Опісля заметілі, якраз на повний місяць, ударили сильні морози – мінус 26 градусів. Ранесенько чорний давній гучномовець дротового радіо повідомив, що заняття в школі скасовано. Мені, учню початкових класів, ця звістка вельми сподобалась. Поснідавши, спускався санчатами з пагорбів над балкою разом із дітьми нашого сільського кутка. Було весело.
Вечором тато вніс у хату могутнього півня і посадив його у велику корзину з двома вухами. Картина вражала: на півнячих сергах висіли неоковирні шматки льоду. Як виявилось, сердешний півень, п’ючи воду, щоразу мочив серги. Ну а сильний мороз довершив справу…
Коли лід розтанув, стало видно масштаб відмороження м’ясистих відростків під шиєю – близько третини побіліло та посіріло. Півень сидів у корзині тихо, яко миша. Мабуть, біль сковував його м’язи…
Мама, взявши швацький сантиметр, обережно зняла мірку довкола півнячої голови, щоб пошити фланелевий захисний чохол на серги. Бо півень, скльовуючи зерно, міг роз’ятрити жахливі рани. Швейний виріб із багряної тканини вийшов файним. А вставлені резинки надійно тримали чохол. Батьки раз на добу змащували рани якимись ліками. Я часто заглядав до півня, вмостившись на стільчику біля корзини. Ніжно гладив його красивий гребінь та кришив йому свій пиріжок. Хоча трохи побоювався, бо пам’ятав, як півень нападав на мене у курнику, коли я забирав яєчка на сідалі. Ще б пак – півнячі шпори на ногах нагадували вепрячі ікла.
Через тиждень півень явно почав оклигувати. Вистрибнувши з корзини, взявся освоювати нову територію. Облазив усі закутки, і під ліжками – теж. Вигнав кота з кухні на горище. Любив дивитися вечорами, схиливши набік голову, на велику гасову лампу. Вона висіла на сволоці, мала велике розсіювальне скло і ґніт не смужковий, а кільцевий. Хата повнилася світлом. А ще лампа співала – тихесеньку неповторну мелодію. Певно, ці звуки зачаровували півня, бо він, сидячи на табуретці, міг довго не рухатися.
Може, півень мешкав би в хаті й довше, та незабаром морози пересілися, а рани загоїлися. А ще він став будити нас серед ночі своїм могутнім хриплуватим голосом. Тож тато відніс його в курник.
Дивні метаморфози відбулися з півнем після одужання. Коли я приходив у курник по яєчка, то півень уже не нападав, як колись. Підійшовши до мене, легесенько стукав дзьобом у носок чобота та згукував своїх курочок, так ніби знайшов їстівний скарб…
Василь ДЕНИСКО.