Вечірньої зустрічі з унікальним музичним гуртом із Києва «Хореєю Козацькою» полтавці чекали 22 травня з особливим настроєм, адже, по-перше, цього дня патріотична громадськість відзначала 140-річчя від дня народження нашого видатного земляка, Голови Директорії, Головного отамана військ УНР Симона Петлюри, по-друге, із заздалегідь розповсюдженої інформації було відомо, що музиканти привезуть до рідного міста подвижника нашої держави новий альбом «Пісні Української революції».
Власне, полтавцям випала щаслива нагода не тільки одними з перших у країні наживо почути добірку цих творів, а й стати свідками першого в новітній історії виконання низки одухотворених пісенних перлин. Їх розшукав у глибинах архівів та записав від рідкісних, як на наші дні, хранителів фольклорних скарбів лідер «Хореї Козацької», народний артист України Тарас Компаніченко зі своїми однодумцями.
Ці пісні були нищені більшовицько-совєцькою навалою із такою ж лютістю і прицільністю, як і ті люди, котрі йшли з ними на смертний бій за Україну. Їхнє відродження і повернення до сучасних українців замало розцінювати як знак пошанування загиблих поборників незалежності нашої великої держави – їхнє звучання у дні сьогоднішньому свідчить про незворотне відновлення нашої втраченої національної пам’яті.
Перед тим, як на сцену концертного залу Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка вийшли музиканти, до аудиторії звернулися з патріотичними промовами співробітники Українського інституту національної пам’яті (альбом створено спільно із цією установою) Іванна Кобєлєва та Павло Подобєд, старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Кузьменко, український радянський дисидент, народний депутат України попередніх скликань, голова обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка Микола Кульчинський.
Музичні реліквії
Концертна зала музичного училища була повністю заповнена глядачами. І з того піднесення, з яким аудиторія зустріла перший твір – варіант гімну «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського й Тараса Шевченка та на народну («лівобережну») мелодію, було зрозуміло, що байдужих, випадкових людей на цій зустрічі немає. Зала слухала музикантів затамувавши подих, стоячи. І упродовж концерту це повторювалося ще багато разів.
Знову й знову зі сцени лунав заклик: «Пізнаваймо ту епоху!», а після кожного згаданого прізвища українських митців-борців, наших призабутих геніїв – коротенькі штрихи до їхніх життєписів, які так ретельно спопелялися кремлівськими сатрапами впродовж семи десятиліть. На прохання Тараса Компаніченка полтавці дружно підспівували, і емоційно цей спів був настільки єдиним, як спільна свята молитва у храмі. Між музичними творами звучала також неймовірної сили й краси поезія забороненого в радянські часи й, на жаль, мало знаного й нині Спиридона Черкасенка.
Майже ніхто з глядачів не обмежився лише першим відділенням концерту. Ледве артисти перевели подих під час коротенької перерви, як знову продовжилося надзвичайно насичене щире спілкування із аудиторією.
Серед двох десятків творів, що їх виконали музиканти, прозвучала, зокрема, й написана в 1919 році «Пісня про Петлюру» (перше виконання) авторства відомого бандуриста-віртуоза, історика, письменника й безпосереднього учасника Української революції Василя Ємця, який зі зброєю в руках обороняв Київ від червоних військ Муравйова.
Великий вплив на полтавську аудиторію справив також той факт, що музикував Тарас Компаніченко на особливому інструменті. У його руках «співала» бандура, виготовлена ще одним активним учасником українських визвольних змагань – депутатом Української Центральної Ради, почесним козаком Синьої Дивізії Костем Місевичем. То був дивовижний і за рівнем музичного таланту, і за силою відданості борні за Україну чоловік, згодом – один із провідників ОУН, чиє життя обірвав у 1943 році нацистський постріл у спину.
Тарасові Компаніченку реліквію подарував отець Микола Бурядник із Чикаго, спеціально задля того, щоб на ній виконувалися твори доби Української революції. Отож заспівала-заграла славна бандура в Полтаві словами захисників України столітньої давнини: «То ж не сонце засвітило, не зорі засяли, Гей то ж Петлюру із в’язниці на волю пускали. Як він вийшов з Лук’янівки з-по залізних гратів, Гей рушив з Києва Вкраїну знову рятувати…»
Три години присвяченої 140-річчю Симона Петлюри зустрічі в музичному училищі збігли, як одна мить, від пісні до пісні – «Не пора, не пора!» (сл. І. Франка, муз. Д. Січинського), «Засяло сонце золоте» (сл. С. Пилипенка, муз. І. Недільського), «Живи, Україно!» (сл. Олександра Олеся, муз. К. Стеценка), «Вже воскресла Україна» (сл. І. Стешенка, муз. К. Стеценка – перше виконання), запорозький марш «Гей, за наш Рідний край» (сл. В. Самійленка, муз. М. Лисенка), «Гайдамацька пісня» (сл. С. Черкасенка, муз. К. Стеценка)…
На завершення музичного вечора артисти й глядацька зала разом виконали український національний гімн «Ще не вмерла Україна» (сл. П. Чубинського, муз. М. Вербицького). А потім полтавці ще довго не відпускали артистів, дякуючи за подароване свято національного духу оваціями. Всім разом – Тарасу Компаніченку, Сергію Охрімчуку, Северину Данилейку, Михайлу Качалову, Максиму Бережнюку, Ярославу Криську з «Хореї Козацької», а також запрошеним музикантам: Іванні Данилейко (хормейстер, альт), Олені Нагорній (сопрано), Павлу Лисому (фортепіано), звукорежисеру Анатолію Сороці.
І немає жодного сумніву, що навіяні пісенним дотиком до величної і трагічної доби Української революції думки не полишали учасників творчої зустрічі й дорогою додому, в умитому травневою зливою рідному місті Симона Петлюри. Згадувались і окремі фрагменти концерту, й глибокі роздуми. Авжеж, цими скарбами хочеться поділитися. Тому далі – кілька найцікавіших цитат із промов Тараса Компаніченка.
«Ці люди створили міт тієї доби»
«Ми згадуємо дивовижну епоху, яка виблискує яскравими іменами. Це і великі митці, і великі політики. Вони програли – але в неможливих умовах боротьби. Ці люди створили міт тієї доби. Один із найвизначніших творців – Георгій Нарбут. У двадцятому столітті вже дуже важко було привнести щось нове в графіку. Але він зумів – його графіка впізнавана. За одним поглядом розумієш – Нарбут. Нове високе «слово» сказав в українському й світовому мистецтві Василь Кричевський.
А згадаймо художника і педагога Олександра Мурашка – генія, вбитого в Києві агентами «ЧК» літньої ночі 1919 року неподалік власного будинку пострілом у потилицю. Така ж доля у Олелька Островського – ви чули таке прізвище? Розумієте… Артист і драматург (арештований і розстріляний у Полтаві. – Ред.), – акцентував Тарас Компаніченко. – Перша шпальта останнього перед навалою більшовиків числа часопису «Нова Рада» містила афіші «Лісової пісні» Лесі Українки, «Затопленого дзвону» Герхарда Гауптмана… А коли більшовики залишили Київ, на першій шпальті були суцільні некрологи про великих українців, які загинули від їхньої руки. До речі, «наставлєнія» коменданта Києва Щорса, який видавав їх на «общєпанятном і общєчєлавєчєскам язикє», «Нова Рада» подавала в перекладі на українську.
Серед безкінечної вервечки більшовицьких жертв – адвокат, «старогромадівець», член Української Центральної Ради Ілля Шраг, забитий «чекістами» на квартирі під домашнім арештом у Чернігові. Лише вдумайтеся, скільки ж прізвищ великих патріотів ми не знаємо? У 1919-му більшовики розстріляли діяча першого складу УЦР, дивовижного чоловіка Кузьму Коржа; в 1918-му в Полтаві був убитий генеральний секретар освіти УЦР Іван Стешенко. У 1921 році «чекіст» застрелив у батьківській хаті композитора Миколу Леонтовича, цього ж року в Лук’янівській в’язниці більшовиками розстріляний геніальний поет, козак Богданівського полку Грицько Чупринка.
Згадаймо композиторів Кирила Стеценка, Михайла Гайворонського, Якова Степового, Федора Якименка, Павла Синицю, Олександра Кошиця… Згадаймо генія українського слова Спиридона Черкасенка, дивовижних поетес Христю Алчевську, Вероніку Черняхівську – панну Рону. Велика епоха! Одні її творці загинули, інші виїхали в чужі світи, решту добивали тут. Пізнаваймо цю епоху. Відкриваймо цю епоху».
«Коли ми співаємо сто тридцять шостий псалом…»
«Можливо, слухачі очікують чогось «перченого» чи «смаженого». Але таке з’являється лише тоді, коли хтось хоче моделювати минуле, вигадувати його. Унікальність «Пісень Української революції» в тому, що це саме те, що в ті роки співалося. Це документи…
Неможливо не вражатися, наскільки люди в ту епоху були жертовними і водночас натхненними відродженням своєї Батьківщини. Жили надією, що ось-ось настане «жаденная хвилина», щоб визволити її з ярма, і клали за це свої голови, – поділився Тарас Компаніченко. – Читаючи «Нову Раду», яку редагував Сергій Єфремов, я часто натрапляв на публікації, котрі свідчили, що українці в різних частинах Російської імперії збиралися і надсилали вітальні телеграми на підтримку Української Центральної Ради як єдиного органу влади українців у всьому світі. Такі збори, засідання закінчувалися спільним виконанням пісень – зокрема «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», «Гей, нум, браття, всі до зброї», а також «Гей, вкраїнці, єще наша живе річ святая!».
Останній твір написаний на захист нашої мови. Автор слів – Аркадій Йон (це болгарське прізвище). Я знайшов першу публікацію за 1894 рік у Львові, в «Рідному зільнику» Василя Лукича. А мелодію ми записали від унікального сучасного бандуриста Ігоря Карповича Рачка, на хуторі Лавірковому на Чернігівщині. У пісні є такі рядки: «Ні, не вмре, не вмре річ наша, повік жити буде. Пекло муки тому кара, хто її огуде…» Я би хотів окремо про них сказати. Знаєте, коли ми співаємо сто тридцять шостий псалом (хто трошки із цим знайомий), невольничий псалом, написаний Давидом про Ізраїль, який у вавилонському полоні… (Є різні переклади українські, згадайте Шевченка: «На ріках круг Вавілона, Під вербами, в полі, Сиділи ми’і плакали В далекій неволі…») Так-от, коли ми співаємо цей псалом, лунають такі слова: «Ієрусалиме, аще тя забуду, душею й тілом забвенний да буду. Да язик мій всохне (розумієте!) і прильне к гортани, аще забуду пом’янути твою славу…»
А у нас?.. Ми досі боїмося сказати, що це велике прокляття тому нащадку славних дідів своїх, хто не лише забуває, а й гудить, нехтує нашою святою річчю. Повсякчас пам’ятаймо, що наш праведний рід боровся за цю землю і її мову, бо вона є великим маркером».
«…І сурма прихильно заграє Петлюрі на білім коні»
«Покинь, мій синочку, ридати, Хай сліз твоїх ворог не п’є, Почуємо рідні гармати, Угледим ми військо своє…» – цю поезію Олександр Олесь написав на початку 1918 року. Його син, майбутній прекрасний поет, чільний діяч ОУН Олег Ольжич, був тоді ще малим. У листопаді, під час антигетьманського повстання, коли багато відомих українців змушені були переховуватися по квартирах звичайних людей, щоб уникнути загибелі, Олесеві випало ділити помешкання із композитором Кирилом Стеценком. Так і постала пісня. Український національний хор під орудою Олександра Кошиця виконував її на в’їзд Високої Директорії до Києва: «…І сурма прихильно заграє Петлюрі на білім коні». Власне, твір був присвячений Петлюрі, – розповів Тарас Компаніченко. – Є свідчення, що коли відзначалася річниця відкриття Кам’янець-Подільського університету й Симон Васильович входив до зали, всі піднялися зі своїх місць і заспівали цю пісню. Петлюра ж стояв у дверях, поки не завершилося її звучання.
Символічне коло замкнулося в 1944 році. Олександр Олесь дізнався про смерть сина, Олега Ольжича, в нацистському таборі. Він не пережив цього удару. На похороні, в Празі, хор українського студентського товариства співав «Покинь, мій синочку, ридати…» Така історія».
«Те, що належить нам»
«Українці називають свою землю – «рідний край», і зауважте, що цей вислів зникає із більшовицьких текстів. Рідний край, рай, свята руїна як святий храм – згадайте у Шевченка: «Полюбіте щирим серцем. Велику руїну…» У виданій пізніше спадщині Кирила Стеценка замість святої руїни придумали страшну руїну. Замість вселюдської любові – ще щось, – розповів Тарас Компаніченко. – Пісні Української революції – це пісні за певні ідеали: братерство, свободу, любов, правду. Все те, що ми й зараз сповідуємо. А нас знову хочуть поставити в умови, щоб ми боронили те, що належить нам. Це дуже дивні речі – ви уявіть собі, щоб у Франції хтось сумнівався в тому, що французька спадщина доби боротьби за свободу комусь потрібна, чи щоб її підтасовували, виводячи на сцену те, що не має нічого спільного з боротьбою свого народу за свободу, й переконували, що це патріотичні пісні.
Одна з перлин у пісенній спадщині часів Української революції – пісня «За рідний край», створена січовим стрільцем, капельмейстером Дієвої армії УНР Михайлом Гайворонським та генієм Січового Стрілецтва Романом Купчинським. Уперше твір виконаний за гетьмана Павла Скоропадського, в Київському оперному театрі, в чотириголосному розкладі.
…Дуже активно в дні Української революції співали також «Стяг» на вірш Бориса Грінченка. Він був озвучений кобзарем, другом незабутнього Дмитра Яворницького Феодосієм Часником і лунав у Катеринославі на святі відновлення «Просвіти» 18 березоля 1917 року. Загалом популярний твір виконувався з різними мелодіями, як, до речі, й «Ще не вмерла Україна». Але зараз про інше – письменник Розстріляного Відродження, в’язень ГУЛАГу Борис Антоненко-Давидович, а у 1919 році – козак Запорозької групи полку імені Шевченка, під Вінницею, у страшних умовах боротьби, коли лютував тиф, бракувало набоїв, підняв у бій проти денікінців своїх товаришів саме словами «Стяга». Він заспівав три куплети цієї «боєвої», маршевої пісні: «Ось він, високо над нами Стяг, освячений в боях… Гей, хто з нами, не з рабами, Хто стоптав ганебний страх, – Станьмо вкупі й за Вкраїну Биймось, биймось до загину!..» І згадував потім, що не знає, чи чула його вся лава, але ближні козаки закричали: «Слава, слава!», а потім розкотилося: «Слава!» й по широкій лаві. Злякані денікінці не наважилися й вимовити своє «Ура».
***
«Слава Українській Народній Республіці! Слава мужеві чина, чоловіку чести й служіння, людині великої офіри, вашому землякові Симону Петлюрі! – звернувся Тарас Компаніченко до полтавців на завершення концерту. – Дякую усім, хто допомагав у проведенні цієї зустрічі… І вам, головам слухавшим, на здравіє, щасливі літа до кінця віку, на благая многая літа. Ми переможемо!»
Вікторія КОРНЄВА.