У сучасному суспільстві, зважаючи на кількість найрізноманітніших публікацій, побутує думка, що про причини, перебіг та наслідки голодомору 1932–1933 років в Україні сьогодні відомо практично усе. Але дослідники продовжують періодично уводити у науковий обіг все нові і нові джерела, розробляти більш сучасні методики щодо визначення кількості безневинних жертв та демографічних втрат, що й дозволяє нам стверджувати: ми лише на порозі осмислення цієї трагічної, складної та масштабної теми. І ставити остаточну крапку у переліку тогочасних злочинів влади та підрахунках жертв зарано.
Чорні наміри – «чорні дошки»
Опрацьовуючи документи довоєнного періоду, вкотре дивуєшся, наскільки «творчо» у партійних кабінетах та силових відомствах підходили до питань застосування репресивних заходів проти власного народу. У нашій публікації зупинимося лише на одному зі злочинів під час голодомору 1932–1933 років – занесення «винуватців зриву хлібозаготівель» на так звану «чорну дошку».
Сам термін, «чорна дошка», як засіб покарання цілих адміністративних одиниць (із його мешканцями) багато хто пов’язує виключно з періодом проведення колективізації та хлібозаготівель. Але документи періоду української революції 1917–1921 рр. засвідчують, що вже на зорі радянської влади, на початку 1920-х, цим страшним тавром більшовики уже почали мітити цілі села, які, на їхню думку, вважалися неблагонадійними передовсім у політичному сенсі. І вже тільки згодом, у 1932–1933 роках, центральна і місцева влада знайшла цьому терміну жахливе і більш широке застосування.
Суть репресивного методу «чорна дошка» під час голодомору полягала у повній блокаді окремих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вилучалися усі промислові та продовольчі товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм суворо заборонялося виходити за межі свого села. Населення таких сіл було фактично приречене на повільне вимирання.
Як відомо, серед перших 6 населених пунктів республіки, занесених на «чорну дошку» спеціальною постановою Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. «Про занесення на чорну дошку сіл, злісних саботажників хлібозаготівель», були і полтавські села Лютенька Гадяцького та Кам’яні Потоки Кременчуцького районів. (Лютеньці влада ніяк не могла пробачити той факт, що село від 1917 року стало одним із потужних центрів національно-визвольного руху).
Через три дні після виходу зазначеної постанови заступник наркома постачання УСРР Берлін розіслав телеграму в обласні торговельні організації про негайне припинення завезення товарів і вивезення із вказаних сіл наявних. Той же Берлін 20 грудня 1932 року терміново роз’яснював підлеглим в областях, що вказівка стосується всіх без винятку товарів, у тому числі сірників, керосину і солі.
Оскільки від 1932 року право занесення тих чи інших адміністративних одиниць на «чорну дошку» одержало обласне чи районне керівництво, цей спосіб винищення людей набував більш широкого застосування – повсюдно уводився принцип колективної відповідальності. Особливо цинічним було те, що на «чорну дошку» стали заносити не лише окремі села, а й цілі райони, сільські ради, колгоспи і радгоспи, і навіть партійні та комсомольські організації.
До таких неблагонадійних полтавських районів у грудні 1932 року влада зарахувала: Бригадирівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Цікаво, що партійні та комсомольські організації Глобинського, Кобеляцького, Решетилівського, Чутівського районів також були занесені на «чорну дошку», а їх керівники були репресовані.
За циркулярами партійних і радянських органів
На «чорну дошку» заносилися й сільські ради, які за офіційним формулюванням продовжували вперто тупцювати на місці у виконанні плану хлібозаготівель і не розгорнули вчасно боротьби з проривом, покладалися виключно на самоплив. У Полтавському районі, приміром, це були такі сільські ради: Зінцівська, Тахтаулівська, Мильчанська, Минівська, Обазівська, Мар’ївська, Василівська, Черкасівська, Щербанівська, Грабинівська, Микільська, Тростянецька та ін. Вже з вересня 1932 року такі місцеві інформативні «чорні дошки» періодично появлялися на сторінках газети «Більшовик Полтавщини». Місцева влада щодо мешканців таких сільських рад періодично вдавалася до «закручування гайок». Доходило до того, що у лютому 1933 року з Парасковіївської та Ковалівської сільських рад Полтавський міськком КП(б)У заборонив не лише «продаж і довіз краму», але й наказав негайно вивезти увесь «наявний крам протягом трьох днів»…
Взимку 1932–1933 років ситуація з постачанням продовольчих товарів для населення ставала справді катастрофічною. І така ситуація створювалася передовсім штучно, за циркулярами партійних та радянських органів. Станом на 10 січня 1933 року Харківський обком КП(б)У (територія Полтавщини майже повністю тоді входила до складу Харківської області) зазначав, що «із 25 колгоспів, які були занесені на «чорну дошку», тільки три колгоспи Оржицького, Ново-Георгіївського та Зіньківського районів виконали план на 100%, інші продовжують злісно саботувати хлібозаготівлі; особливо це має місце у колгоспах… Кобеляцького району (33%), Решетилівського району (47,5%), що є результатом ослабления уваги до цих колгоспів з боку райпарткомітетів та уповноважених обкому, недостатнього застосування репресивних заходів до них».
Як наслідок – невідворотне покарання винних: за злочинну бездіяльність, відсутність боротьби з куркульським саботажем хлібозаготівель обком відкликав як таких, що не виправдали довір’я партії, уповноваженого по колгоспу імені Молотова Цибульського, уповноваженого по колгоспу «Жовтнева революція» Чутівського району Павленка, уповноваженого по колгоспу імені Луценка Чутівського району Губського та уповноваженого по колгоспу «Комінтерн» Кобеляцького району Владімірова, справи на них передавалися до обласної контрольної комісії.
У постанові від 14 січня 1933 року «Про хід хлібозаготівель у колгоспах, занесених на «чорну дошку» Харківський обком зобов’язував: «секретарів райпарткомітетів та уповноважених обкому кинути на допомогу в колгоспи, занесені на «чорну дошку»; бригадам колгоспників, активістам із колгоспів, які вчасно виконали свої плани, розгорнути по всіх колгоспах масову роботу з вимогою негайного виконання планів відстаючими колгоспами; застосовувати до колгоспів, занесених на «чорну дошку» покарання у вигляді грошових та м’ясних штрафів, повторного застосування м’ясних штрафів, «отобрания скота, переданного им в свое время от раскулаченных кулаков». Партійне керівництво закликало у своїй роботі не обмежуватися напівзаходами при застосуванні репресій.
І селянин, і голова, і бригадир…
До одноосібників, які, на думку влади, не проявляли активності щодо виконання державних планів хлібозаготівлі, застосовувалися ще більш жорстокі заходи: натуральні штрафи, повний розпродаж усього майна, позбавлення повністю присадибної землі та усіх будівель. Обком закликав у найкоротші терміни (упродовж 3 днів) продати 1000 господарств злісних нездатчиків хліба.
Водночас вже була готова і постанова колегії Державного політичного управління УСРР від 12 січня 1933 року про виключення з лав КП(б)У та заслання до концтабору низки керівників Полтавщини: Г. Н. Скрипника – колишнього голови колгоспу с. Нові Санджари Новосанджарського району; Н. Я. Кобелякського – колишнього голови Кам’яно-Потокської сільської ради; В. Т. Хвостика – колишнього секретаря партосередку Кобеляцької міської ради; М. Я. Лісного – колишнього голови артілі «Червона Армія» с. Перегонівка Кобеляцького району; С. Я. Каракуци – колишнього бригадира артілі ім. Чапаєва Сухомаяцької сільради Кобеляцького району; П. С. Тищенка – колишнього голови артілі «Зоря» с. Лука Лохвицького району; С. А. Романа – колишнього голови сільської ради с. Клепачі Лубенського району; В. Ф. Крята – колишнього голови Юсківської сільської ради Лубенського району; П. О. Онищенка – колишнього службовця приймального пункту ст. Терновщина Лубенського району; М. П. Білого – колишнього секретаря партосередку с. Супрунівка Полтавського району; П. Ю. Вітрика – колишнього бригадира колгоспу «Веселий ранок» Рибчанської сільради Полтавського району; М. О. Самойленка – колишнього механіка МТС Лубенського району та ін.
Щоб вилучити останні запаси продуктів у населення, влада застосовувала усе нові і нові репресивні заходи – українське село вимирало.
Разом з тим, забираючи у голодних селян останні крихти хліба, центральна і місцева влада про себе не забувала. Так, постановою Наркомату постачання УСРР від 11 листопада 1932 року «Про поліпшення матеріально-побутових умов керівних районових керівників» до цього контингенту, що був прийнятий на централізоване спеціальне постачання, було віднесено 26 070 осіб, з них основних –
11 078. Таким чином, відповідно до цієї постанови, у кожному районі спеціальними продовольчими пайками забезпечувалося 29 осіб партійної та радянської номенклатури.
* * *
У даній публікації ми навели лише кілька прикладів застосування репресій до колгоспників та одноосібників, але такі репресивні заходи застосовувалися постійно і до всіх верств населення.
За останніми підрахунками дослідників, в Україні систему зловісних «чорних дощок» відчули на собі понад 10 мільйонів чоловік, значна їх кількість померла у жахливих стражданнях. У День пам’яті жертв голодоморів в Україні запалимо поминальну свічу. Злочини тогочасної влади забуттю не підлягають.
Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка