Полковник Валерій РЕВЕКА:  «Ми за правду воюємо.  А значить, і підтримка Божа буде з нами»

Валерій Ревека (зліва) з бойовим побратимом.

Полковник Валерій РЕВЕКА: «Ми за правду воюємо. А значить, і підтримка Божа буде з нами»

Так склалося, що у 2013 році кадровий офіцер Збройних сил України підполковник Валерій Ревека звільнився у запас. До того був двадцять один рік служби в частинах протиповітряної оборони. А ще до того – навчання у військових училищі та академії. Офіцерські погони Валерій отримав у Полтаві, а служити направили у Стрий. Львівщина прийняла полтавського юнака привітно. Не зчувся, коли і пролетіли тії роки.

На військову пенсію прожити із сім’єю непросто. Мусив шукати приробіток. Організував охоронну фірму. Згодом обладнав автомобільну стоянку. Бізнес є вдалим, коли він розвивається. Валерій Анатолійович вкладав зароблені кошти у справу. Із часом став реальністю іще один задум. Купив легковий трейлер, прибрав усе «начиння», стіни обшив спеціальним пластиком і встановив стоматологічне обладнання. Із вправною лікаркою організували спільну справу. Домовлялися із головами сільських рад і виїжджали у гори до віддалених сіл, надавали тамтешнім мешканцям стоматологічні послуги…
Усе змінила війна, яку принесли російські агресори та їхні найманці у 2014-му. Підполковник Валерій Ревека добровільно пішов у військкомат. У дворі військового комісаріату побачив чимало таких же, як і сам, офіцерів, яким була не байдужа доля України. Їх там зібралося чи не з батальйон. Прізвища добровольців позаписували і відправили по домівках. Мовляв, коли треба буде, погукаємо. У ті дні Валерій Ревека відчув, що сидіти дома, коли ворог плюндрує-рве рідну землю, немає сили. Вже через день знову стояв на порозі військкомату. Комісар погукав до себе у кабінет і спитав: «Територіальну оборону очолиш?» Дивним було питання. Чого б ішов, якби не був готовим до будь-якої роботи.
* * *
І знову армія повернулася у будні підполковника запасу. Підбирав заступників командира роти тероборони, вчились правильно облаштовувати блокпости, освоювали тактику ведення партизанської війни. Яворівський полігон став місцем, де проводив більше часу, ніж вдома. Добилися навіть того, щоб пункт зберігання зброї із Житомира передислокували ближче до полігона. У 2016-му в житті Валерія Ревеки відбулися чергові зміни. Надійшов дзвінок від земляка з Полтавщини, який має високу армійську посаду. Гукав у діючу армію. Щоправда, пропозиція була не зовсім «за профілем». Йому – спеціалісту із протиповітряної оборони – пропонували службу у повітрянодесантних військах. Формувалася десантно-штурмова бригада. У її складі мав бути підрозділ протиповітряної оборони. Організувати його мав Валерій Ревека.
Підбір особового складу, комплектація технікою і озброєнням – усе це вирішувалося дуже швидко. Оперативно освоювали сучасні зенітно-ракетні комплекси. Техніка ця дуже складна. Оптико-електронні системи виявляють повітряні цілі, що рухаються на малих висотах, і знищують їх. Дії людей, котрі керують такою зброєю, мають бути грамотними і блискавичними. Тож тренувалися і вдень, і вночі, щоб відновити навички. Підрозділ, очолюваний підполковником Ревекою, у складі 80-ї Львівської десантно-штурмової бригади зустрічав 2017 рік під Пісками – у Калиновому. Там отримав справжнє бойове хрещення.
Коли ствольна артилерія 150-го калібру вночі накрила командний пункт, від вибухів двигтіла земля, скрізь – вогонь. «Я прибіг із бліндажа в окоп. Не встиг перевести подих, як наткнувся поглядом на очі підлеглих. Що я в тих очах побачив, годі й описати. Від мене чекали рішень. Оцінити ситуацію мав за мить. Оглянувся навколо, зрозумів, що треба виводити з-під обстрілу техніку. Благо, що заступник надійний. На Вадима міг покластися, як на себе. Він із частиною бійців повів колону у безпечне місце, а я залишився на командному пункті. Отак нас «охрестили» ворожими снарядами»,– згадує співрозмовник.
Після того були позиції біля Щастя, станиці Луганської, під Маріуполем. За п’ять воєнних років склався відмінний фаховий колектив підрозділу. «Немає заробітчан (заробітчанами військові звуть тих, хто підписує шестимісячний контракт, отримує посвідчення учасника бойових дій і повертається додому. – Авт.), немає любителів спиртного чи інших «спокус». Кожен – фахівець своєї справи. Без мене їздили на змагання за звання кращого бойового розрахунку Збройних сил України (командир був у госпіталі. – Авт.). Посіли друге місце. От з такими хлопцями маю честь служити!» – з гордістю розповідає Валерій Анатолійович.
* * *
Підрозділ протиповітряної оброни дислокується за 5–7 кілометрів від «передка». Але виїзди на «нуль» – щоденні. Засади на повітряні цілі, відстеження російських безпілотників здійснюються у безпосередній близькості до окопів противника. Ці кілометри командир має долати щодня по кілька разів. Друзі-волонтери подарували підрозділу джип. Це значно підвищило мобільність. Валерій Ревека безпроблемно навідує кожну точку протидії російським безпілотникам у потрібну мить. Тут треба діяти дуже оперативно. Виявити безпілотник засобами радіолокації важко. Ціль занадто мала, щоб її фіксували радари. Тому велика надія на візуальне спостереження. А крім того, появляються новітні способи боротьби із летючими примарами агресорів і сепаратистів. Наші підрозділи отримали обладнання, яке здатне глушити сигнали керування ворожими дронами і змушувати їх сідати на нашій території. Процес переозброєння тривалий і складний, добре, що він не зупиняється. Тільки у 2018 році підрозділ полковника Ревеки отримав майже 40 одиниць колісної техніки українського й іноземного виробництва.
Згадує Валерій Анатолійович, яку на початку війни солдати мали вдяганку. Якби не волонтери, то могли б і замерзнути в окопах. А із 2017 року військовослужбовці отримують якісний комплект спеціального одягу. Розрахована військова форма ідеально: зима, мороз мінус двадцять, а солдату в доброму екіпіруванні холод не страшний. Хоча волонтери й нині не забувають. Григорій Решта, Ігор Стогній – земляки із Хорольщини – не полишають захисників України без уваги. «Ми вже не бідували. І одягнуті, й нагодовані. Але що то – посилочка із дому! Як відкриєш банку помідорчиків домашніх чи огірочків, які на зубах хрумтять… Смакота! Понапривозили нам все, що можливо зібрати в домашньому господарстві. Та й «дрібноти» господарської: генератори, бензопили, зарядні пристрої до телефонів. Ці візити зігрівають нам душу»,– розповідає Валерій Ревека.
* * *
– А була ще й така історія з волонтерами. Розкажу вам її, бо думаю, вона знакова, – продовжує розповідь Валерій Анатолійович. – Стояв наш підрозділ неподалік села П. У магазин ходили, з місцевими ділилися крупами і м’ясними консервами. Людям у тих краях нелегко живеться. Побачили, що вчителі намагаються відновити шкільний спортзал. Взялися допомагати. В процесі роботи зав’язалися дружні стосунки. Ми стали частими гостями в учительській і на різноманітних шкільних заходах. Побачили, що дітки хоча і джерготять російською, але й вірші нашого Тараса вчать. Шевченкове слово і там лунає. От тільки скаржаться учителі, що із 2010 року, відколи Янукович розпочав свою каденцію, жодної україномовної книжки у школі не отримували. Того ж вечора у розмові з львівськими друзями розповів про це. Через десяток днів у підрозділ волонтери привозять три ящики літератури. Почали в учительській розбирати ті посилки. А там книги про Бандеру, Стецька! Вчителі крутять носами. «Ми такої літератури читати не будемо!» Кажу: «Ми ж не змушуємо вас ходить із червоно-чорним прапором. А книжку почитать просимо. Хтось із вас знає щось про Бандеру, крім того, що він «поганий»? А ви ж учителі. З’ясуйте це для себе». Ходжу в розташуванні частини, а сам поглядаю у бік школи: де ж волонтерську літературу палити будуть. Ні вогнищ, ні диму не помічаю… Минув час, підзабулися ті колючі погляди місцевих учителів. Аж ось підходить до мене учитель історії. Ніяково простягає руку для привітання і вибачається. За що вибачати? Каже: «Виявляється, Бандера – зовсім не такий, як його «малюють» адепти «руського міра». Жаль, що ці книжки раніше недоступними для нас були. Може, все інакше б склалося?..» Такий висновок із прочитаного зробив для себе місцевий історик.
* * *
– Під Пісками я був познайомився із двома дідами. Ото на все село їх двоє лишилося. Нікуди не їдуть принципово. Називають себе «сторожами». А сторожать вони православний храм. Водили мене показувати своє «господарство». Я до глибини душі був вражений такою обставиною: всюди земля понівечена вирвами від вибухів. Чи не кожен другий будинок скелетом світить. І на городах земля густо слідами від вибухів переорана. А біля храму – все ціле-цілісеньке. Мов якась невидима стіна Божу обитель охороняє. І тоді я утвердився у вірі, що Бог таки є! А коли він є, значить, бачить, що ми за правду воюємо. А значить, і підтримка Божа буде з нами. З Богом у душі й Україною в серці ми переможемо!
* * *
Мене вкрай зворушили ці слова українського полковника, нашого земляка Валерія Ревеки. Вони – зміцнюють віру…

Віктор ЄМЕЦЬ
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий