Полікарп і Ганна Гончаренки: рашівські вигнанці

Немов колоски в міцному снопі. Велика Полікарпова родина.

Полікарп і Ганна Гончаренки: рашівські вигнанці

Кликала мандрівка

Рашівський люд, хоч як був прив’язаний до родинного гнізда, ніколи не боявся подорожувати: козаки, чумаки, щетинники, спудеї, заробітчани малоземельні в чужих краях… Дорога кликала їх, та, вирушаючи з рідної домівки, з Гадяцького краю, вони вже уявляли і повернення до батьківського порога. На жаль, не завжди збувалося те сподівання. Мій прадід Яким Бенда у ХІХ столітті пас худобу в німця-колоніста на Катеринославщині. Почалася злива, Яким одягнув кобеняк, бугай, не впізнавши пастуха, заколов його. Дружина з дітьми не діждалися годувальника. Рідний брат моєї бабусі по матері Ялосовети Бурбели (його звали Грицьком), будучи ще парубком, чумакував. Валка поверталася з Криму восени, у дорозі її заскочили ранні морози й сніг. У Грицька була тепла шапка, та її хтось поцупив. Молодий чумак застудив голову (по-теперішньому сказати б, то був, очевидно, менінгіт) і помер. Побратими поховали його десь край чумацького шляху: і не прийде в жалобі ніхто на самотню могилу…
Особливий вплив справляв на міграційні процеси місцевий промисел – щетинництво, яким заробляла на хліб-сіль холодної пори року чи не половина дорослого чоловічого населення. У ХVІІІ–ХІХ століттях рашівські щетинники у своїх мандрах досягали Таврії, Кубані, Бессарабії, Сибіру і навіть Центральної Європи. Одначе то були добровільні, чи відносно добровільні, мандрівники, яких не назвеш вигнанцями чи біженцями, адже ті покидають звичне місце проживання не з власної волі, а через війну, жорстоке переслідування чи внаслідок екологічної або ж техногенної катастрофи.
1946 року внаслідок примусового переселення етнічних українців із Польщі в Рашівці опинилося близько десятка лемківських родин (щоправда, невдовзі вони всі помандрували в Західну Україну, поближче до кордону з Польщею, – і через неналежні умови проживання, і тому, що виношували наміри повернутися до покинутих під жорстоким примусом рідних осель (а ще вони не прижилися з тої причини, що зовсім не вміли красти, остерігалися привласнити навіть дрібку колгоспного майна, згадував мій батько). По суті, біженцями свого часу були переселенці з Чорнобильської зони, такими можна назвати й наших співвітчизників, які з початком неоголошеної російсько-української війни переїхали з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей (хоча українські закони і трактують їх як внутрішньо переміщених осіб): і тих, і тих можна зустріти нині в давньому селі над Пслом.

Полікарп і Ганна Гончаренки: рашівські вигнанці
Малинківська гілка.

Про зв’язки Рашівки з Донецьким регіоном – розмова окрема. Донбас поглинув тьму-тьмущу рашівців. Якби звести їх докупи, мабуть, зібралося б три-чотири, а то й більше, сучасних паралельних села. Туди ще до жовтневого перевороту селяни масово вирушали на тимчасові заробітки, щетинники відкривали там свої кіоски (були серед них такі проворні полігамні чоловіки, що мали два паспорти й одну родину в селі, другу – в шахтарському краї). Радянська влада примусово відряджала на роботу в шахтах працездатних українців за якісь (незрідка й вигадані) провини. Або заманюючи високою – порівняно з колгоспною рабською працею за трудодні – платнею і обіцянками житла. Купився на ті обіцянки не один. Дарма, що житло було барачним, а праця – тяжчою, ніж на полі, та ще й украй небезпечною. В час колективізації, керуючись інстинктом виживання (бо ж забирали все – хату, землю, майно, а могли ще й депортувати всю родину на далеку північ), на Донбас втікали ті, кому загрожувало розкуркулення. А куркулями совєти нарікали всіх, хто хоч трохи не погоджувався з їхньою політикою.
В «Історії Рашівки» авторства місцевого вчителя Андрія Бохана, згадується, що в 1931 році таких втікачів набралося чимало, а висланих на північ було двоє – Гаврило Черевко і Никін Кириченко. Гаврилові пощастило більше: він вижив у засланні, а літній Никін віддав душу Богові на чужині – десь посеред безкраїх сибірських лісів, вирізьбивши перед тим на сосновому стовбурі свій концтабірний номер.
Та, схоже, рашівців, вирваних із родинного гнізда силоміць, налічувалося більше. Так, батьки рашівського вчителя Григорія Семеновича Кутового на початку 30-х вселилися в хату на Березі (один із так званих сільських кутків), яка перейшла у власність колгоспу чи сільради після того, як із обійстя виселили якусь родину – сімейний переказ (не без причини) не зберіг прізвища нещасних вигнанців, – а потому все життя із страхом ждали, що не знати звідки можуть з’явитися колишні власники і вимагатимуть повернути відібрану хату. Тож Семен із дружиною розібрали й перенесли «свою-чужу» оселю на нове місце. І власник через певний час справді об’явився, однак не насмілився висунути претензії, бо хата вже стояла не там, де колись.

Непростий вибір між приниженням і розлукою

Серед тих, хто виїхав із Рашівки таємно, уникаючи примусового виселення в Сибір чи на Соловки, опинилася й родина Гончаренків. Полікарп Ягорович Гончаренко (4.04.1889– 13.01.1969; родом із хутора, сирота) та його жінка Ганна Іванівна, яку в сім’ї називали Анею (3.01.1893– 28.05.1986; у дівоцтві Олійник) мешкали на вулиці Широкій, навпроти невеликого вигону, посеред якого нині височіє водонапірна вежа. Хату працьовиті Гончаренки звели добротну: простору, вкриту бляхою, з дерев’яною підлогою, що було на той час рідкістю. У них народилося четверо дітей: Параска (1912–2000; у заміжжі Сердюк), Катерина (1914– 1983; у заміжжі Малинка), Настя (1918–2014; у заміжжі Дичанська), Іван (1921–1977; був військовим, служив на Далекому Сході, вийшовши в запас, мешкав у Кременчуці). Хто попередив Полікарпа Гончаренка про виселення – невідомо. Можливо, Борис Салтик (вуличне прізвисько, справжнього встановити поки що не вдалося), який працював вістовим (чи посильним, як у нас кажуть) при сільраді. Цей чоловік, подейкують, полюбляв випити, однак совісті не пропив. Удень він підслуховував під дверима розмови активістів, які складали плани на завтрашній день (кого розкуркулювати, кого виселяти), а вечорами, криючись, попереджав односельців (серед них і мого діда Марка Кириченка). Був Борис бездітним, мешкав у невеличкій вуличці навпроти лікарні, хата стояла там, де в наш час жив Василь Галушка, прозваний у селі Чапаєм. Вдячні односельці реагували на попередження по-різному. Мої дідусь і бабуся ждали непроханих гостей як віл обуха. Не тікали. Може, тому, що молодші діти були зовсім манюні. Куди з ними? Намагалися приховати щось із харчів, утім, не було вже що ховати: буксирники вимели все до крихти – зерно, харчові запаси, одяг, меблі, реманент, худобу. Останню квасолину цупили прямо з дитячої колиски… Голод забрав чотирьох із шести їхніх дітей…
Полікарп Ягорович, – мабуть, він був людиною гордою і безстрашною, – не побажавши стати пасивною жертвою, вчинив по-своєму: зібравши дещицю одягу та кілька подушок, посеред ночі зник із села разом із дружиною і дітьми, полишивши і добротну хату, і господарку на поталу ледарям-активістам, ласим до чужого добра. Відчайдух! Між приниженням і розлукою з рідним краєм він обрав розлуку. Зате зберіг родину і життя своїм дочкам і синові. Подалися Гончаренки не в глуху невідомість: у бабусі Ані, розповідає Полікарпова внучка Людмила, була сестра Оксана, чий син працював начальником шахти. Пожили спершу в родичів, потім дідусь звів через дорогу невелику хату. І все ж можна тільки здогадуватися, як непросто було Гончаренкам прижитися на новому місці – в Ново-Павлівці (до 1938 року вона була селом, тоді стала селищем міського типу, а від 1965 року – це місто Міусинськ поблизу Красного Луча). Як вони попервах тужили за рідним селом, за затишком і теплом рідної хати.
До слова, хата Гончаренків збереглася дотепер, наступні власники її трохи оновили, перекрили дах, утеплили стіни, прибудували веранду. Сьогодні тут мешкає Лідія Дубовик (у дівоцтві Кириченко), а до її приходу в родину Дубовиків жили Давид Іванович Дубовик (родом із Соснівки) і друга його дружина Уляна Устимівна (в першому заміжжі Кобізька). Судячи з усього, хату після від’їзду Гончаренків – сталося це десь у 29–30-му році – взяла на баланс сільрада і продала її новим власникам.
А вигнанці тим часом так-сяк обживалися в шахтарському краї. Далеко було тому житлу до рашівської дебелої хати, та хоч-не-хоч довелося поборювати тужливі спогади: Полікарп Ягорович взявся за звичну йому справу – щетинникування, сторожував, а дружина поралася по господарству.

Українському роду нема переводу

Промайнуло декілька років, і перетнулися доброї години на Донбасі два рашівських роди: середульша донька Гончаренків Катерина побралася з Іваном Малинкою (1909– 1997), рашівським парубком, скромним, роботящим, як і вона, співучим. У Йвана було двоє братів – Ягор і Павло, а також сестра Уляна (у заміжжі Цілуйко). На роботу в шахті тоді посилали за рознарядкою – випало їхати Іванові. Не було б щастя, та нещастя допомогло – зустрів кохану далеко від дому та й повіз її в рідне село.
За рашівського хлопця, Мефодія Сердюка, вийшла заміж і сестра Параска. Полікарп Ягорович, невсипущий трудівник, збудував на своєму ж дворищі флігельок для родини старшої доньки. До війни в Сердюків знайшлося двоє діток – Надія і Леонід. На фронті Мефодій зійшовся з якоюсь медсестрою, про що потім, як сам зізнавався, не раз пошкодував.
Настя вступила в медучилище, працювала фельдшером, а тоді закінчила фармацевтичні курси, завідувала аптекою. Вона поєднала свою долю з Олександром Дичанським, який у майбутньому закінчить гірничий технікум, працюватиме головним механіком. Обидві їхні доньки, Людмила (Ліля) і Лариса, а також і внучки оберуть медичний фах.
До початку війни в родині Гончаренкового зятя Івана Олексійовича та його дружини Катерини Полікарпівни Малинок знайшлося двоє діток – Микола (1936 р. н.) і Ганна (1941 р. н.). На фронті Іван Олексійович потрапив у полон, покарання від «найгуманнішої у світі» влади не забарилося: його знову відрядили на роботу в шахті. Цього разу він забрав із собою і родину. Та на Донбасі вони не вкоренилися. Знову опинилися в селі нескоро: йшов 1950-й, Ганнуся уже мала йти в третій клас. Звели хату на Березі, навпроти материнської, неподалік улюбленого Псла, народили ще двох дітей – Наталку (1950 р. н.) і Віктора (1951–2008). Діти виросли, завели сім’ї. Микола став капітаном далекого плавання, має двох синів – Сашка і Андрія, нині мешкає в Севастополі, та Рашівки не забуває, донедавна гостював у родичів щоліта. Галя свого чоловіка, Анатолія Євсікова, «привезла» з Донбасу, працювала в торгівлі, жила поруч із батьками, у Євсікових народилося двоє дітей – син Микола і донька Ольга, обоє у своєму дорослому житті стали мешканцями Росії, на старість опинилася там, у доньчиній родині, й Ганна Йванівна. Наталка вийшла заміж за однокласника Олександра Ярового, в них дві доньки, Люба й Настя, проживає родина в Гадячі. Віктор працював усе життя мотористом у місцевому колгоспі, в нього з Марією троє дітей: старша Леся – кандидат сільськогосподарських наук, середульша Юля (в заміжжі Косенко) працює в сільській лікарні, самовіддано рятує односельців від клятого ковіду, Іван – землевпорядник, осів із родиною в Гадячі.
Поки живі були Полікарп із Ганною, дітям їхнім ніколи не бракувало батьківських тепла й турботи, бувало, кидав хтось із двох патріархів сім’ю і мчав аж на Далекий Схід – няньчити маленьких внуків. А як підтоптали стареньких літа, то вже діти самозречно зігрівали їх турботою. І сестри все життя, засвоївши материнську науку, ревно підтримували одна одну, особливо – заможніша Настя Катеринину родину. Нитка, що в’язала з Рашівкою та одне з одним, ніколи в Полікарпових дітей і внуків не поривалася. Настині дівчата, яким Псьол став річкою дитинства, свого часу привозили маму показати їй колись відібрану хату. Як здавна ведеться в українських родинах, у цьому гончаренківського кореня всесвіті кружеляють схожі імена: на честь дідів, батьків, дядьків, тіток, сестер, братів. Яка ж бо нездоланна, не підвладна часові й простору сила родової пам’яті!..
Нині Полікарпових внуків і правнуків-праправнуків доля розкидала по різних куточках України: хтось мешкає у Києві, хтось – у Дніпрі, чи Харкові, Львові, Кременчуці, Гадячі, Рашівці, частина великої дружної родини опинилася на окупованій Росією території – в Криму і на Луганщині.

«Йшли корови із діброви»

Віктор був моїм однокласником, тому про Малинківську гілку Гончаренкового роду знаю найбільше. Дядько Іван у війну мав справу з кіньми, прикипів душею до цих благородних розумних тварин назавжди, тож не розлучався з ними і в мирний час. Любив Псьол і не уявляв свого життя без чистої повноводої річки, яка щовесни розливалася ледь не до хати. Сісти в човна і вирушити на риболовлю. Напоїти у Пслі слухняного коня. Набрати з річки води в чайник, «бо шось кофейку захотілося». Безвідмовно підвезти щось односельцям на їхнє прохання… Таким був триб життя цього небалакучого совісного чоловіка. А ще дядько Іван мав добрий слух і чудовий голос, у молодості співав у церковному хорі. І дружину собі обрав таку ж співучу (Катерина успадкувала цей хист від своєї матері Ганни). Маруся Олійник, вдова Антона Олійника, яку в селі кликали Гузійкою, доводилася Катерині Полікарпівні дядиною. Була вона вдовою і мешкала на Стадниці, а дорослі діти – звісно де, на Донбасі. Малинки не забували провідати вдову. «Коли взимку Іван з Катериною поверталися з гостини, завжди співали, – згадувала якось моя рідна тітка Тетяна Нефортуна. – Небо над селом дзвеніло від їхнього співу. Куди тим артистам!». Якось довелося чути спів старших Малинок і мені. І це було майже диво.
Віктор, щойно повернувшись зі служби у війську, покликав кількох однокласників додому – відзначити демобілізацію скромним застіллям. Випили по грамульці. Закусили. Намагалися пригадати якісь епізоди зі шкільного життя. Батьки Вікторові й сестра Наталка теж сиділи з нами за столом. Певно, що господарі з висоти свого віку розуміли: це молоде покоління негодне святкувати так, як вони, – і дядько Йван і тьотя Катя раптом заспівали, а до них приєдналися молодші Малинки: «Йшли корови із діброви, а овечки з поля»… Це про таке акапельне виконання кажуть, що стеля завдяки пісні стає небом. Чисті відкриті голоси гармонійно доповнювали один одного, єднаючись у одній унікальній трагічній пісенній розповіді. «Та й не кажи тої правди, що мені одному»… Ми мовчали, як зачаровані. Мовчали навіть тоді, коли вийшли з хати на холодну листопадову вулицю і вирушили до клубу на вечірній кіносеанс.
Іноді з гіркотою думаю про те, як могло таке статися, що наші діди й батьки співали «Ішли воли із діброви», «Несе Галя воду», «Сонце низенько, вечір близенько», а ми, наступне покоління, народжені у 40–50-х, уже цвірінькали «Взвєйтєсь кастрамі» чи «Лєтку-єнку»? Хтось невидимий свідомо витісняв на маргінеси українську народну пісню, яка давно посіла належне їй місце у світовій культурі. Звісно ж, ми любили й «Чорнобривців насіяла мати», і «Пісню про рушник», а пізніше – «Червону руту», але радянська школа так наполегливо насаджувала усі ті «Дєсять школьних лєт уже промчалісь» (традиційна шкільна випускна пісня) та «Вихаділа на бєрєг Катюша», усі ті піонерські загони імені Зої Космодем’янської, Павліка Морозова (хоч би один імені гетьмана Сагайдачного чи що – так ні ж, ніколи й нізащо!), усі ті «октябрьські празники» з декламацією віршів Ісаковського і Щіпачова, – що діти поступово відчужувалися від народного пісенного скарбу, а батьки, зазнавши в дитинстві страшної травми голодомору, у страхові за наше життя, переважно мовчки спостерігали за тим цвіріньканням… Уже в 70-х роках, після закінчення навчання в університеті, я дорікнула своїй учительці української мови й літератури Надії Кузьмівні Зімбалевській: «Чому ви не казали нам правди?». І вона якось сумно відповіла: «Ми знали, що ви з часом зрозумієте все самі». Цинічну русифікацію пригальмувало тільки відновлення Незалежності України. На жаль, багато хто з тих, кому свого часу викладали історію, вихолощену-перелицьовану різними карамзіними та «матушками»-імператрицями, не здогадувалися, що через кілька десятиліть уся та підступна кремлівська отрута окошиться зловісним «адін народ» та війною, яку почнуть на українській землі так звані «братья».

Розчахнута донбаська гілка

На сьогоднішній день російсько-українська війна, що її Путін почав з однією метою – щоб відновити Російську імперію (якої в Кремлі не мислять без України), найбільше зачепила саме донбаську гілку роду діда Полікарпа. Людина не може знати, як у майбутньому відгукнеться той чи інший її вчинок. От якби Полікарп Ягорович був провидцем і міг прозирнути у майбутнє, чи подався б він на Луганщину на початку 30-х років ХХ століття, побачивши, що його правнукам через вісім десятиліть доведеться покидати обжиті оселі, роботу, рідних? Ставати вигнанцями, обживатися на новому місці, як колись і він. І обидва рази зло насувалося з Москви. Певно, що так – подався б. Бо навряд чи в Сибіру змогло би древо його роду стати таким крислатим, як на українській землі. Донбас – це Україна! І скільки негідників не послав би туди Кремль, це край Миколи Руденка, Олекси Тихого, Василя Стуса, Івана Дзюби, Івана та Надії Світличних… Край дітей та внуків-правнуків діда Полікарпа. І тисяч, мільйонів українців, які жили там з давніх-давен, які свого часу долучилися до його розбудови.

Тетяна ДЕНИСКО.

Добавить комментарий