Поліг за бойових побратимів, за Україну

Поліг за бойових побратимів, за Україну

18 лютого 22-річний юнак із Вирішального Лохвицького району, гранатометник 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Максим Хітайлов ціною власного життя у бою врятував кількох бойових побратимів. 22 лютого Героя поховали на його малій батьківщині.

Бій, у якому загинув Максим, у ЗМІ називають найважчим із 2018 року. Проросійські бойовики почали атаку підрозділів Об’єднаних сил о 5-й годині ранку. Вони 56 разів обстріляли позиції ЗСУ поблизу населених пунктів Новотошківське, Оріхове, Кримське, Хутір Вільний. Бій тривав понад 5 годин – до 10:30.
Російські найманці намагалися прорватися через лінію зіткнення, проте українські військові втримали наші позиції. Максим перебував у «сірій зоні» на спостережному пункті. Троє наших воїнів отримали поранення, двоє – контузію. Щоб дати можливість урятувати поранених і травмованих вояків, гранатометник Хітайлов залишився біля зруйнованого спостережного поста та стримував атаку штурмових груп. Завдяки цьому українські військові витягнули поранених та контужених і передали їх для евакуації.
У бойовиків – 4 загиблих, 6 поранених. Вони потім запросили режим тиші, аби забрати своїх поранених і вбитих із «сірої зони»…

Його називали Світлячком

Після бою тіло Максима залишилося в міжпозиційному просторі, сепаратисти віддали його не одразу. Тому тільки 21 лютого полеглого Героя повезли до Полтави. На межі Полтавської області авто увечері зустріли десятки машин, які супроводжували катафалк до обласного центру. На площі перед адмінбудинком на вулиці Соборності, 45, із Героєм прощалися сотні людей, ставали перед труною на коліна.
Десятки земляків зустріли Героя і у Вирішальному близько 2-ї ночі. На похорон зібралися сотні жителів Вирішального, навколишніх сіл, усього Лохвицького району. Схилили голови в жалобі численні військові, представники місцевого самоврядування, керівники підприємств і установ, народний депутат України Максим Березін. Заупокійну службу відправили четверо священиків.
На руках солдати несли труну від батьківської хати полеглого солдата через усе село. Біля школи недавнього випускника зустріли живим коридором учні та вчителі. Тут продзвенів останній для Максима довгий, сумний дзвінок.
– Максим був таким, як оцей сонячний день, у який ми його проводжаємо, – витирає сльозу заступниця директора Вирішальненської школи Тетяна Козачко. – Був дуже веселим, щирим, добрим, відкритим. Невибагливий, ніколи не намагався привернути до себе зайву увагу. Мав твердий і сильний характер. Допомагав усім сусідам, Максима за це любили всі бабусі на вулиці. Дуже гарно навчався. Мав більше математичний склад розуму, швидко вирішував математичні завдання. Й у спорті був серед перших, любив футбол.
Клас, у якому навчався Максим, був веселий, талановитий. Жодне свято, жоден захід не обходилися без нього. Пам’ятаю, цей клас на Василя утворив щедрувальну групу, і Максим дуже яскраво зіграв Бабу Ягу. Треба було підготувати серйозний захід до якогось свята чи одягнути костюм і перевтілитися в образ якогось героя – Максим ніколи не відмовлявся.
Був справжнім патріотом. Завжди знав, навіщо робить ту чи іншу справу, і якщо брався, обов’язково завершував розпочате. Свідомо пішов на фронт – любив рідну Україну.
На Максима завжди можна було покластися. Був «золотою» дитиною – жодного зауваження за поведінку, жодного хуліганського вчинку. Був ніжним романтиком, мрійливим, навіть старомодним, багато читав. У школі називали «Масік», і це йому подобалося. Удома – «Світлячок», за те світло, яке ніс у світ. Був невисокого зросту, худорлявий. З ним справді було світліше.

«Я завжди був упевнений, що Максим прикриє»

У підрозділі Максиму через прізвище дали позивний «Хітмен», дехто називав «Хітач», але частіше – просто на ім’я.
Побратими Максима небагатослівні, ледве стримують сльози.
– Ми з ним постійно ходили на позиції, – розповів Віталій, колишній військовослужбовець 72-ї бригади. – Служили в одному взводі. Коли мінялися, щоб трохи відпочити, то я був на сто відсотків упевнений у Максимі, знав, що він прикриє.
Вісім місяців, починаючи із навчального центру в «Десні», прослужили пліч-о-пліч Максим Хітайлов і 20-річний Микола Баганець. Військовий приїхав попрощатися з другом у Вирішальне.
– Максим усім допомагав, сумлінно виконував накази. Був мужнім воїном, захищав Україну заради мами і брата.
Небагатослівними були й однокласники.
– Не можу повірити, що це сталося, – каже однокласниця Катерина Кілиб. – Нас саджали за перші чи другі парти, бо обоє низького зросту. Я не дуже розуміла математику, а він мені допомагав, не чванився, а терпляче пояснював. Добрим був…

«Те, що не купиш і не продаси…»

Під час траурного мітингу в багатьох виникало відчуття дежавю. Бо так само 2016 року на цвинтарі Вирішального протягом одного тижня поховали двох Героїв – 40-річного Юрія Сердюка і 24-річного Валентина Чурікова, про яких тепер нагадує меморіальна дошка на школі.
– Коли ворог підступно напав 18 лютого о 5-й ранку, Максим отримав поранення, несумісні з життям, – говорить заступник військового комісара Полтавського обласного військового комісаріату Едуард Бородай. – Ціною свого життя урятував своїх товаришів, і вони, хоч і контужені, та повернулися з позицій живими. Вічна пам’ять героям! Миру нам усім, але після нашої перемоги!
– Знову чорна сумна звістка прилетіла до нашого краю, – продовжує заступник голови Лохвицької РДА Олександр Єсіков. – На жаль, знову ми ховаємо нашого героя-земляка. Він прожив так мало – лише 22 роки, але для всіх нас зробив надзвичайно багато. Став грудьми на захист нашої держави, нашої свободи, нашого мирного життя, яке ми маємо зараз у нашому краї. Шановні земляки, ви завжди повинні пам’ятати про Максима. Я переконаний, що так і буде. Найщиріші співчуття – родині загиблого. Ми ніколи не залишимо вас сам-на-сам із цим болем. Вічна слава і вічна пам’ять Максиму!
– Максим обрав шлях справжнього чоловіка – став солдатом, – каже заступник командира мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, старший лейтенант Роман Усенов. – Після артилерійської підготовки противника особовий склад отримав поранення різної тяжкості, контузії. Першим, хто побачив просування ворога в бік наших позицій, був Максим. Він відкрив вогонь, щоб прикрити відхід поранених побратимів. Але ворожа куля обірвала його життя. Своїм вчинком він врятував життя п’ятьох своїх побратимів. Це вчинок Героя!
Пізніше Роман Усенов розповів, що багатьом однополчанам Максима по 19–20 років. Вони під ворожими обстрілами кожен день. Тільки перебування там, копання вручну окопів у твердющому ґрунті – це вже геройський вчинок…
Світла пам’ять світлому юнакові! Нехай Господь прийме у Царстві Небеснім юного воїна, який поліг за други своя, за Вітчизну.

Сергій НІКОНОВ
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий