Петро ВОРОНА: “Нині кожен має або зі зброєю у руках  захищати Україну, або працювати на ЗСУ”

Петро ВОРОНА: “Нині кожен має або зі зброєю у руках захищати Україну, або працювати на ЗСУ”

З перших днів повномасштабної агресії росії проти України наш народ вкотре продемонстрував, що здатен згуртуватися у дні смертельної небезпеки для країни і дати відсіч будь-якому агресору. Вже 24 лютого до лав Збройних сил України, підрозділів Територіальної оборони стали тисячі українців, зокрема й людей, що присвятили себе цілком мирним спеціальностям – від хліборобів і офісних працівників до економістів, артистів і педагогів. Один з них наш земляк – доктор наук з державного управління, професор, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, начальник управління грантового забезпечення Національного фонду досліджень України Петро ВОРОНА.

– Петре Васильовичу, що вас спонукало у перший день повномасштабного нападу рашистів доєднатися до лав Територіальної оборони України?
– Власне ми з дружиною Ларисою (яка, до речі, теж є викладачкою, кандидатом педагогічних наук) заяви на вступ до лав ТРО Полтавщини написали ще за пару тижнів до початку повномасштабного вторгнення росії. У мене є досвід участі в АТО, у 2014–15-му я півроку ніс службу у батальйоні «Фенікс» 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України. У дитинстві була мрія служити в десантних військах, навіть намагався вступити у військове училище, але не пройшов за станом здоров’я. Та, хоч служив я у «Феніксі» лише близько півроку, але гордий, що можу тепер називати себе десантником. І ось взимку 2022-го ми з дружиною вже відчували, що наближається велика війна, і залишатися осторонь просто не маємо права. 24 лютого я з’явився до місця збору. До речі, був під враженням від черги полтавців, які першого ж дня виявили бажання захищати Батьківщину. Дружина теж в теробороні. Тож коли мене дехто питає, навіщо це мені в такому віці (6 серпня Петру Вороні виповнюється 55 років), відповідь одна: «Зараз такий час, що кожен має або бути у лавах ЗСУ, або працювати на ЗСУ». Хто ж, як не ми, захистить нашу Україну? У лавах Збройних Сил, Територіальної оборони медики, хлібороби, підприємці, працівники інших спеціальностей. Тут багато молоді. Усі працюють на ЗСУ. Ви, журналісти, на інформаційному фронті вносите свій вклад, адже для перемоги у сучасній війні дуже важливе значення має саме ця складова. Завдяки розвитку інформаційних технологій ворог робить все, щоб деморалізувати нас. Але цього не буде! Навіть якщо порівнювати з 2014 роком, маю таку змогу, суспільство нині мобілізоване і згуртоване, як ніколи. Звичайно, трапляються випадки, про які й розповідати не хочеться. Гидко іноді дивитися, повертаючись додому після служби, як молоді, здорові «бугаї» пиячать під під’їздами замість того, щоб робити щось корисне для держави. Але таких – меншість. У більшості своїй кожен українець на своєму місці наближає нашу спільну Перемогу. Взагалі ж, є такий вислів: «Влада виявляє людину», я б додав, що війна розкриває людину ще краще. Військове товариство – це теж своєрідний зріз суспільства. Майже одразу стає зрозуміло, яка людина перед тобою… Військовий колектив – це взагалі, як велика родина. Місяць-два – і він об’єднується дуже міцними зв’язками. Нині я служу на відповідальній сержантській посаді, фактично старшина (до речі, ще одна мрія, яка була ще в молоді роки). Поруч велика кількість чудових людей. Всі дуже вмотивовані і свідомі. Відчуваю себе, так би мовити, «в своїй тарілці».
– Чим відрізняється війна 2014 року від війни 2022-го?
– Якщо відповісти коротко, росіяни на загал тоді були менш агресивними, а ми – менш підготовленими.
– Ви згадали про те, що влада виявляє людину. Свого часу у 2014-му році Петро Ворона очолював Полтавську обласну раду. Що було найскладнішим для нього в поході у владу?
– Знаєте, взагалі у владі найскладніше, мабуть, те, коли ти приймаєш на роботу людину, вважаєш, що вона поділяє твої моральні цінності, віриш, що вона прийшла у владу з такими ж переконаннями, як ти, довіряєш їй, а з часом з’ясовується, що вона прийшла працювати, так би мовити, «на свій інтерес». А ще, звичайно, це коли навіть при своїй посаді не можеш допомогти тим, хто реально потребує допомоги. Складно працювалося з деякими депутатами, які залишилися в раді з часів Януковича, іноді навіть здавалося, що певні їхні дії просто помста за все з часів Помаранчевої революції. Але, мабуть, найтяжче все ж було під час поховань наших Захисників. Довелося провести в останню путь не одного молодого юнака, молодого чоловіка, яким би жити і жити, народжувати дітей… Відчуття таке, що ти у «теплому кріслі», а вони… До речі, потім, коли мені дорікали, що, мовляв, тоді «втік» в АТО, завжди відповідав: «Так давай до мене, тут місця вистачає». Щось нікого з критиканів не побачив тоді поруч.
Взагалі ж, про політику у молодості я не думав, за фахом – педагог, а за походженням – з давнього козацького роду, можливо, звідси й юнацькі мрії про старшину в ЗСУ. Народився в Оржицькому краї, у селі Круподеринці, яке, як вважається, було засноване козаком Гамалієм, а поруч розташоване велике село Яблуневе. І от на чолі Яблунівської козацької сотні у 1657 році був мій предок Петро Ворона. Я завжди захоплювався історією, потім, коли з’явилася така можливість, знайшов його ім’я в Гадяцькому козацькому реєстрі.
Після закінчення Луганського педагогічного інституту одинадцять років пропрацював у Оржицькому районі в рідній Денисівській середній школі. До речі, село Денисівка відоме тим, що саме у ньому відомим меценатом, філософом і етнографом Володимиром Лесевичем була заснована перша україномовна школа на Лівобережжі України. Починав роботу у рідній школі (сам її закінчив у 1984 році) з посади вчителя географії та історії, а закінчив завучем. Ще під час навчання у Луганську приєднався до Народного Руху України, а в 1991 році вже на Полтавщині офіційно вступив до лав Руху. Так почався мій політичний шлях. Потім свого часу підтримував на виборах Віктора Ющенка. Ми тоді справді відстоювали демократію, боролися проти деспотії. Далі сам пішов на вибори в Полтавську обласну раду. Був депутатом впродовж чотирьох скликань, заступником голови облради, а потім і очолював облраду. Тож справді маю досить серйозний політичний досвід. Але з часом відійшов від цієї справи, вже сім років взагалі поза політикою, навіть не є членом жодної політичної партії. Можливо, саме завдяки цьому зміг сконцентруватися на науковій, викладацькій роботі (вже п’ять років працюю у Києві) і, звичайно, приділяти більше уваги своїй сім’ї. В мене троє дітей, дві доньки і син, старша донька вже подарувала онука й онучку. А менша Марійка – студентка Київського інституту міжнародних відносин КНУ. А серед моїх вихованців на науковій ниві – сім кандидатів і один доктор наук з державного управління. Зараз маю трьох аспірантів в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Звичайно, війна не дозволяє працювати з ними у звичному режимі. Для прикладу, один із хлопців боронить Україну на фронті, інша жінка – переселенка, була вимушена виїхати до Польщі, ще один мій аспірант працює в міжнародній організації під егідою ООН. Але все ж знаходимо час, проводжу консультації. Головне, що всі вони патріоти України і працюють на Перемогу.
– І вона прийде! На завершення нашої розмови розкажіть, про що мрієте після Перемоги? Можливо, є якісь творчі плани, хобі, на яке зараз не вистачає часу…
– Я дуже люблю читати, закоханий у туризм та мандри, в українську музику, а ще полюбляю риболовлю, полювання, але… Не повірите, з дитинства мріяв про мотоцикл. І ось нарешті рік тому, майже в 54-річному віці, придбав собі справжнього «Харлея».
– Професор на «Харлеї»?..
– Просто у захопленні від нього! Щоправда, дружина хоч всі мої захоплення й поділяє, але байка ще боїться, бо я і сам поки що повністю «коня ще не приборкав» (посміхається). Тож дуже мрію після Перемоги над рашистами, коли виженемо орду з нашої землі, сісти на мотоцикл і об’їхати всю Україну! Посидіти за святковим столом з побратимами з різних її куточків, відвідати могили тих, хто поліг за Незалежність нашої держави. Вірю, що це обов’язково збудеться! Все буде Україна!
Від редакції. Незабаром, 6 серпня, у життєву заліковку Петра Васильовича Ворони час впише дві «п’ятірки» – 55. Приєднуємось до привітань, які надійдуть з цієї нагоди, і зичимо всіляких гараздів!

Бесіду вів Андрій Фіалковський.

Поділися:

Добавить комментарий