Подушки “з гіпнозом”

Запрошення на презентацію подрузі Ірині дала її знайома, а тій папірець тицьнули в руки на базарі.
Ірка запросила мене:
– Поїхали увечері, кажуть, діло хороше. Якісні ковдри, матраци, подушки… І недорого.
– Якісне і так знають, презентацій не потрібно, та й якщо якісне, то недешеве, – скептично протягнула я. – Не планувала таких покупок, це ж не на сотню потягне.
– До Нового року недалеко, подарунок для дому буде. Поїхали, самій ніяково, – заканючила подружка. – Може, чоловіка свого прихопиш? Там для подружніх пар знижка!
– Ні, не любить він таких заходів…
Не хотілося й самій темним осіннім вечором з роботи пхатися на міському транспорті в далекий район.
Та Ірина ж не відчепиться.
…Приїхали ми за вказаною адресою. Знайшли невелике кафе, яке було, до речі, закрите. Всередині темно. На двері папірець: “Зачинено на спецобслуговування”.
Постукали. Ніхто не відчиняв.
– Може, пішли звідси?.. – завела я. – Сумніваюся. Щось тут незрозуміле.
– Почекай, Зойка, не спіши. Дарма їхали, чи що? Тут подарунки обіцяли, – заявила любителька халяви.
– Дивися, щоб ти з тими подарунками без штанів не залишилася, – пробурмотіла я. Наче у воду дивилась. Могли б запросто зостатися без грошей…
За склом показався бородатий охоронець. Стрінеш на темній вулиці – злякаєшся.
Ірка помахала листівкою-запрошенням.
– Ми на презентацію!
***
Усередині було напівтемно. На стільцях у кілька рядів сиділо чоловік двадцять. Переважно жінки.
Ведуча – дівчина – почала здалеку. Ось, мовляв, уявіть собі зелені пагорби, де пасуться білі веселі ягнята. У ягняти стрижуть м’якенький пух і наповнюють ним ковдри, уявіть, як вам буде добре під ними спати… І так далі.
Я відчула, що від цих слів, монотонного голосу, темряви і втоми саму хилить у сон.
Подруга так само клювала носом.
– У залі є подружні пари? – продовжувала ведуча.
– Є! – несміливо загукали кілька голосів.
На середину вийшли два дідка і дві бабусі.
– Зараз ви отримаєте подарунки! – оголосила дівчина.
Пенсіонери повитріщалися на благодійницю.
– Дивіться на мене і відповідайте швидко, – звеліла вона, звернувшись до однієї пари.
– Скільки у вас кімнат? – запитала, втупившись важким поглядом у літніх людей.
– Дві!
– Ліжок, диванів?
– Чотири, – відрапортував дідуня. А його супутниця зблідла, замовкла, насторожилася.
– Пенсії скільки отримуєте? – продовжувався допит.
– Шість тисяч на двох!
– Чудово, вам вистачить на два комплекти ковдр або три – подушок. Пенсійна карта з собою? Можна розрахуватися нею. Знижка як подружній парі сьогодні… – вона зробила паузу, – аж десять відсотків!
Бідний дідок ледве тримався на ногах. Руки тремтіли, на лисині виступили краплі поту. Розхвилювався, мабуть.
Він не сказав, що збирається купувати ці комплекти! Про ковдри нам розповіли, а про подушки слова ще не було. Навіть не озвучили ціну товару. На таких презентаціях про вартість кажуть в останню чергу. Зараз назвуть нечувану суму, виманять у діда пенсійну картку і впарять дурницю.
– Ковдра коштує три тисячі гривень, – заявила дівиця.
Нічого собі тут ціни!
Помітила я, що вона почала плутатися, називаючи вироби. То вони з вовни ангорки, то мериноса. Розповідь була про ягнят. Але ангорка зовсім не вівця, а кролик!
Шерсть мериноса експортується з Австралії, тому така дорога – далеко везти, говорила красуня, показуючи на екрані казкові пейзажі із зеленими пагорбами. І тут же солодким голоском заспівала про ягнят, що пасуться на альпійських луках. Хвилиночку: Альпи не в Австралії!
Дійшла черга і до подушок. Дівчина сказала, що вони наповнені гагачим пухом, привезеним з Африки разом зі страусовим. І тут нестиковочка! Гага – птах північний, в Африці ніяк жити не може. Страус, справді, – мешканець жаркого континенту, але нічого з нього на подушки не йде. До того ж, наскільки знаю, на хороші речі для сну використовують пух водоплавних птахів, а пернатий гігант живе далеко від водойм… І це ще не все. На повному серйозі дилерша (до речі, вона так чітко й не змогла назвати виробника, якого начебто представляє) заявила, що в тих диво-подушках пух австралійського фламінго. Ну це вже точно з розділу фантастики. Фламінго не живуть в Австралії і нічого для наповнення подушок не дають.
Усі ці географічно-зоологічні думки промайнули у мене в голові за якусь хвилину. Стало тривожно й моторошно. А в таких випадках я вмію концентруватися. Схоже, з усіх присутніх найменше схильною до навіювання виявилася я.
Усі інші – жінки середнього віку і кілька чоловіків – дружно “кемарили”. Ще й подушок із ковдрами не купили, а вже позасинали. Подушки точно виявилися “з гіпнозом”. Якби ведуча назвала замість Австралії чи Альп Антарктиду і почала запевняти, що милі овечки в компанії з фламінго гуляють там по льодовиках, ніхто б і не помітив.
– Підійдіть сюди, жіночко! – наказала ведуча бабусі, котра разом з дідом так і стояла посеред зали. Та повільно зробила пару кроків. Похитнулася.
“Це точно гіпноз”, – подумала я.
Усіх зараз загіпнотизують і видурять гроші на подушки і ковдри. Добре, якщо з товаром підемо. А якщо без грошей і без нічого! Не маю я наміру розлучатися зі своїми кровними за чиїмось велінням.
Може, товари й справді якісні – на демонстраційному столику лежать, красиві, м’якенькі, а дівчисько просто погано вчилося в школі. Чи текст хтось недолугий готував. Але за таку ціну я собі ці комплекти дозволити не можу. Купувати зараз нічого не збираюся, а якщо вже зберуся, то рішення прийму сама, а не під гіпнозом!
Стала потихеньку штовхати Ірку.
– Ти чого? – голосно озвалася вона.
– Тихіше, – зашепотіла я. – Ми на презентації подушок і ковдр. Забула? Презентація, схоже, з гіпнозом! Людям навіюють, щоб купили товар. А може, взагалі і без товару, і без грошей залишать. Не привертай до нас увагу.
***
Тим часом дівчисько вже щось випитувало у другої пари пенсіонерів. Хлопець у костюмі вів дійство далі.
– Увага! – сповістив він. – У нас вже є перші покупці! Вони отримують знижки на два комплекти і подарунок!
Розгубленим пенсіонерам дали у руки по подушці й ковдрі у торбинках і подарунки – дешевенькі “думочки”, наповнені сухими травами “для аромату”.
Хлопець зааплодував. Люди заворушилися, зашепотіли. Хтось недоречно заплескав у долоні, не розібравшись.
Ведучий спритно відтіснив пенсіонерів до непримітного столика з ноутбуком, за яким сиділа ще одна дівчина. Подружжя сіло поруч, у руці діда зблиснув прямокутник платіжної картки. Мабуть, там проводилися розрахунки. Зараз вона введе номер картки, і пенсії довірливої пари полетять у невідомому напрямку…
– У нас для вас чудова, ексклюзивна пропозиція! Всього п’ять, ні – сьогодні аж шість – сертифікатів зі знижками на сто гривень кожний! Отримайте ви, ви і ви, – хлопець пішов по рядах, тицяючи папки в руки розгубленим людям.
Одна з папок опинилася в руках Ірини.
Подивилася я – барвиста картонка, красиво намальоване число “100”, перевите стрічкою, величезні букви “ЗНИЖКА” з купою знаків оклику. Чиста психологія. І ніякої інформації про товар, назви фірми, виробника, контактів…
– У кого сертифікати, підходимо! Де наші щасливчики? Швидше сюди! – кликав ведучий.
Люди потягнулися до столика. Навіть черга утворилася з бажаючих віддати свої гроші невідомо за що. Геніально придумано. І не підкопаєшся – ні у кого нічого не відбирають, усі самі гроші віддають.
Ірина теж попрямувала до “везунчиків”.
– Ти куди? Не смій! Барахло впарять за три штуки, – смикнула я її за руку.
Ірка помацала подушку й ковдру на столику.
– Хороші речі! Чого ти?!
– Може, й нормальні, хоча я сумніваюся, одна тільки африканська гага чого варта. Все одно стільки вони не коштують. Купиш, якщо треба, у звичайному магазині, де великий вибір, де все зрозуміло, де тобі не “капають” на мізки, – пробувала я пошепки її переконати.
Але та не слухала. Стала у хвіст невеликої черги.
– Більше сертифікатів немає? – спитала якась жінка.
– Зі знижкою – немає. Але у всіх є можливість придбати якісний антиалергенний товар за ціною виробника!
Хто виробляє ці диво-речі, так і не було сказано.
***
Ірина сіла перед дівчиною з ноутбуком. Я підійшла ближче. Подруга зібралася купити дві пари подушок по тисячі за пару. Двісті гривень мінус – знижка!
– У мене зараз немає тисячі вісімсот на карті, – говорила вона. – Зарплата тільки через три дні. Подзвоню сину, підвезе. Ой, він же на роботі сьогодні, в нічну!
– Ви не тягніть, ми тут до дев’ятої, – зауважила дівчина.
– Добре, подумаємо, порадимось, родичам подзвонимо, може, позичимо, – влізла в розмову я. Потроху витягла з рук подружки злощасний “сертифікат” і поклала на столик. Потягнула очманілу жінку подалі. На ходу вийняла телефон і зробила вигляд, що розмовляю:
– Любий, – говорила я в порожню трубку, – ми тут подарунки до свята пригледіли, трохи не вистачає…
Дівчина прислухалася. Для неї я цю комедію й грала.
– Таксі ми можемо вам викликати, додому за грошима поїдете, – запропонувала вона.
Ага! У “своє” таксі посадять, і вийдеш звідти без грошей…
– Ні, нам тут близько, – бурмотіла я, потроху рухаючись до виходу. Боялася, що страшний бородань нас без покупки не випустить. Той провів нас важким поглядом – здобич зривалася з гачка…
Та, слава Богу, вдалося без втрат вийти на вулицю. Одразу потягла Ірину подалі звідти.
Щоб я ще раз пішла на подібні заходи! Та нізащо в світі. Добре, чоловік не знає про мої “пригоди”. Вилаяв би. І правильно. Нічого вестися на такі “презентації”.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий