У відповідь на звернення Посольства Італійської Республіки до України щодо надання Італійській Національній службі охорони здоров’я допомоги у боротьбі з епідемією COVID-19 уряд України 4 квітня 2020 року відрядив гуманітарну місію у складі 20 медичних працівників, які працюють в лікувально-профілактичних закладах, підпорядкованих МОЗ і МВС України. Місію було скеровано в італійський регіон Марке, у провінцію Пезаро-е-Урбіно. На час прибуття українських медиків у цій провінції з населенням близько 365 тис. осіб було зафіксовано 4955 випадків захворювання. Медичних працівників місії розподілили між госпіталями міст Пезаро та Урбіно.
Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри анестезіології та інтенсивної терапії Української медичної стоматологічної академії, учасник гуманітарної місії з подолання COVID-19 в Італії Дмитро Шкурупій протягом 20-ти днів працював в одній із «гарячих» точок, вражених інфекцією, – м. Урбіно. Повернувшись в Україну, він дав ексклюзивне інтерв’ю у режимі онлайн.
– Зі щасливим поверненням додому, Дмитре Анатолійовичу! Що було головним аргументом для Вас в ухваленні рішення взяти участь у гуманітарній місії в Італії?
– Дякую за вітання. Що ж до запитання про ризик… А виконувати такі ж самі професійні обов’язки в умовах епідемії COVID-19 у нас, в Україні, хіба ж то не такий самий ризик? Звісно, що він є. Тому я не вважаю, що у нашої місії був якийсь героїзм чи більший ризик, на який наражаються сьогодні всі медичні працівники.
А на моє особисте рішення поїхати в Італію вплинула суто професійна зацікавленість. Хотілося не тільки побачити, як справляються італійські колеги з новим вірусом, а й самому взяти участь у лікуванні захворювання на COVID-19, щоб набути досвіду. Так і сталося.
– А тоді, коли Ви ступили на італійську землю, що найбільше вразило?
– Надмірна емоційність італійців. Не виключено, саме вона стала одним із головних чинників, яка призвела до таких масштабів поширення у цій країні інфекції. Адже італійці надзвичайно люблять при зустрічі обійматися, цілуватися, розмахуючи руками… Навіть в умовах запровадженого жорсткого карантину вони щовечора влаштовували дружні зустрічі на балконах, перегукуючись один з одним, перебуваючи весь час у спілкуванні. Така вже їхня національна особливість.
– Розкажіть про організацію надання медичної допомоги у лікувальних закладах Італії, в Урбіно, де Ви працювали.
– Організація протиепідемічних заходів в госпіталі Урбіно була покладена на представника адміністрації, він виконував функцію заступника медичного директора з епідеміологічного нагляду та інфекційного контролю. В Україні, до речі, такої посади за штатним розкладом немає взагалі. А в Італії, треба зазначити, вона існувала у штаті лікарні і до початку епідемії. А вже коли вона почалася, то особливості планування лікувального закладу дозволили розділити лікарню для повного розмежування потоків пацієнтів з COVID-19 або з підозрою на вірус (червону зону) та на так званих «чистих» пацієнтів (зелену зону).
Червоною зоною стали близько 70 відсотків всіх приміщень стаціонару лікарні. Межі зеленої і червоної зон були розділені стінами і дверима із кодовим доступом для визначеного персоналу. Це зробило неможливим несанкціоноване змішування потоків пацієнтів. У приймальному відділенні, яке, власне, є відділенням екстреної та невідкладної медичної допомоги, для первинної стабілізації та діагностування пацієнтів безпосередньо біля входу було виділено дві кімнати для сортування відповідно «чистих» пацієнтів та пацієнтів із підозрою на COVID-19. Окрім профільного лікарського огляду, на кожного пацієнта заповнювався чек-лист із скринінговим алгоритмом клінічної та анамнестичної діагностики пацієнта, хворого на COVID-19. Усвідомлюючи можливість отримання хибно-позитивних результатів на COVID-19, адміністрацією в червоній зоні були передбачені і «сірі» палати, куди переводились пацієнти з негативним тестом на SARS-CoV-2, але які при скринінгу хибно були госпіталізовані у червону зону і стали контактними. При виявленні хибно-негативних хворих в зеленій зоні пацієнти відповідно переводились на ліжка червоної зони.
– А як вирішувалось питання планової госпіталізації хворих, адже інші пацієнти, які не були уражені вірусом, також потребували того чи іншого лікування?
– Розподіл ліжкового фонду лікарні було також суттєво змінено. Лікарня Урбіно в штатному режимі роботи мала 150 ліжок, з яких переважну більшість складали ліжка відділень внутрішньої медицини, хірургії, ортопедії, акушерства і гінекології.
В умовах епідемії скасували планову госпіталізацію хворих, у зеленій зоні максимально скоротили ліжка терапевтичного профілю, хірургічну службу було зведено в єдину структуру, орієнтовану винятково на обслуговування ургентних випадків. Нам, зокрема, довелось навіть прийняти одні пологи у такій ось зоні, у ній же оперували і хірурги та працювали лікарі інших напрямків.
Натомість ліжковий фонд червоної зони значно збільшився і складався із трьох основних реорганізованих чи спеціально створених відділень. Роботу відділення реанімації на 9 ліжок (5 колишніх ліжок реанімації та 4 ліжка палат інтенсивної терапії відділення кардіології) забезпечували лікарі-анестезіологи і медичні сестри з досвідом роботи в такому відділенні. До нього госпіталізували лише пацієнтів з критичним перебігом хвороби, що потребували інвазивної штучної вентиляції легень (ШВЛ).
– Які спеціалісти працювали у відділенні інтенсивного нагляду? Ця робота передбачала якусь спеціалізацію?
– Роботу відділення інтенсивного нагляду на 14 ліжок, перепрофільованого з відділення кардіології, забезпечували лікарі невідкладних станів і молодший медичний персонал приймального відділення, а також скорочених відділень хірургічного і терапевтичного профілів. Це відділення було орієнтоване на госпіталізацію пацієнтів з тяжким перебігом хвороби, що потребують різних форм кисневої терапії, спонтанного дихання з постійним позитивним тиском у дихальних шляхах (СДППТ), неінвазивної ШВЛ. Роботу відділення внутрішньої медицини на 75 ліжок забезпечували лікарі і молодший медперсонал терапевтичного профілю. Це відділення було орієнтоване на госпіталізацію пацієнтів, що мали мінімальні розлади вітальних (життєвих. – Авт.) функцій, потребували базової терапії COVID-19.
– Отже, незалежно від профілю, респіраторну стартову терапію там засвоїли всі медичні працівники?
– Так. Традиційно вважається, що реаніматологів на всіх не вистачить ніде. Це вузька спеціалізація. Але в Італії всіляко підтримують медпрацівників, які розширюють свою спеціалізацію і додатково опановують інші. Більше того, це ще і додатково оплачується. На жаль, у нас в Україні поки що подібне не запроваджено. Немає відповідних рішень, занадто ми забюрократизовані у цьому плані.
– Як ставляться італійські пацієнти до своїх лікарів? У них ставлення до медиків також різне, як і, на жаль, в Україні?
– Я б сказав, що в Італії вони сповнені більшого взаєморозуміння. Якими б надміру емоційними не були італійці, я не спостерігав жодного випадку, щоб пацієнт не довіряв своєму лікареві чи порушував правила поведінки у самій лікарні. «Прорвати» кордон у червону зону не намагався ніхто із них. Окрім того, незважаючи на те, що італійці надзвичайно релігійні, на Пасхальні свята ніхто не приходив до храмів…
– Наскільки надійним був захист медичного персоналу і пацієнтів?
– Захист пацієнтів і медичного персоналу мав ступеневість залежно від структури перебування. В зеленій зоні пересування відвідувачів і медичного персоналу було дозволено лише в захисних масках з дотриманням дистанції в 1–1,5 метра. Як у червоній, так і в зеленій зонах на вході й виході з приміщень, що розділені дверима, знаходились дозатори з розчином антисептика та килимки, просочені антисептичним розчином. Такі ж дозатори з антисептичними розчинами були розташовані в робочій доступності в кожному приміщенні червоної зони. В червоній зоні пацієнти, що дихали самостійно, також мали захисну маску для зменшення вірусного навантаження на інших осіб, які знаходились поруч із інфікованою особою. Медичний персонал мав респіратори типу FFP-2-3. На ці респіратори додатково одягались захисні маски: вважалось, що клапан респіратора захищає медичного працівника від потрапляння вірусу SARS-CoV-2 із вдихуваним повітрям, але не перешкоджає потраплянню вірусу в зовнішнє середовище, якщо цього працівника інфіковано.
Крім того, захист персоналу в червоній зоні враховував ступінь контакту із пацієнтами для виконання медичних втручань і включав ще додатково достатньо захисних засобів.
А дрібні особисті речі медичного персоналу, необхідні для користування в червоній зоні, на кшталт мобільного телефону, запаковувались в одноразові пластикові пакети із герметичною застібкою.
Незважаючи на такі протиепідемічні засоби, із близько 300 осіб медичних працівників провінції близько 125 були контаміновані SARS-CoV-2 чи перехворіли на COVID-19.
– У зв’язку з цим до яких висновків Ви прийшли після роботи в італійській лікарні міста Урбіно? Що треба, спираючись на отриманий досвід, передбачити в Україні, і зокрема у нас на Полтавщині, аби справитися з епідемією?
– COVID-19 є захворюванням із відносно високою контагіозністю, яке у країнах з високими показниками середньої тривалості життя може спричиняти колапс систем охорони здоров’я через одномоментну потребу госпіталізації до відділень інтенсивної терапії великої кількості пацієнтів. Ризик інфікування медичного персоналу вимагає ретельного підходу до організації протиепідемічного захисту як в масштабах лікувального закладу в цілому, так і з точки зору індивідуального працівників цих закладів. Кількість, тяжкість і тривалість лікування пацієнтів з COVID-19 вимагає розширення ліжкового фонду, а також якісного забезпечення відділень анестезіології та інтенсивної терапії діагностичною технікою та лікувальними засобами. Доцільним є врахування стратегії з організації в червоній зоні відділень реанімації для хворих з гострим респіраторним дистрес-синдромом, що потребують інвазивної ШВЛ і відділень інтенсивного нагляду для киснево-респіраторної підтримки, що створить можливість оптимізації матеріальних і людських ресурсів лікувальних закладів. Крім того, на мій погляд, доцільним є те, що лікарні для хворих на COVID-19 створювались на базі багатопрофільних закладів. При значній кількості інфікованих не виключається те, що у когось з них не виникне супутня гостра хірургічна патологія чи не розпочнуться пологи у вагітної. У таких випадках їм може бути надана допомога в межах червоної зони. В іншому випадку прийшлось би переводити таких хворих в «чисті» заклади, піддаючи ризику інфікування і транспортну бригаду, і персонал, і пацієнтів приймаючого закладу, які б були змушені нашвидкуруч організовувати протиепідемічні заходи. Досвід лікарні Урбіно з клінічного менеджменту хворих на COVID-19 може бути використано практичними лікарями в умовах відсутності доказово обґрунтованих і уніфікованих міжнародних рекомендацій.
– Поділіться з читачами спогадами про якісь особливі епізоди, які справили на Вас незабутнє враження?
– Звичайно, вони були. Але мені хочеться згадати зараз про велику гостинність італійців. Вони всіляко висловлювали нашій гуманітарній місії щиру вдячність. Оскільки наш приїзд співпав з Великодніми святами, то намагались подарувати нам щось святкове, монахині одного з монастирів до цього приєднались, ми отримали Подяку від Посольства Італії за допомогу, нас запросив мер Урбіно. Багато таких теплих споминів залишилось після роботи у цьому місті.
– А стосовно спілкування з самими пацієнтами?
– Ці спогади в переважній більшості сумні, на жаль. Адже більшість пацієнтів відділення реанімації – це особи з віком понад 60 років та тривалим анамнезом кількох хронічних соматичних патологій.
І хоч і невеликий, але був все-таки дефіцит апаратів ШВЛ, що змушувало нас ставати перед вибором застосування більш перспективного лікування літній людині з численними хронічними захворюваннями чи більш молодому органозбереженому пацієнту.
А ще пам’ятаю одну подружню пару тяжкохворих літніх людей. Ліжка їхні стояли поруч, і вони весь час тримали одне одного за руки…
– Мимоволі ми підійшли ще до одного дуже важливого аспекту. Чи не здається Вам, що людям бракує любові, що щось із нами відбувається упродовж уже не одного десятиліття, що ми поступово втрачаємо здатність співпереживати, співчувати, бути милосердними до ближнього, зрештою черствішають душі. Можливо, карантин внесе зміни й у нашу духовність?
– Я у це вірю. Після пережитих випробувань у людей повинна відбутися певна переоцінка життєвих цінностей. Повинно змінитися наше ставлення до неповторності людського життя, має сформуватися відповідальне ставлення до всього світу і до навколишніх.
Нам треба відродити людські стосунки, які ми через різні причини нині майже втратили. Треба стати іншими. Вірю, що у нас вийде. Тож на завершення хочу побажати всім доброго здоров’я, терпіння і мужності.
– Хай так і буде! Дякую за розмову.
Світлана ПОЛЬЩИКОВА
Журналіст