Пляжна пригода

Пляжна пригода

Того літа на другому міському пляжі поставили буйки. Народу на піску й у Ворсклі було багатенько – спека, городяни поспішали до річкової прохолоди. Якби не зважилася я попливти за ті огороджувальні знаки, розминулася б із нині найближчою мені людиною…
Поплавати люблю, причому далеко, по чистій спокійній воді, щоб ніхто не заважав і не бризкався. Зайшовши у воду – яка ж благодать! – рішуче попрямувала до пляжного «кордону». Відпочила, тримаючись за легкий червоний «м’ячик», прочитала на ньому, що глибина тут – 3,5 метра. І вирушила далі.
Раптом просто піді мною заплюскотіла вода і виринула лиса голова. Смикнувшись од несподіванки і наковтавшись річкової «таблиці Менделєєва», я закричала:
– Ви що, з глузду з’їхали? Так лякати!
Хвиля, яку підняв підводний плавець, облила мене з головою. Як же не помітила, що тут хтось пірнає…
– Вибачте, не хотів налякати, – прогудів чоловік, стягаючи маску для підводного плавання. – Я тут пірнаю.
– Та бачу, що не танцюєте, – пробурчала я. – На середині річки? Тут же глибоко. Як до дна дістаєте?
– Всього три метри, не глибина для досвідченого підводника, – гордо зауважив дядько. – Це ще не середина.
Дивно ведемо бесіду. Тримаємось на воді, ледь кружляючи на місці.
– А чому саме тут?
– Дівчина браслет впустила, ось і шукаю його на дні.
– Гей, Паш! Ти там живий? Ловець перлин ти наш! – несподівано закричали від ближніх очеретів.
Середина ріки перетворювалася в місце з’ясування стосунків на підвищених тонах.
– Тут я. Давайте сюди, – розпорядився «ловець перлин».
До нас підплив човен.
– І ви залазьте, втомилися ж і злякались, – він допоміг мені перебратися на борт плавзасобу. Двоє молодих людей і дівчина з подивом дивилися на мене.
– Ну ти даєш, брат, прямо в річці таку красуню підчепив. Виловив! – посміхнувся руденький, з борідкою, що представився Дімою.
– Ніхто мене не чіпляв, – огризнулася я, почуваючи себе в цій компанії незатишно. Ще й мокра, одразу змерзла. – Ваш друг мене дуже налякав, виринув несподівано піді мною, ледь не втопив!
– Та не хотів я, – пробубонів збентежений Павло.
– Добре, проїхали. Не серджуся! А що за історія з браслетом? Він чий, ваш? – запитала у білявої дівчини.
– Ні, – замотала вона головою. – Я ж не дурна коштовною прикрасою над водою трясти.
Виявилося, компанія друзів взяла напрокат човен. Один з хлопців привів свою дівчину Настю. Та поводилась зарозуміло, демонструвала свою зверхність. У розмови студентка майже не вступала, все поглядала на красивий годинник, зітхала – як же їй нудно серед недалеких «роботяг-петеушників». Струшуючи у воду попіл з сигарети, впустила з руки браслет.
Красуню немов підмінили. Миттю перетворилася зі світської дами в базарну торговку.
– Ви на фіга мене потягли в це болото, ви хоч знаєте, скільки цей браслет коштує? – верещала вона – Та й не мій він, у матері взяла!
– Навіщо ж на річку одягла? – спитала співчутливо білявка Соня.
– Я в місто йшла, а не по цій калюжі плавати!
Чоловіки почували себе винуватими, особливо Женя, котрий запросив її на прогулянку. По черзі стрибали у воду, намагаючись розгледіти пропажу на дні. Але марно.
Невдаха-кавалер пішов проводжати засмучену даму.
Інші розташувалися на траві, продовжили пікнік. Та відпочинок «не задався». Всі відчували гіркий осад.
– Да, діла… – протягнув рудий Дмитро. – Негарно вийшло. Запросили людину покататися, а вона шкоди зазнала. Треба знайти той браслет, поки мулом не затягнувся. Я місце запам’ятав. Подзвоню зараз другу, він підводником служив, пірнач класний, витягне!
Незабаром до них приєднався Паша і став пірнати. Поставивши умову, щоб поряд ніхто не крутився. Він любить працювати один. Що було далі, я знаю.
– А я якраз поруч опинилася і завадила!
– Може, навпаки, ви мене надихнули на нову спробу, сподіваюся, успішну, – дивлячись на мене, сказав Паша.
На березі я його добре розгледіла. Далеко за тридцять, кремезний. Видно, займається спортом.
– Паш, правда, спробуєш іще? – несміливо запитав Діма. Йому, видно, було ніяково, хотілося одного приятеля виручити, при цьому не дуже напружуючи іншого.
– Я відпочив, спробую, – заявив підводник і поплив. Я милувалася його спокійними впевненими рухами. І ось він зник під водою. Потекли напружені секунди, хвилини…
– Як же ви його кинули, – захвилювалася я, – він же на глибині, один, там страхувати треба! Які ж ви друзі!
Мене послухалися. Човен перемістився ближче до латаття. Дмитро теж пірнув.
– Є! – Паша шумно видихнув, тримаючи у високо піднятій руці злощасний браслет.
– Ур-ра! Молодець! – загукали всі.
– А чого ви підпливли? – поцікавився герой дня, перевалюючись через борт.
– Це твоя подруга по плаванню наполягла! Каже, покинули ми тебе, а повинні б підстрахувати.
– Взагалі вона має рацію, за правилами так і належить, – погодився Паша, придивляючись до мене.
На березі швидко зазбиралися по домівках. Павло підхопив рюкзак і став прощатись:
– Бувайте, молодьож. Не кидайте більше у воду ювелірних прикрас.
Взявши мене за руку, повів до виходу з пляжу.
– Як вас звати, адже ми так і не познайомилися.
– Ма…Марина, – промимрила я, немов спантеличене дівчисько. Мені ж вже тридцятник, за спиною розлучення, а ніяковію, наче першокурсниця.
Довівши мене до будинку, новий знайомий запитав, які під’їзд і квартира. Далі не пішов.
– Зайду обов’язково, тільки не зараз, – заявив він. – Післязавтра мені на вахту, на бурову. На три місяці. Зв’язок там не завжди є, так що дзвонити не обіцяю. Жди.
Ждала. І дочекалася. Зателефонував як ні в чому не бувало. Ніби ми тільки вчора бачилися.
– О п’ятій годині буду, – оголосив Паша, мій дивний знайомий, що випірнув несподівано на середині річки і потрапив прямо в центр мого самотнього життя.
– Марина, я прийшов робити пропозицію, – сказав Паша з порога, немов це була найбуденніша в світі річ …
Відтоді минуло п’ять років. У нас підростає Арсеній Павлович. І працюємо ми з чоловіком тепер разом – влаштувалася бухгалтером у його контору. А якби не попливла тоді за буйки? Не зустріла б свого «Іхтіандра».

Ганна ЯЛОВЕГІНА

 

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий