Полтавське монументальне “одкровення” Івана Кавалерідзе

Полтавське монументальне “одкровення” Івана Кавалерідзе

У   кожного міста є свої сакральні, чудодійні куточки. Для них немає особливих позначок на картах і в путівниках. У живому організмі тисячолітнього міста вони такі ж непідвладні доскональному вивченню, поясненню і розгадці, як у людині її душа. Якщо місто – то храм, то чудодійний куточок – найсвятіше таїнство вівтаря. Якщо місто – ріка, той куточок – її течія. У містісонці – життєдайне проміння, у містізливі – проросле пшеничне зерня.

У нашій Полтаві таке “місце сили” – в тиші старого середмістя, під гіллястою вартою Сонячного парку. Уже понад дев’ять десятиліть тут височіє монументальна ода Пророку української нації Тарасу Григоровичу Шевченку. Тільки тут геній, якому розкидане недолями по різних континентах українство спорудило найбільше в світі пам’ятників, постає у такому незвичайному образі – одним цілим із правічними українськими курганами, із тисячами легендарних козаківоборонців нашої святої землі. Тільки тут Кобзар спочиває у такій незборимій силі, перед якою відступають усі мислимі й немислимі закони життя – і твердь землі, і плинність часу, і природні межі людського буття.

Саме звідси, з полтавської рівнини, найповніше, до втоми в ногах і засапаності у грудях, відчувається висота Тарасової гори у Каневі. А ще – довга дорога Дніпром від холодного Петербурга до вишневих садків України.

12 березня минає дев’яносто два роки відтоді, як у Полтаві урочисто відкрили витворений багатогранним мистецьким талантом Івана Кавалерідзе (1887 – 1978) пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку.

Їх менше, але цілком достатньо.

У Сонячному парку полтавський Шевченко стоїть “лицем до лиця” з шедевром іншого українського генія – Василя Кричевського: споруджений за його проектом будинок земської управи вже багато поколінь містян знають як краєзнавчий музей. Ритм життя у цьому куточку міста цілорічно змінюється від споглядальної тиші до урочистості маршів. На всі державні свята біля підніжжя Кобзаря велелюдно – лине безсмертне одкровення Шевченкової поезії. Лине й втішає, лине і викриває, бо ж у світлі її правди ніколи нескладно вирізняти фальш і лукавство офіційних промов… Заклично майорять синьожовті українські знамена, ніби посилають вісточку з Божого раю душі всіх, хто поклав у тривалій борні за них голову.

Пильніше, уважніше придивляється Сонячний парк – і буйнозелений, і по самі очі засніжений – до людей, які йдуть сюди не до пам’ятних дат. Їх менше, але цілком достатньо, щоби довести, що в красивих словах про врятовану Поетом націю немає і натяку на метафору.

У не такі вже й далекі радянські часи тут, під зажуреним поглядом полтавського Шевченка, кадебешники вистежували “націоналістів”. Із кінця 1980х біля пам’ятника гуртувалися активісти нових визвольних змагань. Тепер прийти сюди на своєрідну прощу можна в будьякий час. І затриматись – наскільки душа попросить. Доторкнутись долонею до могутнього постаменту й завмерти, як біля тисячолітнього дуба, набираючись сили і віри у свій народ. Посумувати, роздивляючись на бетонній поверхні тріщини, зокрема й про долю самого творця шедевра, адже його довге життя – непересічної особистості, скульптора, художника, кіномитця, драматурга – було покраяне, розколене десятки разів і за тоталітарного мороку, і за так званої хрущовської відлиги… Саме за наказом Микити Хрущова Суми колись втратили подібний до полтавського пам’ятник Шевченку роботи Кавалерідзе. Полтаві з унікальним витвором “українця з ложкою грузинської крові”, як він сам себе називав, пощастило більше. Але чого це коштувало і багаторічному головному архітектору нашого міста Леву Вайнгорту, і самому Івану Кавалерідзе, “українському Мікеланджело” (за пізнішим визначенням ЮНЕСКО), який у дев’яносторічному віці змушений був турбуватися про ремонт свого дітища, – то окремі невеселі історії.

“Нежовтневий” Шевченко

Найранніший у часі з документальних матеріалів, наданих для підготовки цієї публікації заступником директора Державного архіву Полтавської області Тарасом Пустовітом, датується 14 березня 1921 року. Це доповідна записка завідуючому губернським відділом народної освіти про будівництво пам’ятника Т. Г. Шевченку в Полтаві, підписана Г. Демочком. У ній викладені пропозиції про спорудження монумента з якнайдешевших матеріалів – кременчуцького граніту та чавуну. “Беручи на увагу скрутне матеріальне становище Республіки в сучасний мент, необхідно всю роботу по побудові пам’ятника цілком пристосувати до нього і не ставити своїм завданням збудувати щось надзвичайне як з боку сложности архітектурної композиції, так і з боку цінности матеріалів, з яких буде виконуватись робота”, – так починається цей документ. І погодьтесь, що надалі все складеться якраз навпаки – Кавалерідзе подарує Полтаві саме “надзвичайний” витвір, який на схилі літ і сам вважатиме одним із трьох своїх найбільших творчих одкровень.

Відкриття замовленого Іванові Кавалерідзе пам’ятника мало стати своєрідною декорацією відзначення 8ї річниці жовтневої революції, утім і тут “не зрослося”, ніби відбулося цілком природне відторгнення чужорідних у нашій історії явищ. Владу збентежив такий незрозумілий на тлі насаджуваного “соцреалізму” авангардистський Кобзар на кургані. Влада зволікала. Як шабаші, відгуляла свої мітинги з червонокривавими транспарантами без запланованого рядіння українського Пророка в марксистськобільшовицьку єресь. Є версії, що якби не встановлення подібного кавалерідзівського монумента Т. Г. Шевченку в Сумах, то забракло б сміливості й полтавським “вождям”.

Отож відкриття пам’ятника у парку перед Пролетарським (нині – краєзнавчий) музеєм приурочили до 65ї річниці з дня поховання Великого Кобзаря. Підготовка тривала вже з осені. З протоколу №31 засідання малої президії Полтавського окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (від 8 вересня 1925 року): “Слухали: затвердження акта від 7 вересня 1925 року про огляд і прийомку пам’ятника Шевченкові в Полтаві (тов. Яровий). Постановили: а) акт комісії затвердить; б) доручить ВМГ (відділу місцевого господарства) скласти кошторис на збудування бетонної площадки під п’єдестал, установку решотки, переробку огради парку й інш. витрати, зв’язані з впорядкуванням місця біля пам’ятника…”

 

“Раскрепощенная родина”

У додатку до згаданого протоколу №31 ідеться: “Комісія в складі голови комісії тов. Ярового, тов. Фіалковського, інженера Сипітого за участю художника тов. Мясникова, згідно з постановою президії окрвиконкому провела огляд і прийомку пам’ятника Шевченку в Петровському парку за проектом скульптора Кавалерідзе і знайшла:

1. Пам’ятник споруджений частиною із залізобетону і частиною з цегли.

2. Роботи зі спорудження п’єдесталу і фігури закінчені…

…5. …Комісія знаходить, що споруджений пам’ятник дещо відступає від тієї думки, яка була припущена до здійснення згідно з наявною моделлю (змінено положення фігури з напівлежачого в сидяче і дещо стиснутий п’єдестал, завдяки чому фігура пригнічує своєю масивністю).

У цілому як сам пам’ятник в сенсі виконання, так і обстановки навколо нього відповідає тій думці, яка була покладена в основу спорудження його…

Що стосується технічного боку, то комісія знаходить бетон дещо м’яким і маючим у верхній частині раковини, що можуть послужити причиною до утворення тріщин в окремих місцях фігури і п’єдесталу…”

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 12 березня 1926 року. Рівно опівдні з монумента спало покривало, й древнє місто прийняло в свій козацький простір народжений генієм скульптора витвір. Полинула створена нашим видатним земляком Гордієм Гладким мелодія до Шевченкового “Заповіту”. Заспівав кількатисячний хор. Диригував на святі очільник кафедри мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, талановитий композитор Василь Верховинець. Одухотворений і натхненний, невідаючий, що попереду в нього звинувачення в контрреволюційній націоналістичній діяльності, страшні катування й розстріл.

“Сейчас, я думаю, в Советской Украине нет такого интеллигента, который считал бы Тараса Григорьевича только национальным гением. Все теперь понимают, что он гений наш, советский гений, гений раскрепощенных рабочеселянских масс Союза… В момент открытия этого памятника мы кладем к стопам Шевченко уже завоеванные нами его наилучшие думы и чаяния. Да здравствует Советский Союз! Да здравствует раскрепощенная родина Шевченко – Советская Украина! Да живет в сердцах трудящихся вечно память о Тарасе Григорьевиче!” – авжеж, тепер, з відстані девятьох десятків літ, всіяних голодоморами, репресіями й до нині не завершеною війною з Кремлем, ці фальшиві слова застрягають у горлі. Ріжуть. А саме їх виголошував на відкритті пам’ятника Кобзареві найвпливовіший гість – уповнаркомінсправ Шліхтер.

Цитати можна відшукати у харківській, столичній на той час, газеті “Комуніст” за 14 березня 1926 року в кореспонденції “Біля пам’ятника”. Тут же – “ідеологічне вітання” від червоноармійця, який “отметил, что украинская эмиграция за границей пытается сегодня омрачить светлую память Шевченко”, згадування про представників численних партійних, комсомольських, професійних і громадських організацій Полтавщини. Але жодного слова …про автора монумента. Хоча, за багатьма сучасними джерелами, Іван Петрович Кавалерідзе на відкритті пам’ятника в Полтаві був особисто.

Відлуння Тарасової гори й Покровської церкви

Старший викладач Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, кандидат мистецтвознавства Олег Олександрович Перець у своїй дисертації, присвяченій художній організації середовища, певною мірою торкнувся і дослідження монумента у Сонячному парку. Отож, цікавих фактівспонук до роздумів для читачів цих рядків має чимало. Серед них – деяка спорідненість полтавського монумента з надзвичайно важливим для митця проектом “Могила Т. Г. Шевченка у Каневі”, якому не судилося бути втіленим у життя. Авжеж, у полтавському шедеврі присутнє інше трактування авторських ідей, однак певну дотичність прослідкувати нескладно. У дисертації Олега Перця є такі рядки: “Створюючи конкурсний проект монумента Т. Шевченка в м. Каневі (1926), він (Кавалерідзе. – Ред.) охоплює задумом усю Тарасову гору як простір української духовності, що розгортається у майбутнє: могутня напівлежача постать Тараса, увінчуючи вершину, ніби зливається з кручею, що скелястими крутосхилами спускається до Дніпра. За задумом митця, героїчне звучання природного оточення стає складовою образу, що втілює священні українські символи – Кобзаря та Батьківщини, які міцно поєднані у національній свідомості”.

Наступна цікава грань полтавського Шевченка – стильова. Олег Олександрович миттєво реагує на вичитану мною на просторах Інтернету “кубіцистичну манеру”. За його словами, це дуже поширена помилка, якої припускаються навіть люди з академічною мистецькою освітою, навіть у сучасних ґрунтовних працях.

– Іван Кавалерідзе сам це заперечував. Є таке газетне інтерв’ю, – каже Олег Перець. – Кубізм на той час уже був не актуальним, а Кавалерідзе позиціонував себе передовим, сучасним, європейським, світовим скульптором, хоч як не важко було виживати в умовах тих буремних років. Так, його стиль дещо перегукується з конструктивізмом в архітектурі. Але сам Кавалерідзе називав свій метод монументальної пластики “архітектуризованою скульптурою”. Це його термін. Що за ним? Художня досконалість форм української народної дерев’яної архітектури. Він же виріс у Ромнах під славнозвісною Покровською церквою, збудованою коштом останнього кошового Запорізької Січі Калнишевського. Церква височіла над Полтавським шляхом. Чуєте, яке все нам рідне? Ромни були сотнею полтавського козацького полку. Та й не забуваємо, що до 1954 року вони входили до Полтавської області. Старі роменчани досі вважають себе полтавцями. Між іншим, на час появи у Полтаві пам’ятника Шевченку роменська Покровська церква вже майже два десятиліття як була перенесена до нашого міста й стояла біля архієрейського будинку. Кавалерідзе створював авангард, можна сказати, світовий авангард, не заперечуючи народні набутки, а, навпаки, відштовхуючись від національних традицій, продовжуючи їх і разом із тим використовуючи найновіші на той час розробки у будівництві, найпередовіші технології залізобетонного будівництва.

“Той самий “єдиний ритм об’ємів”, якому підпорядкована споруда славнозвісної роменської Покровської церкви.., відчувається у модерністських залізобетонних обсягах, які він контрастно гуртує докупи у своєму полтавському монументі”, – йдеться у науковій роботі Олега Перця. Він також нагадує, що чимало авторитетних дослідників архітектури наполягали на тому, щоб українські дерев’яні храми розглядати саме як скульптурні твори.

Щодо задуму Кавалерідзе з нагромадження площин, яке так привертає увагу й бентежить гостей Полтави, котрі бачать монумент Шевченку в Сонячному парку вперше, то, за словами Олега Олександровича, саме площини найбільше відбивають сонячне світло й роблять обсяги пам’ятника максимально виразними. “Немов із земних надр, піднявся небачений велетенський кристалоподібний пірамідальний обсяг із залізобетону…” – пише він у дисертації.

Безумовно, всі ці фахові міркування дослідника не можуть не справляти ефект на звичайного полтавця, який давно, даруйте за тавтологію, звик до незвичайного пам’ятника Шевченку в Сонячному парку й ніколи б не додумався шукати у ньому бодай віддалених рис старої української церкви.

Несподіваний ракурс без перебільшення вражає, бентежить, розбурхує почуття. Спонукає подивитися на унікальний монумент “новими очима”. Принагідно згадати про таке зрозуміле вірянам поняття, як намоленість старого храму, й поміркувати про те, де (?), біля яких (?) пам’ятників, встановлених за всю нашу складну історію, вихлюпнуто найбільше (і вголос, і подумки) найпалкіших вболівань за долю України – вболіваньмолитов, сповідальних роздумів, каяття за вимушені й свідомі відступництва… Скільки чув і скільки цього всього ще почує від нас і полтавський Шевченко…

***

Світять, печуть усі ці роздуми, як запалена свічка. Поки не згасла, щоби не згасла, несу її крізь березневі сніги на Соборний майдан. Туди, де біліє біліша за них, воскресла за акварельним ескізом Шевченка, музейна садиба Івана Котляревського. Туди, де височіє посталий із небуття СвятоУспенський собор, у якому колись молився і сам Великий Кобзар.

Вікторія КОРНЄВА “Зоря Полтавщини”

Поділися:
  • 16
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    16
    Shares

Добавить комментарий