По крихті збирали дані про свого дідуся, щоб повернути йому добре ім’я

По крихті збирали дані про свого дідуся, щоб повернути йому добре ім’я

Знову весна щедро вкриває землю травами та квітами. За Великоднем ми зустрічали 9 Травня – день, коли згадують тих, хто не повернувся з тієї страшної війни, помер від ран уже в мирний час, хто відбудовував нашу країну, працював чесно і самовіддано. Мало залишилося ветеранів Другої світової – такий закон життя.

Чоловіки старшого покоління мого роду теж вписали свою сторінку в історію Другої світової війни. Воювало п’ятеро, додому повернулися троє.
Про одного з них я й хочу розповісти. Це мій дідусь по материнській лінії Іван Михайлович Титар. Він працював конюхом у військкоматі. Евакуюватися не встиг, залишився у селі. У нього було дві доньки – Лідія і Людмила. Моя бабуся, його дружина, – із розкуркуленої сім’ї. Коли Козельщина була окупована, йому запропонували роботу конюха у комендатурі. Він повідомляв партизанам про всі поїздки коменданта. Коли німці відступали, вся сім’я переховувалась, щоб не змусили відходити з ними.
Про це я знала з розповідей бабусі. Ці спогади були для неї дуже болючі. Востаннє вона бачила діда, коли ходила до нього у Кременчук, була присутня при обстрілі, бачила червоний від крові Дніпро.
Довгий час діда вважали зрадником, а тому його дружина жодних виплат чи допомоги на дітей не отримувала. Лише плакала, коли сусіди-фронтовики паплюжили його ім’я. Як та журавка з пісні, вона виростила дочок, виховала їх порядними людьми.
На День Перемоги вона мріяла, щоб його ім’я було записано до Книги Пам’яті, бажала дізнатися, де його могила.
Я навчалася у 7 класі, коли у мене виникла ідея написати «червоним слідопитам» (була тоді така форма роботи з піонерами) із Ленінграда, бо у похоронці було вказано, що загинув на Ленінградському напрямку. Про цей лист удома не знав ніхто. Та й написала я його фактично в нікуди: ні вулиці, ні конкретної адреси я не знала.
Лист блукав десь півроку. І, на щастя, потрапив до чудової людини – фронтової медсестри, яка очолювала клуб «Пошук».
Вона порадила звернутися до обласного військкомату у Пскові. Звідти ми отримали відповідь на наше запитання: село Стремутка, за 15 км від Пскова. Влітку вирішили побувати там. Мене вразили сосни, що росли навколо братської могили, у якій сплять вічним сном більше 3000 бійців. Ми привезли звідти підтвердження про місце поховання дідуся. Його брат, Павло Михайлович Титар, домігся-таки запису у Книзі Пам’яті. «Сапер Титар І.М. загинув смертю хоробрих 30 травня 1944 року під час розмінування», – про це ми дізналися з Інтернету.
У сімейному архіві є листи дідуся, які ми кожного року перечитуємо
9 травня. На жаль, не маємо його фото. Можливо, відгукнуться його родичі, які мають фото і поділяться з нами.
Я б дуже хотіла більше дізнатися про життя дідуся. Є у мене заповітна мрія – поїхати зі своєю донькою та онуками до села Стремутка, простелити вишитого рушника, покласти на нього коровай і тихо-тихо заспівати душевну українську пісню.
Не для війни матері народжують дітей… Хочу побажати здоров’я ветеранам, солдатським вдовам і дітям війни. Низько вклоняємось воїнам, які зараз захищають нашу землю на сході України.
Всім-всім чистого мирного неба.

Ірина ЛЕСИЧ.
смт Козельщина.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий