«Пішов у ТЦК й кажу: «Треба вже щось зі мною робити!»: ветеран з ампутованою рукою вже понад рік плете маскувальні сітки для фронту

Ілля не може зав’язати шнурки на кросівках. Не може зрізати нігтів на правій руці, а ще не може її помити. Здається, все інше може. Ось лише повернеться додому, у село Харківці, що на Лохвиччині Полтавської області, де нещодавно придбав будинок, трохи переробить мотоблок, що лишився від попереднього господаря, й буде ним працювати. Малогабаритний тракторець управляється двома руками, а Іллі треба зробити з нього «однорукого».
– Дружина, як я тільки повернувся після відновлення в санаторії, кидалася в усьому мені допомагати, але я сказав категорично: «Ні! Як сам десь не справлюсь, тоді тебе попрошу», – усміхається
49-річний Ілля Малєв, з яким ми зустрілися у зоні відпочинку на території центру протезування «Ортопед» у Полтаві.

Найважче було навчитись зав’язувати вузлики пальцями однієї руки

Чоловік приїхав сюди за другою, досконалішою, штучною рукою. Держава забезпечує військовослужбовців, котрі утратили верхні кінцівки, трьома моделями протезів: механічними, міонічними і біонічними. Найпростіший, механічний, зізнається Ілля, він надіває вряди годи. Наприклад, коли береться чистити картоплю. Тоді притискує картоплину залізним гачком на кінці протеза, а своєю правою знімає шкірку. В інших випадках, каже, воліє обходитися без зайвого тягаря. Хоча реабілітологи настійно рекомендують носити протез постійно, щоб уникнути перекосу хребта. Адже виходить, що правий бік з уцілілою рукою переважує лівий, де рука відсутня.
Ілля впевнено їздить і за кермом власної автівки, в чому я мала можливість пересвідчитись особисто – після інтерв’ю він запропонував підвезти мене додому. Знаєте, є такі водії, з якими ніколи не буває страшно. Так-от, Ілля Малєв з цієї категорії. Причому до ампутації йому ніколи не доводилось їздити містом. Тепер із підстраховкою GPS і це освоїв.
А ще ветеран російсько-української війни вправно плете маскувальні сітки. Вперше взявся за цю справу вже після того, як утратив руку.
– Після операції мене відправили на відновлення до санаторію у Немирові на Вінниччині. Щоб не набрати зайвої ваги, з якою борюся все життя, я багато ходив пішки по місту, – пригадує Ілля, з чого почалося його волонтерство. – І якось розговорився з молодою власницею перукарні. Виявилось, вона активно допомагає госпіталю: возить туди воду, продукти, ще якісь потрібні речі. Я напросився до неї підсобником. А через неї познайомився з родиною харківських переселенців. Вони – батько, мати і троє дітей – мешкали у приватному будинку й плели на подвір’ї маскувальні сітки. Я спробував їм допомогти, і в мене вийшло.
Спочатку Ілля зав’язував стрічки зі спанбонду до основи сітки, допомагаючи собі губами. Щодня після обіду йшов до своїх нових знайомих й до сьомої-восьмої, а то й до дев’ятої вечора реабілітувався у такий спосіб. Найважче було навчитися зав’язувати вузлики пальцями однієї руки. Так старався, що аж величезний мозоль на подушечці долоні надавив. Зате, каже, набив руку.
Відтоді колишній головний сержант взводу, де б не був, приєднується до волонтерів, які плетуть маскувальні сітки.
– Коли мене перевели на відновлення до Полтави, я першим ділом випитав у реабілітолога адресу найближчої волонтерської групи, яка цим займається, – усміхається чоловік. – Дівчата в обласній бібліотеці, побачивши мій порожній рукав, звісно, трохи злякалися. Але я така людина, що завжди знаходжу спільну мову з усіма, тому досить швидко влився у колектив. Закінчувались процедури, і я тут же відправлявся до бібліотеки. З чоловіків, окрім мене, там був пенсіонер Володя – дуже крутий чоловік. Плели сітки іншим узором, аніж на Вінниччині, але в тому ніякої складності не було. Здебільшого використовували фарбовану тканину, в залежності від запитів військових на кольори. Сітки з тканини виходять важкі, але для арти це те, що треба. Зі спанбонду – легкі, займають менше місця, однак швидко плавляться, якщо потрапляє вогонь.
Повернувшись нарешті в Решетилівку, куди він з дружиною і сином втекли буквально за день до окупації їхнього села у колишньому Борівському (тепер Ізюмському) районі на Харківщині, Ілля, насамперед, знайшов Центр культури і дозвілля «Оберіг». В ньому ще з 2014 року активісти плетуть сітки. Ходив туди, як на роботу, щодня з ранку й до вечора, лише в суботу та неділю давав собі відпочинок.
– Якось військові попросили терміново зробити чотири сітки: одну велику й три менших, – пригадує. – Причому з урахуванням ландшафту місцевості. Вони стояли в полі, де немає «зеленки». Ми за два дні справилися з роботою. Бувало, по 10–11 людей на сітку ставало. Але постійними були лише я та ще двоє-троє, бо люди працюють і приєднуються до команди, коли випадає вільна хвилина.
А в Харківцях, каже, взагалі через вулицю перейти – й там усе на місці. Щоправда, після переїзду ще не дійшов туди.

Просив хірургів оживити кінцівку

Поки ми розмовляємо, в Іллі раз по раз дзвонить телефон. Він вибачається, але справи, каже, воєнні, невідкладні.
– Щойно побратим подзвонив, який замінив мене на посаді старшого сержанта взводу. А це ж як мама й тато для бійців: дістає усе, що їм треба, підключає знайомих, волонтерів, – пояснює. – Питав оце, чи не можу «організувати» хімічних грілок, бо вони скоро перейдуть на окопне життя. Я вже цікавився про них у своєї куми, яка поставляла мені їх з Одеси. Сказала, є, але мало, тому відправить напряму до лінії зіткнення, як тільки купить велику партію. Й окопні свічки вже треба шукати…
– Без волонтерів ні маскувальних сіток, ні окопних свічок, ні хімічних грілок на фронті не було б?
– За великим рахунком, ці потреби повинна б закривати держава. Але, думаю, в неї є пріоритетніші завдання. Всього вона не може охопити. А маскувальні сітки – це розхідники на фронті: вони губляться, псуються, горять. Єдина сітка, яка може поїхати в інше місце, – та, якою маскують машину. Її можна зідрати й кинути в автомобіль. Решта залишається на місцях, їх ніхто не забирає. Тож потреби в маскуванні завжди актуальні. І без волонтерів дійсно не обійтись.
Так, ми всі потомились: хлопці – на передку, їхні добровільні помічники – в тилу. Але доки ми всі будемо разом, нас не перемогти. Українці в моменти загроз уміють добряче об’єднуватись.
Я ось теж воювати вже не можу, але можу допомагати тим, хто воює, в інший спосіб. Для мене це дуже важливо. Кожен щось має робити для фронту.
Ілля міг би не воювати. Він працював на маслозаводі в Решетилівці й мав бронь: колишнього обліковця й завскладом у сільгосппідприємстві на Харківщині поставили розливати плавлені сирки.
– Я з квітня 2022 року, як ми тільки евакуювались, ходив у ТЦК, але мені відмовили. Військовозобов’язані віком 45+ тоді не були затребуваними, – розповідає. – Цілий рік чекав, коли про мене згадають. Але, бачу, нема діла. А я вже просто не можу сидіти й на щось сподіватись. Пішов у ТЦК, кажу: «Треба вже щось зі мною робити!»
Після цієї вмотивованої вимоги у липні 23-го Ілля Малєв потрапив у 465-й піхотний батальйон новоствореної 143-ї окремої механізованої бригади на посаду головного сержанта, оскільки мав 8-річний досвід служби в армії у званні прапорщика. Згодом, після розформування батальйону, перейшов у 466-й бат.
– Після навчання в центрі підготовки нас відправили на Донецький напрямок, у район Сіверська, – розповідає мій співрозмовник. – У моєму підпорядкуванні було 30 чоловіків. Практично всі старші: 50 плюс і навіть 60 мінус. Один уже пішов на пенсію, інший незабаром піде. До речі, з останнім ми тепер будемо сусідами. Зате дезертирів з об’єктів серед цієї категорії військовослужбовців немає. Знаєте, чому? Більшість із них з купою хвороб, яких ВЛК впритул не помічає. З такою купою, що якийсь відсоток їх «відсипається» вже на перших етапах. Навіть інструктори жартували: «Ці точно не побіжать у СЗЧ, бо з боєкомплектом і в обмундируванні не зможуть бігти».
І ці воїни поважного віку стримували наступ регулярних російських військ та зеків.
Звісно, Ілля пам’ятає в подробицях той штурм противника 30 травня минулого року, в якому він отримав поранення.
– Перший натиск ми відбили і навіть двох кацапів узяли в полон, – продовжує розповідь. – Після цього нам треба було б трохи відійти назад, у «зеленку», але надійшла команда тримати позиції. І пі..ри нас просто закидали дронами-камікадзе. Полягло тоді там наших хлопчиків немало. І поранень зазнали багатенько. Мені прилетіло в руку, відірвало шмат м’яса. Спочатку я навіть сподівався, що він приживеться, бо хлопці встигли примотати його назад. Від позицій у безпечне місце я п’ять кілометрів за три години доплентався. На жаль, до хірургів у Слов’янський шпиталь потрапив аж за десять. Не було чим вивезти поранених. Розвинувся турнікетний синдром. З рукою я попрощався ще коли сидів у погребі в очікуванні евакуації. Боявся глянути на руку, якщо чесно, але просив хірургів зробити що-небудь, щоб вона ожила… А вони взяли й ампутували її по самий плечовий суглоб.

Повернувся трошки не весь, але це не привід скиглити

Ілля не любить оце «якби». Бо все складається, як складається, і назад нічого не відмотати. Він ні про що не жалкує, ні на що не скаржиться. Головне, каже, все, що він устиг зробити на фронті, було не марно. Але якби… Якби у його підрозділі був евакуаційний автомобіль, то, певно, все було б по-іншому.
– Я особисто, коли служив, збирав кошти на автівку для підрозділу. Але зібраних за два з половиною місяці 88 тисяч гривень вистачило лише на мініРЕБ для неї, бо збір став, – прикурює чергову цигарку Ілля. – А пікап я «пробив» через київських волонтерів, які мають партнерів у Великій Британії. До речі, та машина давно згоріла. Замість неї ті ж англійці підігнали нам іншу. Та якраз у той момент, коли ми з побратимами чекали на евакуацію, керівництво возило нею кудись документи.
Добре, нам тоді на заміну привезли людей. Ми шестеро набилися в позашляховик, як кільки, і водій погнав. Я, мабуть, ніколи в житті не бачив, щоб хтось по бездоріжжю, де ями не по коліна, а по пояс, так їхав. Дуже вдячний тому хлопцю. Ще й полонених, двох молодих зеків, у причепі вивезли.
Після Слов’янська була реанімація у Дніпрі, звідти відправили на лікування у Вінницю. Там пораненому сформували культю за рахунок м’язів, узятих зі спини, аби було на що вдягати протез.
– А нічого не змінилось! – Ілля затягується сигаретним димом. – Яким я був, таким і залишився. Хіба повернувся трошки не весь. Це ж не привід скиглити і зануритись у себе. Я людина по натурі позитивна, що таке депресія, не знаю. Коли до мене приходили психологи, я їм казав: «Розказуйте. Ми можемо обговорити ваші проблеми».
Плетіння сіток і допомогу побратимам з «ніштяками» Ілля називає найкращою психотерапією для себе й адаптацією до цивільного життя.
Втім, чоловік уже після поранення спрямував через волонтерів ще й два пікапи своїм побратимам на передову. Їх пригнали його знайомі англійські благодійники. Автівки, звісно ж, були «нафаршировані» енергетичними батончиками, вітамінами та всякими потрібними речами.
– Мені є куди рости, – усміхається Ілля. – Двом волонтерам, які гонять пікапи з Британії на схід України, уже майже по 90! Жінці – 89, а чоловікові 87. Виглядають, щоправда, на 60. У складі благодійної місії вони спеціально заїжджали до нас з дружиною в Решетилівку, щоб зустрітись особисто. Мені це було надзвичайно приємно.
У тому, що сталось, Ілля бачить позитив: все-таки права рука краще, ніж ліва. Хоча з фантомними болями доведеться жити все життя, але це треба просто сприйняти як неминуче. І не здаватись, не розкисати. Он буквально вчора грав у настільний теніс. Був турнір між ортопедами й пацієнтами. Перемогла дружба. А скільки емоцій!
– Звісно, як отримаю функціональніший протез, шукатиму роботу, – запевняє Ілля. – Хай у мене немає руки, але є енергія й бажання бути корисним суспільству.
Є, знаю, такі протези, що можна й дулю ними скрутити, але коштують вони 200–300 тисяч євро. Я таких грошей ніколи не назбираю. Думаю, з міонікою, а згодом – з біонікою, що працюють від датчиків, все ж буде простіше, аніж з механікою. У міоніки, наприклад, три програми. Напружуєш якийсь м’яз – пальці стискаються, інший напружуєш – розтискаються. А з біонікою можна навіть одним пальцем щось зробити чи покрутити долонею.
Загалом, каже Ілля, все в нього добре. Є родина – дружина й син, які його підтримують. А молодим неодруженим хлопцям або розлученим морально важче переносити ампутації.
– Це один з найулюбленіших наших пацієнтів, – обіймає мого співрозмовника фізіотерапевтка Павлина Легута. – Дуже мотивований. Знає, для чого народився і для чого живе. Такі люди не часто зустрічаються. Та всі пацани тут класні. Всі, як на підбір! Вони дофіга побачили й перенесли. Тому дуже цінують життя. Але так само, як і мій чоловік, що також воював, вони живуть з відчуттям, що не все зробили, що кинули там своїх…
Я помічаю, як Ілля, не розрахувавши сили, зіжмакав чергову цигарку…

Ганна ВОЛКОВА.