ПІЗНІ ЯБЛУКА

Новела

      Чом ти не прийшов,
      Як місяць зійшов,
     Я ж тебе так ждала.
     Чи коня не мав,
     Чи стежки не знав,
    Мати не пускала?
І коня він мав, і стежку він знав, і мати дядькові Дмитрові на порозі не ставала… А не пускала його до полюбовниці дружина, тітка Марія, маленька й чепурна, як польова мишка.
– Митю, не ходи! Про дітей подумай! Покинеш – кому вони потрібні будуть?
– Я дітей не покидаю! Я з тобою, жабою ротатою, жити не хочу!
Господи, а яка ж там вона ротата? Чи й справді осліп з тією шльондрою? Та пройди все село й повернись, а такого ротика, як у тітки Марії, не побачиш.
Дядько Дмитро накидає плащ-палатку, надіває свого улюбленого військового кашкета, що зберігся ще з війни, і, грюкнувши дверима, виходить із хати. З неба, як з відра, ллється місячне сяйво. І чітка набридлива тінь аж біжка поспішає за дядьковою постаттю: через блискучу під місяцем дорогу, на вигін, до конюшні…
Я вже парубкую (наче випадково стрічаємося з сусідською Настею на городній межі й починаємо пригадувати, що сьогодні було цікавого в школі). Почувши хатній галас, ми з Настею замовкаємо й почуваємося так, ніби нас прихопили на чомусь негарному. Бо тітка ж Марія добре знає, що ми десь під боком і, певне, чуємо все, що діється в хаті.
– Ва-аню! Синку-у! – з’являючись на порозі, кличе вона мене. – Ти йшов би до хати.
Коли поночі, тітка не любить сидіти в хаті сама.
Настя поспіхом торкається долонькою моєї руки, немов на прощання цілує мене і вже на ходу тихенько говорить:
– Ну все. Я пішла.
– На-астю!
Але Настя вже зникає за рогом своєї клуні. І я, ображений на весь білий світ, а особливо на дядька Дмитра, теж теліпаю до хати.
Тітка Марія навіть соромиться дивитися мені в очі. Бо ж не далі, як позавчора божилася своїй рідній сестрі, а моїй мамі, що більше такого неподобства не потерпить, а буде гнати того «гультяя», щоб і ноги його більше в дворі не було.
Але ж спробуй пожени, коли в дядька до двох метрів зросту й гімнастерка ледь витримує вагу всіх його орденів і медалей.
– Хоч би ти йому, Ваню, замок на конюшні чимось вимазав абощо, – укладаючи моїх двоюрідних сестричок, страждаючи говорить тітка. – Щоб знав, як од жінки гуляти.
– А чим? – питаю, похнюплено складаючи в брезентову сумку свої підручники.
Тітка, може, й сказала те, аби не мовчати, бо ж помститися хоч на словах – і то вже на душі легше. А мене, теж ображеного, що тільки хвильку й постояв з Настею, наче хтось за язика смикає.
– Так чим, кажу, намазати?
– Та чим… Я ж не знаю – чим.
– Хм… А як дядько прознає та з хати вижене? Їдь, скаже, до матері й ходи звідти до школи за десять кілометрів.
– Не прознає. Ми ж йому не скажемо.
Замір цей, видно, захоплює й тітку. Бо вона навіть повеселішала, витерла очі, як дівчинка, радіючи, що й кривдник її скоро взнає, як його над іншими знущатися.
– Вимаже руки, – каже вона, – тоді нікуди й не поїде.
– Так крику ж наробить, – спокійно відказую я.
– Нічого, переказиться.
Тітка Марія й підказала, як його краще зробити. Спочатку на лопуха, а потім вже якоюсь там гілкою – на замок. Нехай тоді спробує відімкнути.
Наступного дня в школі ніяка наука в голову не лізла. Тільки й думав: як же воно в мене вийде? Про що б не спитали, а я: га? що?
Дівчата посміюються та все на Настю поглядають: утріскався хлопець, не до уроків. Це ж, мабуть, вже розказала. От же сороки! А втім, воно навіть приємно, що в класі нас уже вважають парою. Це ж все одно, що на голову підрости! Бо маєш дівчину – то вже й парубок, а не якийсь там шпеник.
Я теж красномовно поглядаю на Настю, яка сидить за паралельною партою, але вона підкреслено не помічає мого погляду, серйозно супить брови, стежачи, як Ганна Петрівна доводить на дошці теорему.
Взагалі в школі ми з Настею майже не розмовляємо. Хіба що коли попрошу олівець чи гумку. Простягне мовчки, а тоді аж руку відсмикне. Бо я ж хоч мізинцем, але торкнусь до неї.
– Що це з тобою сьогодні, Степовий? – витираючи ганчіркою пальці, питає Ганна Петрівна. – Чи не захворів?
Дівчата знов «хі-хі», а хлопці лише переморгуються, кепкуючи. Настя ж ніби та статуя: боїться й поворухнутися. Це ж, певне, думає, що про неї мрію. Мила моя дівчино, та я про тебе день і ніч мрію, але зараз думки про інше. Пообіцяв же тітці, а воно ж соромно! Хоч і її жаль.
Сяк-так діждався вечора. Але дядька чомусь не було з роботи. А він же спочатку прийде перевдягнутись, а потім вже повертається на конюшню, за Вороним. Привчив жеребця щовечора на сусідній хутір бігати, ось і чути, як той вже копитами гупає. Теж, бач, не терпиться, чортяці! Нічого, переночуєш і в конюшні. Як інші коні ночують.
Коли я впорався і повернувся до хати (нехай дядько бачить, що вдома сиджу), він саме почав збиратися. Збирався мовчки, раз по раз поглядаючи на тітку. Може, й дивувало, що сьогодні вона не плакала, не дорікала – мовчала.
– Гм, а де це хвуражка? – спитав роздратовано. – Вішав же ось…
– Де вішав – там і візьми, – на диво спокійно відповіла тітка, не відводячи від вікна пустого погляду.
– Гм-гм, та за вами візьмеш…
«За вами» – це, виходить, за тіткою і мною? Дві донечки ще маленькі, до гвіздка не дістають, отже, заносити не могли.
– Он вона, на стільці! – все-таки не витримує й підвищує голос тітка. – Вішав! Думав, мабуть, повісити!
Оце вже могли й зчепитись! Але дядько завжди соромиться мене, тому тільки зле поглядає на тітку й перед тим, як виместися з хати, ніби вибачаючись за оте «за вами візьмеш», питає в мене:
– Ну як там, у школі?
– Та нічого.
– Ага. Ну гаразд.
Застиг на мить біля дверей, потім – грюк! Пішов.
І знову біжить слідом за дядьком набридлива тінь, через блискучу під місяцем дорогу, на вигін, до конюшні. У вікно нам добре видно, як дядько, схожий у своїй плащ-палатці на величезну птицю, що робить розгін перед тим, як злетіти, ось-ось наблизиться до дверей…
– Ходімо на вулицю, Ваню! – не витримує тітка й першою підхоплюється з місця.
Вискакуємо вчасно, бо саме тієї миті від конюшні долітає такий крик і така лайка, яких я, здається, зроду не чув.
– В бог-гів ваш-ших! В бож-женят! – підіймає вже приснулих собак.
Тітка якусь мить благально дивиться на мене, вирішуючи, чи зможу я їй бути захисником. Потім, мабуть, розуміє, що захисник з мене ще ніякий.
– Ваню, я піду з дітьми до сусідів, там пересиджу. Ти теж далеко не заходь. Оце так натворили! Господи, Господи…
Дядько ще довго лається, гатить підборами в двері, але братися за замок, певне, гребує й за хвилину на крилах своєї плащ-палатки летить назад, до хати…
* * *
– Чого це тітка Марія така перелякана? – зустрічає мене на межі Настя. – Я саме вдягалась, а вона як забіжить…
– Та нічого, – посміхаюсь я, – ходімо лучче он туди, в садок.
– Чого це в садок? – дивується Настя. Бо раніше ж туди ніколи не кликав.
– Та дядько, – кажу, – буяне…
– А-а, я так і подумала. Бачу, тітка така-а… Ніколи її такою не бачила.
Ми спускаємося стежкою в садок. Ідемо поруч, тісненько, бо стежка вузька, а скопану землю топтати ж не будеш.
– Іди вперед, – все-таки зупиняється Настя й озирається на хату. Ще побачать у вікно, скажуть: ти диви, які дорослі…
Дерева вже голі, лише на верхніх гілочках де-не-де поблискують вже прив’ялі яблука.
– Хочеш яблук? – питаю я.
– Хочу.
Схопився обіруч за нижню товстенну гілку, що росла майже горизонтально, і, як ото вчив воєнрук,
й-й-й-раз! Це називається – підйом-переворот. А ось тепер можна й до вищих гілок дотягнутись.
Дотягнувся, потрусив. Зашелестіли, коливаючи повітря. Захитались і яблука. Але держаться! Потрусив ще раз. Тоді вже зірвалось одне, полетіло не видно куди.
– Дивись там! – кричу.
Слідом за першим – друге. І теж як у провалля.
Настя сміється і, зігнувшись, бігає попід яблунею.
– Ну що?
– Знайшла!
– Обидва?
– Ага!
Ну й очі ж!
Яблука холодні. Аж зуби трудило. І вже трішки гіркуваті.
– О-о, таких, мабуть, ще не їла!
– Що – добрі? – сміюсь. – Бо це ж останні. А останнє все добре.
Настя в своїй квітчастій хустинці зараз така, хоч видивись. Удень гарненька, а ввечері й зовсім красуня! Я навіть ніяковію. Бо що ж вона в мені знайшла?
– Павло Христенків сьогодні став на порозі й не пускає, – трішки аж грайливо говорить Настя. – Поцілуй, каже, тоді пропущу…
– Де це – у школі? – холодію я.
– А де ж іще? Іди, кажу, а то я тебе так поцілую! Мені, кажу, як заманеться цілуватися – я собі знайду.
Стою, як телепень.
– Чого ти мовчиш? – ледь чутно питає Настя.
– Я йому завтра пику наб’ю! – кажу аж тремтячим од хвилювання голосом. – Завтра ж!
– А чи ж подужаєш? – сміється.
Їй ще й смішечки?!
– Подужаю! Ось побачиш!
– Дурненький, – як ніколи, ніжно промовляє Настя й кладе мені на плече свою долоньку. – Чи він же мені треба? У мене ж є ти…
Ну, коли вже й після цих слів не наважусь…
Швидко нахиляюсь і чмокаю її в лице.
– Ой, мамонько! Та чого ж ти в ніс? – затуляючись руками, довго й по-дитячому дзвінко сміється Настя.
На другий день тільки побачив її в школі – й одразу зрозумів: щось трапилося. Дивиться вовкувато. Хоч би легенька посмішка на губах. Спробував підійти – відвертається.
– Не підходь більше! Чуєш? Не підходь!
Ото на тобі!
– Та що сталося, Насте? Чого ти так на мене?
Подивилася блискучими від сліз очима на мої руки, що соромливо виглядали з куценьких рукавів піджака, і губи її спотворила гидлива посмішка.
– Що сталося? А ти не знаєш? Та мені тепер з тобою гидко й…
Не договорила, вибігла в коридор.
І тільки тоді я все зрозумів.
Тітонька ж ви моя ріднесенька, та ви ж казали, що нікому-нікому…
Швиденько зібрав свою сумку і – до матері. На хутір.
* * *
Пройшло чимало років. І тепер, приїжджаючи з Донбасу у відпустку, я хоч на годинку заскакую й до тітки Марії та дядька Дмитра. За столом, між іншим, пригадуємо й отой давній випадок. Пригадуємо і сміємось. Бо то вже діло давно минуле. Та й дядько Дмитро потім наче в росі скупався: кинув свою полюбовницю і все життя тихо й мирно прожив із тіткою Марією.
І тільки дивлячись на сусідню хату, де й досі мешкають Настині батьки, я щоразу відчуваю в горлі давучкий клубок, ніби нахватався похапцем пізніх яблук, які їли ми колись із Настею того далекого й поки що найщасливішого в моєму житті вечора…

Микола ТЮТЮННИК,
член Національної спілки письменників України.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий