“Полетіла щастя шукати…”

Адам і Єва

Тоді в Раю були ми,
Ще в Раю.
Там тиша говорила першоданна,
Каміння, трави, навіть сни прадавні…
Така вже тиша твориться в Раю.

Ти був мені назначений тоді.
А я тобі.
Світанки і причали
Тоді ще не кінчалися ночами.
А ми були. Ще ми були тоді.

Тепер окремо.
Ти – це тільки ти.
І я одна, сама собі жар-птиця.
І проступають на камінні лиця,
Бо тиша не кричить від самоти.
* * *
Повертаюся з Мінська в Полтаву.
Жовтень. Жовті дерева навколо
дороги.
В серці – дорогі люди, яких вже немає.
Вони дивляться на мене з берегів
втомлених доріг
і мовчать… А мені здається,
що пливу течією рідної Двіни,
і дерева тримають корінням небо,
щоб воно не перекинулося,
не затяглося б у вир,
щоб одного разу я побачила
своїх рідних,
пройшла босоніж по дну
й не замочила ніг.

Міфічне

Моїм сестрам і брату присвячую
Коза-дереза ликом шита
зірки та свічки ткала квітами.
Бабиним павутинням
тче і тче золоті дороги, дитячі:
куди не підеш – себе знайдеш.
– Коза, цоб-цабе! ..
Що мені міста байдужі
чуж-чужиною роки недужі?
Он дідусь сидить біля щитка,
вогнем малює зорю у квітках,
поліна радіють, потріскують,
і обличчя дідове світиться молодим.
Що мені ці роки, холодного міста смаки?
– Коза, цоб-цабе!
Земля моя тепла, весела
торкається неба усім світом білим,
луками та хрестами,
бабусиними дійницями бездонними
(ллє-ллє, а Малишкине молоко ніяк
не закінчиться…)
А ми, онуки, сидимо за одним столом
співним рядочком за віком
(весна за вікном),
я – нота «до», бо найстарша,
першою відштовхнулася від нашої хати,
полетіла щастя шукати…
Сестри, брат… Усі розлетілися…
Та поки ллється молоко
з бездонної бабусиної дійниці,
ми, як і раніше, всі разом.
* * *
Завірюха в краю недолі,
Завірюха в краю лелечім.
Рідний степ не зречеться волі,
Не одягне ярма на плечі.

Перемети мої, печалі,
Наче ліки, ковтати мушу.
Відчайдушно зовуть причали
Перемерзлі жагучі душі.

Божевільна

І мчатися світами…
Сурми грають!
Я божеволію від хижих тих вітрів,
Від тих невтримних спалахів свавілля.
Я вільна, Боже, вільна я,
Як ця калина, як рілля.
Вже сурми грають!
Світами холодно мені.

Протиріччя

Так не можна долати спеку,
Так не можна долати холод.
Дві людини з варяг у греки
У душі пропливають голій.

Там надія за крок до суму
В коловерті дерев і дахів,
І одну вже вітають сурми,
Коли інша тремтить зі страху.

Дві людини пливуть з варягів
У замріяні теплі греки,
І чи вистачить в них відваги
Подолати бурхливі ріки?
Янголу винограду

… І янгол винограду

кривавий палець витирав об шати.
С. Осока.

І падав він, і падав він, і падав…
Багряна ніч перепливала спеку,
Вкладала в човен грона винограду
І присипляла віями лелеку.

А янгол падав… Виноград сочився,
Лелечі крила фарбував червоним.
Щоб снилися йому казки пречисті,
День помирав на олтарі жертовнім.

Про небуття не треба сліз і гімнів,
Героям не потрібна позолота,
Але так хочеться пройти зорею гідно,
Не скам`яніти серед степу Лотом.

Віки над нами вбрід долають зради,
Перепливають поодинці спеку…
Коли розбився янгол винограду,
Злетів у небо вранішній лелека.

Друзям

Все тумани, тумани, тумани,
Все тумани та очі сумні.
Все паркани, паркани, паркани
На холодній, на нашій землі.

Раптом стали чуж-чужиною,
Перестали ходити в гості,
Засинали із жур-журою,
Прокидалися на погості.

Цілували у лоб холодний,
І прощалися, і прощали,
Забували про те, що модно,
Перегукувалися ночами.

Це на мить, бо навколо – паркани
І байдужість, байдужість, байдужість.
У небесні розчахнені рани
Заглядають зірки з калюжі.

Захололи до дна, до серця.
(Час зимовий – у серці тиша).
Може, пташка в гілках озветься,
Протупоче за піччю миша?

Тільки тиша… Паркани, паркани…
Тільки очі – нещирі, чужі.
Скільки можна чекати світанок
На своїй, на нашій землі?

Скільки треба ще Геростратів,
Скільки лютої крові – землі,
Щоб знайти себе, а не втратити
На дорогах зими?

Дідам

Сріблясті тіні підлітають. Зимно.
А я стою розгублена й німа.
По цьому снігу на Різдво возили
Моїх дідів, що їх уже нема.

Що їх уже – ні схлипу, а ні звуку,
Що їх уже – згорьована струна.
Я поцілую, зачарую рух той,
Що все летить, що все дзвенить до нас.
Замети, перемети… Слову зимно.
Мої діди на кригу вже зійшли…
Там, у степах, палають їхні зими,
І кожний крок на маківці душі.
* * *
Білим по білому тче заметіль,
двері і вікна в зиму поснули,
щастя стареньке долю пряде
з рідного пір’ячка горлиці-гулі.

Сиплються, сиплються роки-сніги
щастячка-щастя в срібне відерце…
Кожна дорога і друг дорогий –
ближче до серця, ближче до серця.

Весна в покинутому селі

Під старість день стає все тоншим,
Все ближче серцем до зими.
На здичавілому віконці
В кутку павук тче килими.

І вимирають хати скопом,
Бо вимерзає в них душа,
Осоловілим б’ються лобом
В пітьму земного м’якуша.

Той хліб байдужий і холодний –
Зимою хвора ця весна,
І дивляться хати на води
Очами змучених Касандр.

І все ж річки змивають втому.
За течією, в небеса
Пливуть хати, гукають дзвони.
Великдень. Холодно. Весна.

Поетові

Рушає пам’ять боса по воді,
А ти за нею слід у слід крилато.
Великий світ, а ти завжди один
Ідеш у ніч, несеш зорю, як ватру.

А ти один, лиш свічка у руці.
По шатах ночі в небо віск стікає,
А під ногами час тече, хлюпоче Стікс.
Мовчати. Слухати. Бо серця не впізнаєш.

Веде життя дуальності закон,
І світло, й ніч свої дарують крила.
За морем болю теплою рукою
Свята Марія наші рани вкриє.

Інна СНАРСЬКА
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий