Побувала «на курортах»

–Самогонку трусять!!! – немов набатом, пролунав клич деренчливим голосом баби Данилихи з крайньої хати хутора і по-о-котився, наче бойовий сигнал «Тривога!», від оселі до оселі, розбурхавши все хутірське «сонне царство», хати Ромасів, Пальчиків, аж на Холодну гору, де мешкали Гузченки, Нестеренки, Зінченки… Хто ховав самогонного апарата, хто виливав брагу в глинище чи сулію в стріху сараю. Бо як «витрусять», то …
Усе прийшло в рух, завертілося-закружляло. Здавалося, навіть хвилясте марево на обрії швидше побігло, захвилювалося, а жайвір у небі аж дзвінкіше заспівав.
Заметушилася по двору, розпачливо сплескуючи руками, і Мотря Божчиха.
– Що робити, що робити? – ледь не волала.
«Буряківки» ж нагнала – море! Та ще й два бідони, повні закваски. А як же інакше! Треба ж бо після жнив заходжуватися лампач ліпити, хату в селі строїти. Де ж ті гроші, щоб «лавошної» горілки накупити?
А строїтися треба! Бо ж розпорядження прийшло, казали, аж із Москви, – на наступний рік щоб жодної хати від «неперспективного» хутора не зосталося! І хто поможе? Вдома – одна двоюрідна сестра-інвалід. З дитинства поперек не згинається. Правда, якось себе обходить – шиє на машинці, кому – спідницю, кому – кофту. Все ж якийсь приварок. Дівчата – донька й племінниця – поїхали в Крим, у Євпаторію, кращої долі шукати; племінник – у ремісничому училищі аж на Донбасі, син – в армії. Словом, сама-однісінька…
Ухопилася Божчиха за бідон. Потягла. Важелезний!
– Господи, поможи, пронеси! – шепотіла зблідлими устами.
Не встигла…
Відчинилися двері, на порозі зблиснула кокарда дільничного. А за ним – аж п’ятеро членів «рейдової бригади».
– Ага! Вот і попался вражескій елємєнт! – одразу ж вигукнув один із «рейдовиків», у якому Мотря одразу ж упізнала Микиту, виконавця сільради. – І ето в то врємя, когда товаріщ Хрущов провозгласіл строітєльство комунізма? Економіку Совєцкого Союза подриваєш? Нє позволім! – вигукував дуже активний «економіст», дихаючи в обличчя Божчисі застарілим перегаром упереміш з цибулею.
«Ах ти ж наволоч отака! – подумалося Мотрі. – Ти ж тільки позавчора був у мене з бригадиром, вицмулили два стакани самогонки, стріскали сковороду яєшні та все прихвалювали, яка ж добра горілка! І не «штокав» тоді! А тепер бач, падлюка, якої заспівав?!»
– Підожди! – якось аж сердито гримнув на «оратора» дільничний Безуглий. – А ви, тьотю… шо ж, показуйте все, що пов’язано з самогоном. Будемо складати протокол. Такий порядок, – якось аж винувато посміхнувся, сердито глипнувши на «активного» Микиту.
Повантажили в машину «речдоки» Божчихи, посадили її (лише одну з усього хутора!), по-о-везли аж у район.
За кілька днів і суд відбувся. Декого з хуторян поштрафували, і лише Мотрі присудили… рік тюряги. Бо діяв тоді ще сталінський закон. Мабуть, не доходили ще руки до нього «будівникові комунізму» товаришу Хрущову.
Отож Божчиха сіла в «ДОПР», тобто до в’язниці, а невдовзі і жнива розпочалися – «найщасливіша пора для хлібороба», як писали тоді газети, і чи не найкаторжніша – у життєвих буднях тодішнього селянина. Зрання до пізнього вечора у кіптяві й остюках торохтіли жатки-«лобогрійки», жінки в’язали снопи, складали в копи. Були й причіпні комбайни, але зовсім небагато. Отож здебільшого все вручну, вручну. Вдень і вночі «будували комунізм» на хлібних ланах хуторяни, забувши про сон, спочинок, їжу. І дітлашня не сиділи без діла – збирали колоски і зносили на край поля вагареві – по 0,25 трудодня за кілограм.
І лише Божчиха все сиділа…
Та одного літнього дня, коли вже й хлібні поля стояли-золотилися стернею та копами снопів, блискавкою майнула хутором новина: Мотря вернулася «з ДОПРа»! Не минуло й місяця «відсидки», як «демократичний» Микита Сергійович, певно, вирішив відмінити сталінський закон і скасувати ув’язнення за самогонку, а замінити його штрафом або примусовими роботами.
Весь хутір зібрався у дворі вже звільненої Мотрі Божчихи – і старі, й малі.
Сиділа Мотря під хатою на ослінчику – без хустини, з гарною зачіскою (з города ж приїхала), відбіліла, поповніла.
– Як же ж воно там було тобі, Мотроно, у тюрмі? – питали спантеличені хуторяни, зчорнілі на пекучому сонці, змарнілі і худющі після «битви за врожай», із зашкарублими, порепаними руками й ногами.
– Та як? – повагом промовила колишня «каторжанка». – Три рази на день годували, раз на тиждень водили в баню, міняли простині, у камері радіво грало. На прогулянку виводили. Ну, вобщем, жити можна було. Якби не скучала за домом…
– Та ти як на курортах побула! – кинув репліку Захарко-їздовий, усміхаючись у вуса.
Заусміхалися й односельці.
– Брешуть, шо в тюрмі погано! – закрадалися думки в голови виморених каторжною працею хуторян, – Он бач, як Божчиха роздобріла!…
Пізно увечері розходилися по домівках. Бо узавтра ж знову на колгоспну працю – снопи звозити, молотити, солому скирдувати, зерно сушити, в комори ховати. Та й дома городи доглянути треба, домашню живність. А потім – масове будівництво хат у селі. Бо ж комунізм уже близько. А з хутірськими мазанками у нього не в’їдеш. Та й грошей на його будівництво держава виділяє, мабуть, багато. А селянин своїми силами обходиться, не отримуючи й копійки ні від держави, ані від рідного колгоспу, у якому пре плуга до сьомого поту за «палички». І також щоденно, ризикуючи бути покараним (хоч і не ув’язненим тепер), жене самогон. Бо як же без нього, рідного, і власну хату, та й омріяну «комунізьму» збудуєш?..

Кость ТАРАНЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий