«ПЛАНЕТА ПРОЛІТАЄ КРИВАВУ ТУМАННІСТЬ…»,

«ПЛАНЕТА ПРОЛІТАЄ КРИВАВУ ТУМАННІСТЬ…»,

або Якими були десять років війни і два роки повномасштабного вторгнення рашистів в Україну

В одній із полтавських церков довелося почути такий діалог: «Хочу замовити сорокоуст за зниклого безвісти українського воїна. Уже півроку від нього немає звісточки. Живемо, як у тумані. Експертизи на ДНК негативні. Якийсь промінчик надії жевріє, але ж…» – звертається до батюшки жінка середнього віку. «Промінчик надії є – молитимемося за здоров’я», – підбадьорює співчутливо священик.
…Росіянці в їхній думі затверджують 24 лютого, день початку «специальной воєнной операциі», як державне свято.
…На Київ 15 лютого московія наслала ракети і з півдня, і з півночі, зі сходу, і з заходу. Експерти пояснили, що орки вдалися до ще радянської тактики «звьоздного нальота», коли все небо вкривається атакуючими літальними засобами, які кружляють. Ще та зоряність.
Гучно було тієї передранкової пори по всій Україні. Орки мстилися за потоплений напередодні у Чорному морі їхній, окупантів, великий десантний корабель.
Повсякдення, засоби масової інформації, інтернет занурюють нас у стрімкий потік повідомлень, чи не кожне наступне з яких є тривожнішим за попереднє. Як тут не згадати мудрих англійців, які стверджують, що найкращі новини – їх відсутність. Але це розкіш мирного життя. Коли ж уже десятиріччя, а два останні роки особливо люто й несамовито, з якоюсь потойбічною жорстокістю, якій справді «аналогов нєт», Україну терзають рускоміровци, новини трансформуються у повідомлення. Бо що нового може спродукувати рашизм у безмірі їхнього людиноненависництва після Бучі, Ягідного, Ірпеня, Маріуполя, нищення Каховської ГЕС, викрадення українських дітей?.. Новин нема – лише повідомлення. Щоправда, перманентне побрязкування кремлівських карликів ядерною зброєю змушує світ шукати альтернативу не такій уже й гіпотетичній загрозі. Якщо вона втратить свою умовність, гіпотетичність, то буде новиною для позаземних цивілізацій.
* * *
Чи стало новиною інтерв’ю пропагандиста зі США Такера Карлсона із путіним? На початку 1920-х британець Герберт Уелс побесідував у Москві з більшовицьким вождем Лєніном, назвавши його поблажливо-співчутливо кремлівським мрійником. Нобелівський лауреат Ромен Ролан гордо декларував своє захоплення наступним вождем більшовиків Сталіном, як й інший французький поборник гуманізму, яскравий представник екзистенціалізму Жан-Поль Сартр… Дуже ж солодко, у прямому і переносному значенні, зустрічатися з диктаторами – натхненниками й реалізаторами комуністичного, більшовицького експерименту, в ході якого голодомори, війни, гулаги стають необхідним інструментом досягнення, збереження влади, як наріжного каменя ідеології світового панування. Сучасні й наступні покоління акторів (наголос на першій літері) всесвітньої гегемонії, а передовсім вони самі, назвуть запопадливо толерантних і політкоректних західних інтелектуалів корисними бовдурами або ж ідіотами. Щоправда, дехто в останній «термін» вкладатиме його первісне (ще античне) значення – тих, хто не цікавиться політикою. Український журналіст і воїн Павло Казарін висловлює думку, що Європою блукає привид контрреволюції. Давненько блукає-бродить, а ми майже в центрі, за географічними координатами, Європи змушені покидати свої домівки. Покидати свої домівки, щоб залишитися вдома – у тих координатах цінностей, радше чеснот, які плекалися нашим народом упродовж століть, які так щедро експортувалися, на відміну від експорту хаосу, що панує на московських болотах, з якого зіткано «загадочную русскую душу». І справді – спробуй розгадати безлад.
* * *
Та повернімося до вищезгаданого свіженького московського інтерв’ю. Крім істеричної маячні про історію, притаманної очільнику московського злочинного угрупування, ми почули такі ж характерні для нього твердження про те, що московитові дозволено все, бо він має місію панувати у світі, бо рускій мір – то світовий порядок, а все інше – від лукавого, бо брехня – то правда, а війна – то мир. Епізоди з оруеллівської антиутопії, присмачені ільїнськими, прохановськими, сурковськими, прилєпінськими одкровеннями на цей раз збагатилися реабілітацією гітлерівських витівок у Європі кінця 1930-х років: аякже, Польща спровокувала напад гітлерівських військ, бо не хотіла віддавати ІІІ Рейху Данцингський коридор. «Ані заігралісь», – резюмував путін. Це, звісно, не бойові комарі, секретні лабораторії чи інші виплоди хворої уяви, але зміст той же. Закомплексованість, меншовартість, боягузництво «твари дрожащей», яка навіяла собі, що «право имеет», штовхає оту тремтячу істоту до всесвітнього розбою. А полігоном стає Україна.
* * *
У травні 2022-го рашисти прицільним ударом зруйнували музей Григорія Сковороди у Харківській області – подарунок орди до трьохсотліття українського філософа епохи бароко. Орки знищили будівлю Харківського педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Б’ючи по «центрам прінятія рєшеній», московські агресори намагалися вцілити в будинок, де розташовувалася Центральна Рада України, а влучили в гуманітарний корпус Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, що на бульварі Шевченка, 14 (наш незабутній Жовтий корпус), в кабінети кафедри російської філології. Після того – поруйнували музеї Романа Шухевича і Степана Бандери на Львівщині (глибоке і ретельне прочитання історії). До того і після того – постійно – на окупованих територіях загарбники нищать українську книгу, грабують музеї, руйнують пам’ятники українським світочам. Одне слово – денацифікація. А демілітаризація – то безмір мародерства. Від украдених унітазів і пральних машин до «віджатого» бізнесу чи зруйнованих зерносховищ. Ось і інформаційна стрічка принесла тривожні повідомлення, що 15 лютого зафіксовано влучання у складські приміщення в Миргородському районі, 16 лютого уся Полтавщина зазнала обстрілів.
Щодня гнітять повідомлення про обстріли Харкова, Києва, Херсона, Миколаєва, Одеси, де навіть у храми РПЦ летять «рускомірскіє» ракети. Гинуть сім’ї, діти, навіть кількамісячні немовлята. «Всех поубиваем, всех ограбим, сделаем все, как мы любим», – патетично заявляв палкий прихильник руского міра Владлен Татарський, він же – донбаський терорист і колаборант Максим Фомін на прізвисько «Пельмень». Ну і навіщо було лихому вершнику тигра – кремлівському карлику путіну – паритися з інтерв’ю? Потьомкінське село – улюблена забава великоросів, давно увиразнилася у фразі: «всех поубиваем, всех ограбим…». Гопник навіть верхи на тигрові війни все одно залишиться гопником. Ось тільки доки той тигр його розтерзає, вершник без голови і без серця таки встигне залишити свій кривавий слід в історії.
* * *
«Пустимо орду – загинемо», – цю істину у різних варіаціях, на різних інформмайданчиках транслюють українські вчені, дипломати, військовики, інтелектуали. Серед них – надзвичайний і повноважний посол Валерій Чалий, професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва, полковник Петро Черник, Шевченківські лауреати Оксана Забужко, Віталій Портніков…
Петро Черник, покликаючись до сумного досвіду своєї родини, розповідає, що майже всіх чоловіків призовного віку в 1944–45 роках на визволеній Західній Україні було мобілізовано до радянського війська, і вони полягли в «блискучих» варшавській, будапештській, берлінській операціях як витратний матеріал для радянських стратегів, що завойовували сталіну гегемонію у Східній Європі. Можливо, так співпало, але трагічну для нас тему «розвинули» російські пабліки, де відверті й розкуті тамтешні автори праведним гнівом обурювалися: мовляв, українцям пора упокоритися, бо «что нам за них воевать с Западом». Та вже краще й не придумати. Хіба що зацитувати: «…Все им войны да вой, и пожар до небес./И судьба нам читать эту страшную повесть,/ в воспаленных глазах матерей да невест» (Ю. Борисов). У чому як у чому, а вже у відвертості цим рядкам не відмовиш.
* * *
Письменниця й інтелектуалка Оксана Забужко зазначає, що перші тижні великої війни принесли певну розгубленість, наступні – гнів. Які почуття супроводжують нас нині? Йдеться про розчарування від наслідків контрнаступу, на який покладалися завищені очікування. Прогресує занепокоєння від непевності дій, а то й відвертих політичних маніпуляцій у країнах-союзницях, багато з яких уже втягнулися у передвиборчі марафони. Невимовно болять наші втрати й приростає тривога за долю дітей – тих, які в окопах, тих, які туди підуть, тих, які ще в дитсадках і школах. Невже і їм доведеться?..
Війна затягнулася, вона дає метастази по всьому світу. Агресор, відчувши неналежну відсіч цивілізованого співтовариства, підвищує ставки. («Криком поля вгородили погані…» Тарас Компаніченко).
«Це не війна. Дивлюсь навколо, це не війна в звичайному розумінні цього слова. Це хвороба нашої планети в стадії гострої кризи. Планета пролітає криваву туманність», – записав у щоденнику 3 квітня 1942 року Олександр Довженко. Серед тих, хто тоді гостру кризу всепланетної хвороби погамував, криваву туманність відігнав, на чільному місці був український воїн – дядько в сіряку, якого вигнали сталінські маршали беззбройного на фашистські кулемети, солдат з автоматом біля Бранденбурзьких воріт «на порозі нової епохи» (О. Довженко), вояк УПА, котрий протистояв гітлерівсько-сталінському маніакальному всесвітньому пануванню. Світ подолав гітлера. А сталіна?! Він ожив у подобі маленького сірого чоловічка із берегів холодної Неви й реабілітує нацистського фюрера. Планета знову наближається до кривавої туманності. І знову «Земля козаків», як позначали на своїх мапах європейські картографи XVI–XVIII століть Україну, піднімає своїх воїнів на битву з ордою. На цей раз ордою московських упирів.
* * *
На полі бою нині простежуються дуже тривожні для нас тенденції. Але ще тривожнішими вони були наприкінці лютого – на початку березня 2022-го. Варто згадати про 72 години й 3 тижні, якими зарубіжні аналітики визначали спроможність українців оборонятися від безмірної потуги московського каганату. Вони керувалися арифметикою і розвідданими. А потім дивувалися, як швидко український пастушок Давид дав добрячого копняка велетню Голіафу, розцяцькованому літерами Z і V. Втім, аналогія із пастушком є, м’яко кажучи, некоректною.
У липні 2023 року Оксана Забужко на просторах фейсбуку нагадала про сумну річницю падіння боснійської Сребрениці, де 1995-го армія боснійських сербів розстріляла 8 тисяч боснійських мусульман. Голландський миротворчий контингент військ НАТО не зміг запобігти найбільшому з часів Другої світової війни масовому вбивству цивільних людей. Така ж доля могла б спіткати й мешканців анклаву Жепа, де дислокувалися українські миротворці. Операція «Крівая 95» сербської армії мала завершитися ще одним актом геноциду. Інакше вважав полковник Микола Верхогляд, командувач українського контингенту в Боснії. Він не став виконувати злочинних вимог сербської «сторони» навіть під погрозами розстрілу українських миротворців, і зумів забезпечити евакуацію анклаву Жепа.
Варто додати, що подібні події розгорталися й в Афганістані у 2021, передвоєнному для нас, році, коли війська США виходили з країни. Українські спецпризначенці врятували від талібів чимало людей, чого не змогли зробити інші, ті, кого не асоціюють з пастушками, гречкосіями, селюками… «В соціальних процесах <…>, як і у фізиці, ніщо і ніде не береться ні звідки… Ми завжди були шатріями (каста воїнів. – Авт.) Європи. І будемо ними надалі – незалежно од того, як швидко міжнародна безпека цей факт легітимізує. Тож шануймося. І слава Україні», – завершила свій фейсбучний пост Оксана Забужко.
* * *
Шануватися і шанувати своє, не прошене, не дане, а надбане нашим народом, примножуване сьогоднішніми українськими лицарями попри сумнівну виставу театру одного актора чи драматичні акти театру воєнних дій – доданий сьогоденням постулат стійкості до тих трьох, сформульованих у «Молитві про душевний спокій», авторство якої приписують давньогрецькому філософу-стоїку Епіктету: «Боже, дай мені спокою, щоб прийняти те, що я не можу змінити, сміливості змінити те, що можу, і мудрості, щоб відрізнити перше від другого».

Олександр МАКАРЕНКО
«Зоря Полтавщини»

Поділися:

Добавить комментарий