У 1893 році відбулася найграндіозніша подорож в житті Короленка – до берегів іншого континенту – американського. Для 39-річного письменника це не була розважальна туристична поїздка, вона не обіцяла безтурботного відпочинку, звільнення від справ – він, безперечно, налаштовувався на роботу: “Я числа 19–20 від’їжджаю у справах своєї літературної служби в Америку, місяців на три, а то і на чотири”, – повідомляє майстер слова в листі до Г.Н. Гуляєва від 13 червня 1893 року. Перед цією далекою і довгою поїздкою письменник спішно готував до видання завершальні глави нарисів “В голодний рік” для окремого видання. Робота затримувала від’їзд, тому Володимиру Галактіоновичу доводилося працювати дуже напружено і вдень, і вночі. Але ось “22 червня 1893 року, на зорі, я завершив свою роботу, поставив останню крапку і відчинив вікно”, – так розповідає нам про завершення одного зі своїх найважливіших публіцистичних проектів сам автор і саме так починається його нарис “В Америку!” з підзаголовком “Враження і замітки російського туриста”. Письменник почуває себе вільним, як птах, який на його очах здригнувся на найближчій гілці, знявся з насидженого місця і полетів над верхівками дерев, над дахами будинків. Але тут же в серце його мимоволі закрадається смуток: навіщо їхати на чужину, що шукати в чужій стороні, що застанеш тут, коли повернешся? Та і попередня робота не відпускає, не в це, так в інше видання нарисів хочеться додати ще одну важливу главу про середняка – матеріалу в записнику “страшенно багато”. Це в найперших листах дружині з довгої подорожі, що почалася, звучать такі настрої: “Ну, голубонько, сподіваюся, тобі не дуже нудно читати ці довгі міркування про те, чого ще немає. Ну і ти сама просила, і у мене потреба ділитися з тобою своїми планами. А доки я все ще не відволікся від голоду і голодних вражень, як бачиш” (лист із Гельсінкі).
З Лондона мандрівники – В.Г. Короленко та його супутник журналіст С.Д. Протопопов – переїхали в Ліверпуль, де благополучно сіли на корабель “Уранія”. Каютка № 19, в якій їм належало мешкати, була найдешевшою з першокласних, невеликою, тримісною (з нашими героями їхав ще один пасажир – діловий американець, що побував в Європі і повертався назад). Короленко нарікає на те, що Сергій Дмитрович придбав квитки в 1-й клас, йому здається, що в 2-му класі товариство було б простіше і цікавіше, в останньому він упевнений. 9 діб шляху пройшли у боротьбі з морською хворобою, писанням детальних листів рідним на бланках “Уранії”, спостереженнями (який же письменник без цього!) за діями екіпажу, за поведінкою пасажирів. Коли посилювалася хитавиця, навіть чоловіків водили під руки, коли стихала, в 1-му класі затівалися якісь ігри, а емігранти на нижній палубі під звуки гармоні танцювали вальси і польки.
Америка вразила своєю глобальністю, метушнею, строкатістю, швидкістю. Під кінець ХІХ століття Короленко лякається усіх цих процесів, усього того, що несуть вразливій людині цивілізація, технократична революція. Письменник почуває себе пригніченим. Іноді йому здається, що усе це не закінчиться добром, “що повинна статися небувала грандіозна катастрофа”. Справді, що буде, якщо цей океан людей підхопить стихійний рух, потяги з гуркотом спрямуються на інші потяги. Страшно уявити, це буде нове вавилонське стовпотворіння! Проте поступово таке відчуття у майстра слова почало проходити. В усій багатолюдності й оснащеності усім найсучаснішим і найпрогресивнішим почала вгадуватися якась логіка, якийсь порядок. У незавершеному оповіданні “Софрон Іванович” є така сцена. Автор їде на виставку від центру Чикаго поїздом, а поруч, на лавці, поряд із ним сидить дівчинка років 5 у світлій, бідній сукенці з букетиком у руці, без дорослих і речей. Пасажири виходять і заходять, дівчинка продовжує сидіти. Й автор, й інші дорослі звернули увагу на незвичайну пасажирку. Її стали розпитувати – вона охоче відповідала. Як виявилося, дівчинка гостювала у тітки, яка посадила її на потяг і довірила незнайомому людському потоку. Дівчинка їде додому, до матері. Коли будинки за вікном потяга стали нижчими, а вулиці ширшими, до дівчинки підійшов кондуктор, запитав у неї про щось. Вона впевнено відповіла, тоді кондуктор узяв її на руки, виніс із вагона, поставив на панель. Ще раз запитав про щось, вона кивнула, показала на якийсь будинок вгорі й пішла до нього. Кондуктор повернувся назад, до вагона, але ще декілька хвилин – і він, і всі пасажири спостерігали за ситцевою сукнею дівчинки, що мелькала на вулиці. Увесь залізничний рух був паралізований. Потяги, що прибували, вимушено зупинялися, чекаючи своєї черги. Автор уявив собі, “що із-за цього маленького створіння зупинився тепер рух десятків тисяч людей від одного краю величезного міста до іншого”. Що дивно, ніхто при цьому не ремствує, не обурюється. Але ось назустріч дівчинці йде жінка, ймовірно, це її мати. Тоді кондуктор подає сигнал, потяг рушає, рух відновлений, і знову сотні тисяч людей їдуть у своїх справах. Ця картинка з американського життя справила на Володимира Галактіоновича надзвичайно позитивне враження. Він переконався в розумності руху людської стихії, повірив у те, що “особистість губиться тут значно менше, ніж у будь-якому нашому натовпі”.
Навіть зараз, у ХХІ столітті, існує думка, що неможливо зрозуміти ні наш світ, ні наше повсякденне життя, ні наше майбутнє без відвідування Сполучених Штатів Америки. Бо таке відвідування нібито змінює масштаби сприйняття світу. Цікаво, чи прийняв би В.Г. Короленко цю думку? Як би там не було, його подорож по США буде дуже насиченою. Письменник спочатку відвідає Нью-Йорк, Ніагару – “видовище, що дійсно вражає і єдине у світі”, потім – Чикаго, де проходить Всесвітня промислова виставка, не уникне і карколомної екскурсії на бійні Чикаго, найбільшій у світі (довго після цього не зможе їсти м’яса), а ще – численні картинні галереї, бібліотеки, будинок американських жінок-просвітительок, навіть ігрові будинки! Письменникові все цікаво. У кінці американського вояжу буде вивчення єврейської колонії у Вудбайні (штат Нью-Джерсі), де він проживе 2 дні. У середній частині маршруту письменник відмовиться від поїздки у Сан-Франциско – туди Сергій Дмитрович Протопопов поїде сам, і таким чином їхні шляхи в Америці розійдуться. Володимир Галактіонович далі освоюватиме американські простори самостійно. На цю обставину він не скаржиться, єдине, що погано, – він не знає англійської, і це його страшенно пригнічує. В Європі було набагато простіше: німецька і французька у нього робочі. Не знає, але швидко схоплює: в листах додому раз у раз мелькають слова: “cow-boy”, “stock yard”, “office”, “business”, “no letters” тощо. Ці вкраплення свідчать про те, що, якби прожив Короленко ще трохи в англомовному середовищі, додав би до вже вищеназваних двох мов, а ще російської і польської, й англійську. Додому письменник привіз цілий стіс місцевих газет із підкресленнями і позначками, що теж свідчить про успішне просування в іноземній лінгвістиці.
Враження від побаченого щедро виливаються на папір: “Сьогодні ми весь день ходили по Нью-Йорку і частково – Брукліну, бачили найбільший у світі міст, що сполучає ці два міста, милувалися ще раз Статуєю Свободи, в руку якої можна входити по сходах.., проїхалися чимало і в омнібусах, і по залізницях, прокладених над вулицями. Їдеш внизу, а над головою йдуть потяги”. Короленко констатує, що Нью-Йорк не схожий на жодне місто, яке він зі своїм супутником бачив досі. Архітектура нібито нагадує англосакську, але тут вона “неначе вирвалася на простір”. Не важко уявити собі, як вразили письменника побачені тут численні ансамблі з будинків у 15, 16, навіть 17 поверхів, у порівнянні з якими 5- і 6-поверхові здаються “невеликими халупами”. Звичайно, найбільше Короленка цікавить людина, її доля в цій молодій супердержаві. Цікавиться він становищем корінного народу – індіанців, а також емігрантів з інших країн: євреїв, росіян, поляків, латишів.
Головним підсумком американської подорожі стала, безумовно, повість “Без мови”, опублікована в “Русском богатстве” в 1895 році. Ідея повісті – не уникати труднощів, а боротися за своє щастя на батьківщині, боротися стійко, віддано, пліч-о-пліч із співвітчизниками, що і робив усе своє свідоме життя автор. А ось як скромно, побіжно про цей діамант в творчій спадщині говорить сам класик у листі “голубоньці Дуні” від 15/27 серпня 1893 року: “Нарешті – я до половини написав невелике оповідання про пригоди поляка в Америці, так, дрібничка, а все-таки – нічого”. Американській темі також присвячені нариси “Фабрика смерті”, “На Ніагарі”, “Росіяни на Чиказькому перехресті”. Нариси “В Америку!” залишилися незавершеними. Автор мав намір змалювати в них повну картину своєї подорожі, але, відчуваючи, що цензура усього цього не пропустить, перервав свою роботу. Зі США була привезена велика світлина Ніагарського водоспаду, яка зайняла почесне місце у вітальні нижньогородського будинку, а потім – в усіх вітальнях тих будинків, де доводилося жити короленківській сім’ї. Зараз вона привертає увагу відвідувачів музею письменника в Полтаві. Будь-яка подорож прекрасна ще і тим, що завершується поверненням додому, до рідного вогнища, де тебе чекають рідні та люблячі люди.
4/16 вересня 1893 року В.Г.Короленко, залишивши супутника С.Д. Протопопова, зійшов на пароплав, що йде з Нью-Йорка в Європу, сам дивуючись з незвичайної радості, що виникла в ту хвилину, коли останній (один із двох) вузлик опинився на палубі поряд зі своїм хазяїном. У фондовій колекції короленківського музею зберігається квитанція на отримання крісла на палубі пароплава “Ля Гасконь” №40897 з вказівкою місця на палубі. Можна уявити, з яким інтересом роздивлялися цей документ усі домочадці, особливо доньки. Цікаво розглядати його і зараз. Текст свідчить: “Ви знайдете один стілець, позначений ім’ям Короленка на борту пароплава “Ля Гасконь”, вересня 16–93, що відходить. Товариство “Океанський комфорт” 120 Бродвей Н.Й. Агентство в Гамбурзі, Бремені, Лондоні, Соутгамптоні, Гаврі, Ліверпулі”. Квитанція вкладена в елегантний маленький конвертик із назвою товариства і написом: “Пред`явіть цю квитанцію палубному стюардові пароплава для отримання вашого стільця”. Квитанція друкарська, з вписаним чорнилом прізвищем і назвою пароплава.
Америка ще довго не відпускала Володимира Галактіоновича. Після появи у пресі його американських нарисів добре знайомі, ледь знайомі й зовсім незнайомі люди (не забуваймо, що йдеться про час, в якому були відсутні радіо, телебачення, Інтернет) зверталися до майстра слова з різноманітними запитаннями, прагнучи втамувати свою цікавість стосовно екзотичного для наших співвітчизників краю. Такий собі Неклетаєв зробив конкретний запит про можливість свого працевлаштування там, і Короленко, не жаліючи свого дорогоцінного часу, детально відповідає (у листі від 1 липня 1895 року), прояснюючи всі нюанси: “Я був в Америці тільки раз і дуже недовго, країну майже зовсім не знаю і ділових зв’язків не маю. В той час, коли я там був (під час виставки), мені доводилося зустрічати співвітчизників, які самі дуже потерпали і втрачали роботу через кризу і скорочення робіт майже в усіх галузях”. Але тут же рекомендує звернутися до Дементьєва (котрий писав статті у “Віснику Європи”), який в США “влаштувався добре”, повідомляє його адресу з вказівкою, що на конверті слід додати по-російськи: “Півн. Сполуч. Штати Америки”. Також Володимир Галактіонович радить після приїзду звернутися в російський промисловий магазин Погоських, які “не відмовляться дати якісь вказівки”. Паралельно з усіма цими відомостями письменник умовляє свого кореспондента подумати гарненько, перш ніж їхати, і все-таки пам’ятати, що в Америці влаштуватися нелегко і що здебільшого наші люди до неї звикнути не можуть. У листі до Е.Л. Улановської (соратниці по якутському засланню) ця думка звучить ще конкретніше: “Відчуваю, що, згадавши про свою подорож до Америки, викликаю у Вас, мешканців Вілюйських наслегів, мимовільну заздрість і мимовільні питання: що ж там, цікаво, добре, чудово. Детальні відповіді сподіваюся надіслати у вигляді копій зі своїх статей, а поки що коротко: цікаво, це правда. Добре? Так, добре – для американців. І все ж таки, якби мені особисто запропонували жити в Америці або в Якутській окрузі (зрозуміло, з правом пристойного пересування), і чи повірите Ви, що я, найімовірніше, вибрав останнє. Погано нашій людині на чужині, і, мабуть, найгірше в Америці. Хороша-то вона хороша і похвального багато, та не по-нашому все. Ось чому там наша людина сумує більше, ніж де б то не було…”
Людмила ОЛЬХОВСЬКА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В.Г.Короленка