Півні на рушниках

Оповідання

У них була маленька, наче іграшкова хатка з білими підсиненими рушниками, картками у великих поточених шашелем рамах, іконою Козельщинської Божої Матері на покуті, великою піччю, яка співала або стогнала залежно від настрою. Дід Василь і баба Марія сиділи рядочком на пухкому високому ліжку, як на хмарці, і їхні ніжки у вовняних шкарпетках, такі беззахисні, наче дитячі, звішувалися на підлогу, майже ії не торкаючись. Вони мовчали й дивилися перед собою кожен у свою пам’ять, в ці роки та роки, які й не підрахувати, а якщо і рахувати, то на сьомому десятку все одно зіб’єшся. Діти, онуки, правнуки… Все, як у людей. Прожили життя в злагоді, навіть не сварилися як слід. Гиркалися трохи, так, для годиться, та хіба це сварка?..
– І що ти робитимеш, коли я помру? – першою порушила мовчанку Марія, – борщу навіть собі не звариш. Стільки років біля мене, а куховарити так і не навчився…
– А я до Дуськи в прийми піду, вона від тебе молодша на десять років, щодня через паркан заглядає…
– Іди, іди, півників їй на віконницях намалюєш, бо, окрім того, дорогенький, як не харахорся…
– А бабі що треба? Бабі не вистачає тепла і ласки. Я ось так ії пригорну, поцілую, і півників навіть малювати не прийдеться…
Дід Василь обійняв бабу Марію, чмокнув у щоку, і вона заквітла, як пізня жоржина, непомітно витерла фартушком сльозинку.
– Ну все, посиділи, відпочили трохи. Час поратися. Хочу спекти пиріг, діти збиралися під вечір приїхати… А ти заходися та попиляй нарешті оті дрова, що вже тиждень лежать серед двору. Черешню почистив, а гілки все ніяк не прибереш, мені це за тебе робити, чи що?
Дід хекнув спересердя, не любить він, коли йому роблять зауваження, важко піднявся, посунув у двір, а баба розпалила жадібну на ласку піч, знову вона розгорілася не відразу, – чадила, квоктала, як квочка на яйцях, та врешті-решт… заспівала.
– Отакої… Нарешті подолала… – З цією піснею вогню, як по драбині в небо, баба Марія піднялася в той час, коли була молодою, точно такою, як на весільній карточці. Ой, Марія, ой писана красуня, одна така на все село. Хлопці гужем, а в серці – стужа. Марія любила тільки свого Василя, отого заброду – ні багатства, ні роду. Та що тут зробиш, коли серце співає? Одружилися. І дітки, як грибочки, один за одним пішли – дівчинка й хлопчик… А тут війна, а тут війна… О, Боже! Василь, Василько…
Бігла за возом, коси розметалися, волосся в очі, як завірюха, тільки вона цього не помічає, серце колотиться, вистрибує. Марія притискає руки до грудей – ловить серце. “Чи повернеться, чи повернеться з тої війни клятої-проклятої Василь?” – питає сама себе, та не чує відповіді… Чоловік не втримався, на руки підхопив, посадив Марію на воза, хоч би до церкви разом доїхали, хоч би на десять хвилин довше разом, а погонич знай собі батогом коника плеще, щоб біг швидше. А навіщо їм швидше? Не поспішай, коню, не поспішай… Так, притулившись один до одного, доїхали Василь із Марією до сільської принишклої в задумі церквички, перехрестилися на хрест. Поцілувалися на прощання. Хрестиком вишитий рушничок з півниками дістала Марія з-під кофти, біля серця тримала, зігрівала своїм теплом, засоромилася, зашарілася перед людьми за таку, наче вкрадену, ніжність, вже три роки разом, а ніяк не налюбляться. Отаке… Чоловіки, що їхали в повозці, відвернулися, їм своє слухати боляче, а тут ще Василь з Марією… Над бідненькою дерев’яною церквичкою нависла темна грозова хмара, здавалося, вона проковтне не подавиться і коника, і Василя з Марією, і цілий світ…
* * *
Як подивитися на хату Марії і Василя з вулиці – вона наче лялечка, не скажеш, що такі старенькі щороку ії чепурять. Якось йшла по вулиці сусідська дівчинка, з міста до своєї бабусі приїхала, глянула проти сонця, та як закричить:
– Мамо, ти тільки подивися, це ж не хата, а писанка! Нам у школі на малюванні вчитель показував, як писанку розмальовувати. Я п’ятірку за цей малюнок одержала!
– Де? – закрутила головою заглиблена у власні думки матір. А тут і головою крутити не треба: пливе розписна чудасія серед мальв і сонячної трави, вікнами палахкотить. Яйце-райце, двері раю… А все дід Василь, дай Боже йому здоров’я. Хоч і не вдалося йому на художника вивчитися, чоботи все життя шив, ремонтував, треба ж якось на життя заробляти, та душу ж не сховаєш у кишеню, душа на волю проситься. Не встигне баба Марія до Великодня хату побілити, як він на ній нову картину намалює. І такі там пташки синьоокі, і мальви золоті, яких у житті і не побачиш… “Воно мені приснилося, – каже, – і що мені з цим робити?” Побурчить-побурчить для годиться баба Марія, та як встояти перед такою красою? От вродився не такий чоловік, як інші, що тут сказати… В народі кажуть, що дружина народжує чоловіка, значить, і вона не проста, значить, і їй мальви з півнями сняться. Просто Марія строгої вдачі, не легко їй своє серце відкрити, а якби і відкрила, полилися б з нього, як зі срібного відерця, не тільки радощі, а й сльози, і в тих сльозах вона б своє щастя втопила… І що їй робити з тою пам’яттю, що? Душить жінку той біль все життя, і що з ним робити вона не знає. Стільки років минуло, а ніби вчора все було… Навіть священику, отцю Миколаю, який він не є добрий чоловік, а все одно не може сповідувати Марія свою таємницю, носить в серці, ніби камінь, гріє, немов те яєчко, мабуть, і в могилу з собою забере…
* * *
Фашисти в село увійшли не відразу. Десь тинялися по степах та попід лісом, може, партизан боялися, здорожилися, намети поставили, польову кухню розчахнули. І так звідти їжею в село потягло, що місцеві голодні хлопчаки бігали той запах нюхати. Хто їх такими кашами з м’ясом вдома нагодує? Добре, якщо картоплину перед сном з’їдять та водичкою тепленькою зап’ють. Вони б і ближче до німців підійшли, та матері ганяли бешкетників, а вдома лупцювали, як сидорових кіз: там же вороги, фашисти, їм вбити людину, як плюнути. Та коли мотоциклети, пушки і ота сіра гаргетлива наволоч посунула селом, дехто сміливіший уявив себе юним месником й почав каменюки та грудки землі через паркан кидати. А паркан біля Марійчиної хати – найбільший, гарно ховатися, ось сільські хлопчиська туди і поховалися. Засіли серед кропиви, як у схроні, і звідти каміння шпурляли, гралися у війну, думали, так вони своїм батькам германців бити допомагають. А тут догралися: влучив дитячий «снаряд» в когось із німців. Кричать, гелгочуть… Хоч і не такі німці злі були на початку, як потім стали, та почали хлопчаків з-за того паркану витягати й жагучою кропивою по голих сідницях стьобати. Від дитячого крику вибігла надвір Марія, злякалася, аж побіліла…
– Партизанен, партизанен, хенде хох! – кричали німці, сміялися, наставляючи на дітей автомати, начебто гралися, налякати юних месників хотіли, та що там в тих головах, хто знає. Марія не довго думаючи кинулася хлопчаків боронити, намагалася якось на мигах пояснити фашистам, що діти не винні, малі ще вони, нерозумні, просто дурну гру затіяли. Чкурнула в хлів, вхопила першу ледачу курку, несе німцям, – беріть хабарик, тільки залиште дітей в спокої. І такий гармидер у дворі зчинився: курка кудахче, пручається, діти плачуть, німці – ті регочуть, а ті в повітря з автоматів стріляють… Хто його знає, чим би ця чудасія закінчилася, якби серед тої метушні не з’явився молодий німецький офіцер. Він одним поглядом й кількома словами приборкав своїх підлеглих, німців змело з двору, як і не було. Хлоп’ята розбіглися по хатах, прийдеться вдома сідниці парити, бо вогнем пече. А Марія застигла серед двору, як вкопана, не може відвести очей від русявого гарного офіцера. Що з нею сталося, і сама не знає, і він дивиться на неї строгим і лагідним водночас, таким нетутешнім поглядом, ніби упізнав раптом жінку своєї мрії, неначе забувся, що іде війна, що це чужа жінка, що між ними прірва – не подолати… А десь там пропливали хати з причілками, дерева, соняшники, паркани, а потім впаде сніг і накриє біленькі сумні хатки, і прийде весна з шаленим запахом бузку, і все повториться спочатку, наче нічого ще в світі не було… Цей погляд очі в очі тримав їх на відстані такого незбагненного щастя, такого неминучого, нев’янучого в зачарованій миті замилування, що хіба буває таке на світі, хіба буває таким світ…
Як вона прокинулася з того сну, Марія не пам’ятала. Якось несподівано опинилася в своїй хаті. На печі злякано тулилися одне до одного діти, три і чотири рочки, не такі вже й маленькі…
– Мамо, мамо, де ти була? Там німці стріляли, ми так злякалися, що сховалися під татовим кожухом… Там тепло і не так страшно. Тебе чекали…. Де ти була?
А справді, де я була і що зі мною? – думала Марія. – Якийсь незнайомий чоловік так прив’язав мене до себе, що я і про власних дітей забулася… Хто він такий? Фашист, ворог! Як я можу? В мене ж чоловік воює на фронті, він же щодня ризикує заради нас своїм життям… Хоча… що я такого зробила? Тільки дивилася, тільки бачила очі… Він же, той незнайомий чоловік, навіть руки моєї не торкнувся…
Увесь день до самої ночі Марія ходила, як зачарована. Де б не була, що б не робила, бачила тільки того німця з очами, як вир, який проковтнув все ії попереднє життя, увесь біль і радість, навіть любов до свого чоловіка. “Василь, Василько, рятуй мою грішну душу…” – благала вона. Потім падала на коліна перед іконою, молилася, молилася до нестями Спасителю, Матері Божій і всім святим мученикам. “Що мені з цими чарами робити? Що?!”
* * *
А вночі той німець був біля ії вікна. Сів на лавочку, запалив цигарку… Чомусь вона знала, що німець прийде. Це передчуття не давало їй спокою цілий день. “Що я буду робити, якщо він зайде в хату? Пручатися? Кричати? А діти? Налякаються…”. Скільки таких випадків, коли німці ґвалтували наших жінок і дівчат. Якщо один, вважай, тобі пощастило. Сусідку Лідку ось затягли на сіно у її ж кошарі і ґвалтували там втрьох по черзі, аж допоки півні не заспівали… А що зробиш, де порятунку шукати? Всі наші чоловіки на війні, хіба поліцаї лишилися… Та тут була зовсім інша історія. Німець сидів на лавочці і навіть не намагався постукати в двері чи вікно. Можливо, він сподівався, що Марія сама вийде у двір, і тоді… Що буде тоді, жінка навіть не дозволяла собі думати. Кидалася, як навіжена від вікна до ліжка, заплющувала очі і подумки, в глибині свідомості, заплющувала ще раз, та все одно думала тільки про нього. Бігла до Козельщинської Божої Мати, падала на коліна, молилася, обливалася сльозами, та знову кидалася до вікна, наче хотіла надивитися на цього чужого незнайомого чоловіка на все життя… Німець палив цигарку за цигаркою, і цей жалюгідний вогник пронизував наскрізь і запалював в її серці вогнище, яке палало жагою й болем, випалювало душу, як оте дерево, яке вона побачила одного разу ще в дитинстві. Велике чорне випалене дупло – саме таке тепер ії серце. Марія стояла до німця майже впритул і тільки стіна та совість жінки їх розділяли…
Коли на вулиці почало сіріти, німець піднявся, подивився у вікно, де стояла змучена і зневірена, як тінь, Марія, сумно посміхнувся і пішов геть. Коли зовсім розвиднилося і жінка наважилася вийти на вулицю, побачила на лавочці букетик прив’ялих польових квітів. Більше вони ніколи не бачилися…
* * *
З ніг до голови у місячному сяйві височенна розлога верба стоїть, ніби у воді, повітря світиться, листя дихає, пульсує, а між гілок угорі — зірки, як пташки. Це не сон, це старезна верба прийшла у двір Василя і Марії ще від Марійчиних батьків. Тикнув батько свячену гілочку в землю якось на Вербну неділю, і пустилася вона рости. Бачила ця верба ще босоногу малу Марійку, і як родину розкуркулювали, і як тут Василь оселився, і як діти пішли, і як війна була, і як Василь повернувся та нічого не пам’ятав… Так міцно його на війні контузило, що довго не впізнавав ні Марію, ні власних дітей. Дружина щоночі вкладала чоловіка на ліжко, гойдала, як маленького в подушках й колискову співала. Можливо, завдяки тій колисанці і пам’ять до Василя повернулася… Перше, що сказав Василь, коли очуняв і нарешті впізнав Марію:
– Хочу тобі такі чоботи пошити, яких і в заморської цариці немає…
– Та не треба мені твоїх чоботів, сам швидше повертайся, годі вже воювати…
Сказала і забула. А Василь щоранку сідав на ослінчик під вербою, яка розлогими гілками утворювала прохолодне шатро навіть у велику спеку, і майстрував своїй коханій чоботи. Поряд стрибали діти, ганяли по двору курей, тягали козу Зоську за бороду, а Василь наче і не помічав нічого, крім своєї роботи. Прокинулася якось вранці Марія, а біля її ліжка новенькі червоні чобіточки стоять, як лялечки, наче самі прийшли з Гоголівської “Ночі перед Різдвом”. Так і вилікувався Василь, і зажили вони, як по маслу… Ті чобіточки Марія всю молодість проносила на вихід, і пізніше носила, допоки суглоби не понакручувало, не могла більше таку красу взути. Стояли чоботи в неї біля ліжка, Марія старанно клаптиком з байкової тканини стирала з них пил й щоразу милувалася, ніби папороть-квітку бачила. А Василь малював папороть-квітки на віконницях, на стінах, і летіли вони з його дивовижними пташками кудись далеко-далеко, куди навіть і мрією не долетиш…
І все б нічого, якби не ота ії клята пам’ять, краще б у неї, а не у Василя, її відібрало. Стоїть отой клятий німець перед Марійчиними очима щодня й цигарки палить. А вона не виходить, а він все чекає на неї… Де той чоловік, можливо, давно у землі? Чи живе собі приспівуючи з сивочолою німкенею і не згадує Марію. Не згадує, не згадує… А вона через усе життя несе свій щемливий біль, як кам’яну гору. Вже і до знахарки ходила, що переляк та інші хвороби вишіптує. Та хіба від кохання бабки можуть врятувати? Що це за чари такі, що за почуття? Ні вдихнути, ні видихнути…
* * *
Баба Марія занедужала якось несподівано. Раніше жвавенька була, як молодиця, а тепер прив’яла і пожовкла, навіть голос змінився. Сильно болів поперек, вона вже не могла поратися, і навіть їсти зварити не було сил. До останнього Марія просила не турбувати дітей та онуків, у них там і своїх проблем вистачає, а дід Василь звик слухатися дружину. Сам давав лад, як міг, їхньому невеликому господарству: дві курки, собака та кіт, добре, що кіз здихалися, тепер би не потягли…
– Васю, Василько… – позвала баба діда якось серед ночі, і такий в неї був молодий і ласкавий голос, що йому враз під серцем кольнуло. Василь прокинувся остаточно, сів на ліжко, підбив бабі подушки, щоб було зручніше, торкнувся долонею лоба.
– Що не спиш, дорогенька?
– Василько, оце й все. Мабуть, помирати буду. Хочу тобі дещо перед тим сказати… Сповідатися перед смертю хочу… Дітей вже не дочекаюся… ясно, не встигнуть приїхати, то… тобі прийдеться мене вислухати… Буде боляче, рідненький… Прости… Та не хочу я з гріхом отаким вирушати на той світ, тягти його за плечима, як гору.
– Господь з тобою, Марійко, не поспішай, поживемо ще, поживемо… – Дід, як заведений, повторював це “поживемо ”, а в самого сльози котилися по щоках, віра невіру доганяла. – Кажи вже, Марійко, що б там не було… все полином поросло, відпусти свою душу, не гризи себе… Ми прожили з тобою щасливе життя.. всякого бувало, але щастя було більше, бо любив я тебе безмежно…
– І я любила тебе, Василько… А його… носила в собі щодня… ніби поставили на моє серце вогняну печать. Все життя вона мені пекла, все життя боліла… Не було дня, щоб про нього не згадувала… Такою мукою було мені оте нещасне кохання, а ще більшою, що нікому не могла про це розповісти, облегшити душу… Прости мене, Василько, та відпусти…
Баба Марія розказувала діду Василю про своє кохання, і плакали вони разом до ранку. З першими променями сонця баба схлипнула, як було у дитинстві після довгого плачу, і гора нарешті зсунулася з її грудей. Розступалися гори, шугнули з-під землі криниці, і полетіли над білесенькою розписною хатиною багряні півні на вишитих рушниках. А сонце сходило таке молоденьке, наче місяць, різало рожевими смужками обрій — тобі окрайчик, й мені окрайчик… І що там за обрієм, що там за обрієм, що там?..

Інна СНАРСЬКА
Член Національної спілки письменників України та Спілки білоруських письменників

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий