Імпровізована глядацька зала на майданчику біля Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара була вщерть заповнена ще до початку анонсованої тут зустрічі. Для нових гостей іще якийсь час продовжували виносити з приміщення стільчики. На умовній сцені чекав на маестро синтезатор. А з усіх боків наспівував осінній вітер…
Аншлаг був зумовлений відразу кількома причинами. І працівники, і відвідувачі книгозбірні скучили за період карантинних обмежень за живим спілкуванням. На вимушеній паузі перебував і улюблений багатьма полтавцями бібліотечний проєкт «Українські акценти», що вже кілька років знайомить читачів із митцями з різних регіонів країни.
І ось нарешті творче спілкування відновлене. Та ще й за участю гостя з Києва, який традиційно збирає повні зали шанувальників і має вже багато добрих знайомих у нашій Полтаві. Це відомий піаніст, композитор, поет, ведучий першого каналу Українського радіо Роман КОЛЯДА.
Якби не карантин, Роман Коляда завітав би до Полтави зі своєю новою збіркою інтимної лірики «Роман зі світлом» (К.: Зелений пес. 2020) іще у березні. Але на зустрічі перед бібліотекою усі щиро раділи, що це стало можливим хоча б у вересні. Ще до початку презентації піаніст-імпровізатор подарував присутнім кілька настроєвих мелодій. Власне, налаштував аудиторію на відверту розмову про життя і любов, про красу і пошуки нових сенсів усередині себе.
Пандемія й інші, як висловився пан Роман, «свистопляски» нашого сьогодення лишилися за бортом цієї розмови. І без буденної мішури вона була до «мурашок по шкірі» чесною. Справді інтимною.
Збірка «Роман зі світлом» – шоста за ліком у творчій біографії Коляди-поета. Народилася протягом півроку і є дзеркалом зрушень, що відбулися в світогляді автора, в його ставленні до життя. Полтавських шанувальників вразили зміни й у зовнішності гостя. Він дуже помітно схуд (на понад 30 кілограмів), змінив зачіску, стиль одягу.
Утім, про все по черзі. Й зі слів самого Романа Коляди.
«Мої улюблені й несамовиті вірші…»
Це найточніші слова: «мої улюблені й несамовиті вірші». Збірка «Роман зі світлом» з’явилася на межі 2019-го і 2020-го років, на межі двох етапів мого життя. Жартома я називаю те, що стоїть сьогодні перед вами, «Коляда 2:0».
Нова книжка – це арт-об’єкт, і я страшенно тішуся, що вона цінна не тільки текстами, а всім – папір, друк, ілюстрації. Разом із каліграфинею Ольгою Вірменич і фотохудожницею Світланою Сокур ми придумали таку історію: будемо писати на тілах прекрасних жінок рядки з моїх віршів, фіксувати камерою і зображення стануть ілюстраціями до збірки. Це не фотошоп, як дехто вже припускав: «Ой, як ви класно в фотошопі зробили!» Це справжні жінки, не професійні моделі, які захотіли взяти участь у фотосесії. І це кілька годин шаленого серпневого дня 2019 року, коли ми зібралися всі в одній квартирі, і Вірменич почала священнодійство з тушшю, пензлями і, власне, тілами. Дівчата досі дружать. Вони познайомилися на фотосесії і дотепер спілкуються. Та енергія, яка тоді вивільнилася, була настільки потужною, що й далі живе. В тому числі й у віршах.
Чи автобіографічна поезія? Межа між ліричним героєм і особистістю автора є. Вона тонка. У цій книжці кілька віршів абсолютно автобіографічні, але я точно не скажу, які саме. Все решта – художнє узагальнення. Тому що це не сповідь. Сповідь робиться в іншому місці й у інший спосіб. Це художній текст. Він дуже відвертий, дуже близький до шкіри. Він писався кров’ю, потом і сльозами. Це відчувається. Але писався в напрямі світла, з дуже великим бажанням його торкнутися, відчути, пронести й пролити в світ. Інтонація попередніх збірок, хоч там теж вдосталь інтимної лірики, дуже відрізняється.
Перед «Романом зі світлом» була ще одна збірка. Але вона не вийшла друком. Уже лежала у видавництві в братів Капранових. І десь у цей час відбулось моє переключення, з якого почалися всі останні пригоди. Я почав писати поезію для нової збірки. Подзвонив братам, сказав, що книжки не буде. У відповідь: «Та ви здуріли? Збірка вже на виході». Кажу, не буде, це вже не я.
Прислав нові тексти. І так приємно було, коли, перебуваючи у Львові, в музеї Івана Франка, отримав дзвінок від братів Капранових і почув, що вони мене вітають, що книжка буде і що її писав інший поет і таке враження, що взагалі інша людина. Це круто. Так з’явився «Роман зі світлом».
«Повний метр не за горами, бо музика справді кінематографічна»
Я музику не пишу. Це найчесніша відповідь. Вона з’являється. Половина всього, що я вам сьогодні зіграв, це імпровізації. Їх немає в записах. Це тут і зараз. Це відповідь на ваші емоції: якими ви прийшли, якими я вас відчуваю і що я хочу сказати. Тільки не словами, а музикою.
Радію, що моя музика стає саундтреками до українських фільмів. Поки що це короткі метри. Зокрема фільм Кадіма Тарасова «Звичайний ранок», який нині їздить фестивалями, а пізніше з’явиться і на Ютубі. Є ще кілька студентських робіт. Я написав 30 різних саундтреків до серії про Небесну Сотню. Здається, ІCTV крутив це у лютому.
У мене є проєкт під назвою «Музичний портрет людини». Зустрічаємося з бажаючими в рояльному салоні і спілкуємося. Це трохи схоже на психологічну чи психотерапевтичну сесію. А потім сідаю за рояль і хвилин 15 граю усе те, що почув. Це записується і залишається людині, так би мовити, в довічне користування.
Зараз ми співпрацюємо з фотохудожником Юрієм Білаком (французький фотограф українського походження. – Ред.). Він готує для Лувра виставку про «вічних гуцулів», і я пишу для неї саундтрек. Це буде таке моє німе кіно, нерухоме кіно, бо це фотографії. Сам я через коронавірус, швидше за все, нікуди не поїду. А моя музика поїде в Лувр. І поїде в Кіото на дві виставки. Я цим тішуся просто неймовірно.
І думаю, що повний метр також десь не за горами. От суто за відчуттями. Тому що музика справді кінематографічна. Це просто об’єктивна реальність. Буває, що я і концерти свої називаю «Мелодії незнятого кіно». Власне, найкращий саундтрек – це той, який ви бачите, заплющивши очі й слухаючи музику.
«Просто сходи у відпустку!»
Нас ніколи не учать у школі замислюватися про емоційний інтелект, про вміння називати почуття і відчувати свої почуття. А даремно. У школі – формули, алгебра. Ти виходиш – і нікуди ту формулу не прилаштуєш, життя – воно трошки про інше. І я тривалий час не міг зрозуміти, чи то я смертельно заморився, чи то просто симптоми звичайної ліні – тож треба змушувати себе до праці. І так 12 років. Уже й забув, що таке відпочинок. Потім починається – астма, кардіологи й так далі. Лікар каже: просто сходи у відпустку!
Власне, під час цієї кризи, яка трапилася вже майже 2 роки тому, я і поставив собі перше завдання – відпочити. Не змінити 2018 рік діяльності на 2019-й, а потім 2020-й – на 2021-й, а справді відпочити. Один мій сусіда колишній казав прекрасну фразу: «Піду полежу в позі дивана». Іноді це рецепт. Дуже треба дозувати. І я досі цього насправді вчуся. Тому що мозок запитує: а ти те зробив, а туди побіг? А де в тебе сьогодні ефір? Та ніде, відчепись. А точно? Відкрив блокнот – та точно. Це такі внутрішні діалоги.
Я себе був настільки загнав, до такої межі, що коли прийшов до однієї відомої кар’єрної консультантки, вона мене витягувала з цього кризового стану. Казала, дивись: робота на радіо – це голова, голос; поезія – це ти пишеш собою; музика – граєш. Що ти будеш робити, чим ти будеш працювати, якщо згориш? Це дуже важливий перемикач у голові.
«А що ти прожив? Не в сенсі прочитав у книжках»
Зміна ставлення до життя… Розумієте, якщо ти живеш у режимі прокинувся – фастфуд – кермо – робота – фастфуд – робота – кермо – заснув – і так років надцять. Потім стоїш якогось прекрасного ранку під душем і думаєш: «А де в цьому всьому я?». Кажуть, що це криза середнього віку. Може. Принаймні по часу десь воно так збігається. Хоча психологи заперечують: не слухай, це нормальна особистісна криза, вона до середнього віку не має ніякого стосунку. Просто це поклик, який кожен чує у свій час.
Попередній поклик я чув, коли писав книжку «Лю-мінор» (К.: Зелений пес. 2016. – Ред.). Але не пішов за ним. Тому «Лю-мінор». А тепер пішов, і є «Роман зі світлом». Власне, і вся різниця.
…У вазі мінус тридцять два кілограми. Це фізично легше. Минулого разу під час прогулянки вашим містом я ледь не повторив долю шведів. А сьогодні кудись не туди спочатку пішли, то не дуже це і відчув. Багато років усі мене знали бородатим, дуже волосатим, із шевелюрою. Тому називали батюшкою ще до того, як я почав служити (рукоположений у сан диякона Патріархом Філаретом у 2010 році; нині цей бік життя, за визначенням Романа Коляди, – «на паузі». – Авт.). Мене це тішило – такий дорослий, мислитель… А потім думаю, ну ти ж проживеш життя, а що ти прожив? Не в сенсі прочитав у книжках. А що ти прожив?
У Кіплінга є шикарний текст про те, як чоловік помер і потрапив до апостола Петра. Каже, суди: куди мені – в пекло, в рай. А хто тебе й знає, якийсь ти ніякий, ну йди до раю. А в раю подивилися й собі кажуть: ти реально ніякий, тобі немає за що бути в раю, іди звідси. Пішов той чоловік до пекла. Там його питають: ти хоч раз згрішив по-людськи? Каже, ні. То прогнали його назад, на землю. Іди живи.
«Тепленьке» – це не про життя. Це про «тепленьке». А життя – це коли накосячив, завинив – і отримав, що заробив. Не завинив – ну і молодець. Тому книжка «Роман зі світлом», тому Роман Коляда, якого ви зараз бачите, – це результат крайніх півтора року життя. І тому продовжую…
Записала
Вікторія КОРНЄВА.
(«Зоря Полтавщини»).
Роман КОЛЯДА
* * *
Так просто. Так легко. Так тепло.
Так ніжно – рука у руці.
Для цього нема кіноплівки,
Ні пензлів, ані олівців.
Я просто триматиму в серці
Короткі миттєвості ці.
Так ніжно. Так просто. Так легко.
Ми поруч. Рука у руці.
* * *
Після сумнівів приходить спокій.
Після страху – бажання жити.
Після сліз приходить полегшення.
Після зими приходить весна.
Після темряви приходить світло.
Просто розплющ очі і дивися,
Дихай на повні груди
І люби, наче востаннє,
І ти побачиш, як довкола тебе
Благословляється на світ.
* * *
Ходити по воді стає невимовно легше,
Якщо води вже стали кригою і снігами.
Якщо білою цілиною проходиш першим,
Торкаєшся до неї крилами, а не ногами.
Проходити крізь вогонь, лишаючись цілим,
Це пригода для дивного птаха.
Він був чорним, але знахабнів,
Коли почув твій божевільний запах…
* * *
…Говорити на відстані без телефонів можна,
Якщо відстані більш не існує.
Якщо ти можеш розщепити плутоній словом,
Яке не можна промовляти всує.
Побачити, що не намалював ще жодний художник,
Володіти скарбами, на які не посягне жоден злодій.
Повернутися з царства мертвих
Можна.
Можна.
Тільки, якщо ти чула котрусь із моїх мелодій.
* * *
Читай мої вірші, хай тихо,
Але обов’язково уголос.
Щоб відлуння із тишею чи то кохались,
Чи то незримо боролись.
Щоб у повітрі було гаряче, мов на екваторі,
Хоч довкола холоду полюс.
Хай у словах проростає несказане,
Наче пристрасті невблаганний колос.
Читай мої вірші, хай рідко,
Але обов’язково губами,
Щоб я колись відчув смак усього,
Що колись сталося і не сталося з нами…
…Нехай летять ці рядки між холодними,
Зголоднілими до кохання містами.
До Парижа з Нью-Йорка.
І з улюбленого Берліна до загадкового Амстердама.
Читай мої вірші шкірою, тілом.
Головне, щоб не тільки очима.
Щоб прожити мої почуття,
Щоб знати, де цьому божевіллю причина.
Так писали і сонети Петрарка,
І Шевченко «Причинну».
Хай ці рядки стануть вічними,
А кохання незмінними величинами…