть зараз, під час війни, і полтавці знову ведуться на ці так звані «продуктові набори». Безумовно, є вина і вчителів, освітян, які приділяють недостатньо уваги патріотичному вихованню. Наприклад, зараз у школах намагаються посилити викладання предмета «Захист Вітчизни». Це дуже добре! Але як може викладати цей предмет той, хто жодного дня не воював або й навіть не служив у ЗСУ?! Хто не тримав у руках автомат і не розуміє, яким той захист має бути. Бронь для вчителів-чоловіків не сприймаю. Хто як не вчитель має показати своїми діями для вихованців приклад патріотизму і любові до країни. У повоєнні 50–70 рр. минулого століття найавторитетнішим вчителем у школі був фронтовик. Система національної освіти має бути насичена справжніми патріотами, а не бутафорними.
– Повернімося трохи в минуле. Ви були активним учасником Революції Гідності, одним з організаторів полтавського Майдану. Що Ви відчуваєте, коли згадуєте про події, які відбувались тоді? Чи правильним шляхом пішла Україна?
– Для мене боротьба за вільну і незалежну Україну почалася задовго до 2014 року. У Народному Русі України я ще з 1990 року, коли був студентом Луганського педагогічного інституту. У ті часи у Луганську нас була група полтавських студентів, які розмовляли українською мовою та виступали як щирі патріоти. Офіційно вступив до Руху восени 1991 року, вже в Оржиці. 9 років я очолював районну організацію НРУ. У розпал Революції Гідності, в лютому 2014 року, разом з Р. Чабановським побували і під домашнім арештом у Полтаві – з чипом на нозі. Так розпорядилась влада тодішнього президента януковича. Звісно, тоді я відчував певний страх. Я прекрасно розумів, що якби був їхній суд, то і засудили б. Моя сім’я стала б беззахисною, були б серйозні гоніння. Був шантаж силових структур, погрози влади місцевих регіоналів, довелося навіть сховати в селі дитину. Нині ті, хто «підтанцьовував» януковичу, знову щось активно вирішують у обласній та міській владі, територіальних громадах, стали державними діячами-орденоносцями. А насправді мають ділити відповідальність за нинішні події!
Безсумнівно, вибір українців на обох Майданах був правильним. Якби у 2004, 2013–2014 не трапились ці події, ми б поволі перетворювались на Білорусь, росію. Сто відсотків. Я думаю, що прийшла би влада, яка використовувала ті самі методи, засоби впливу. Була б узурпація засобів масової інформації. Народ потихеньку зомбували. Думаю, росіяни хотіли здійснити свій сценарій, і зараз, років через 10–15, ми були б у становищі Білорусі. Але, слава Богу і нашим Героям, не вийшло. Тому ті події для мене є не просто важливими, а унікальними і державно-засадничими! Гордий тим, що був у вирі подій з іншими полтавськими патріотами.
– Вам довелося служити в українській армії 2014 року і в сучасній. Як змінилася армія, і які проблеми сьогодні існують в ЗСУ?
– Безумовно, армія стала сильнішою, більш забезпеченою і організованішою. За цей час виросло багато справжніх українських офіцерів і за духом, і за професіоналізмом. Багато з них поклали життя і навічно увійшли в Пантеон Слави українських героїв, серед них – і один з лідерів полтавського Майдану Юліан Матвійчук та інші.
Але армія – це зріз українського суспільства і має ряд проблем, які потрібно терміново вирішувати або хоча б зменшити вплив як явища. Серед них: совкові методи управління; нестатутні відносини в армійських колективах, коли командир вимагає поваги, при цьому принижуючи підлеглих, не турбується про них; проблеми із забезпеченням як транспортом, так і якісним спорядженням та боєприпасами; хабарництво та вимагання; воєнно-польові романи командирів на очах підлеглих з преференціями для обранки тощо. Рівень підготовки як офіцерів (особливо тих, хто родом з СРСР), так і сержантсько-рядового складу вимагає новітніх знань, нових підходів і належних психолого-педагогічних зусиль (часто бачимо залякування замість надання психологічної допомоги після ПТРС чи бойової травми); потребують перепідготовки ті, хто має кафедральну військову освіту. Серед персоналу навчальних центрів зовсім мало людей, які мають належні педагогічну освіту та бойовий досвід. Потребує посилення національно-патріотична підготовка – у багатьох частинах вона або не проводиться, або формалізована. Але навіть з огляду на згадані проблеми, які, наголошую, є не у всіх військових колективах (де командир відповідає вимогам часу – стан інший), українська армія відчутно прогресує. І її героїчний опір переважаючому в силі ворогу є цьому доказом. За нами правда, тому й маємо перемогти.
– Петре Васильовичу, рано чи пізно ця війна закінчиться. Почнуться активні політичні процеси…
– На мою думку, почнеться дуже жорстка і агресивна боротьба за владу. Можливий соціальний вибух і навіть революція. Люди, і особливо військові, будуть дуже нетерпимими до несправедливості, вимагатимуть змін.
– Але ж революція в післявоєнній країні, де купа зброї, це дуже небезпечно…
– Так, це надто небезпечно, і влада повинна розуміти це. Але ще більшою небезпекою є ризик того, що армію втягнуть у вибори на стороні однієї з політичних сил.
– Як вважаєте, військові створять свою політичну силу?
– Думаю, що саме з середовища військових може з’явитися така політична сила, якій можна буде довірити владу після війни. Військова служба виховує в людини таку рису, як загострене відчуття відповідальності і справедливості, уміння швидко приймати важливі рішення. Ці риси дуже цінні і в політичному, і в цивільному житті.
– Чи збираєтеся Ви знову в політику?
– Не виключаю такої можливості. Адже у владі після війни мають бути люди, які розумітимуть проблеми ветеранів, їхніх сімей, сімей загиблих Героїв, вимушених переселенців та інших обпалених війною громадян, а їх, повірте, буде чимало. Це і соціальний захист, і медичне забезпечення, психологічні проблеми, реабілітація, адаптація в суспільстві, працевлаштування тощо. Тож мають бути належна державна підтримка й розуміння. Але спочатку нам треба зберегти Україну як незалежну суверенну державу.
– Які висновки, на Вашу думку, повинні зробити політики з цієї війни, щоб таке більше не повторилось? Яку внутрішню і зовнішню політику надалі має проводити Україна?
– Сильна нація – це сильна професійна армія. Така армія, яка не допустить повтору вторгнення рф. Крім того, Україна обов’язково повинна мати гарантії безпеки від зарубіжних партнерів. І нарешті почати боротися з корупцією та робити країну більш соціально справедливою. Ми всі маємо бути нетерпимими до різних ганебних явищ в суспільстві. У свій час лідер РУХу В’ячеслав Чорновіл наголосив: «Україна починається з тебе!», тобто кожного з нас. Коли ця війна пройде через душу кожного і кожен зробить все можливе для Перемоги, от тоді вона й настане, настане мир на рідній і незалежній українській землі. Будьмо гідні зватися українцями!!!