Полтавське сонце сонетів Дмитра Шупти

Цього року Дмитро Шупта у бібліотеці Полтавського національного педагогічного університету імені Юрія Кондратюка презентував свою нову збірку «Сонях сонетів».
Сучасна українська поезія представлена іменами поетів різних поколінь. Старше покоління сьогодні ми асоціюємо з феноменом шістдесятництва, який варто розглядати не тільки у контексті кола київських митців, але і як загальний український духовний рух. Саме до нього належить і учасник руху Опору в Україні, в’язень сумління Дмитро Шупта, дебютна збірка якого з’явилась у столичній «Молоді» 1968 року. І хоча вважається, що поезія – заняття молодих, поет цьому стереотипу не підлягає, утверджуючи вічну молодість душі. Засвідчує це і збірка «Сонях сонетів», яка вийшла 2017 року в Одесі. Можемо вважати її вивершуючим акордом авторського проекту, оскільки маємо третє видання «Соняха…»
Назва збірки сполучає у собі різноспрямовані стилістичні вектори: сонет – аристократ поезії, вірш, який приходить до читача у строгому дрескоді й не дозволяє фамільярного з собою поводження, тоді як сонях сприймається як начало, що несе в собі зміст життя повсякденного, не унормованого, хоч і естетично спрямованого. Він одночасно і насіння, і дивовижна квітка, пов’язана з сонцем, втілення його вітальної енергії. Саме ця єдність норми і живого, осяйного у своєму буянні, життя закладена у назві проекту і висловлює чи не найважливішу домінанту універсуму поезії Дмитра Шупти. Однак він не належить до авторів, які строго дотримуються формальних приписів, бо не стільки йде за каноном, скільки веде за собою ритм і дух сонета.
Своєрідними полюсами в «Соняху сонетів» виступають дві теми – природа і культура. Загалом Дмитра Шупту вирізняє уміння бачити природу. Життя неба, поля, ріки, степу, моря, лісу, гір є для нього суверенним і самодостатнім. Він – людина природи, здатна сама перетворюватись у її стихії, зливатися з ними у одвічній первісності. Ось, наприклад, сонет «Курінська осінь»:

В холоднім небі каркання ворон
Знов накликає хмари сніговиті.
Сплелись на тлі вечірньої блакиті
У дивний образ предка віти крон.

Тут мороку й освітлення кордон,
Де гусне присмеркова мла
щомиті.
У високості зорі сановиті
Взолочують мого нащадка трон.

Між ними я, убитий наповал.
Не чуть мені, як тиснуть
глини тонни,

І дзвонять золотаві обертони,
Та вітру прорізається вокал.

Стають берізок золоті ритони
В цей осени щоденний ритуал.

Відчуваєш, що це не стільки зображення природи, скільки входження у неї, за волею автора ти втягуєшся у пейзаж, і твоя звичайна оптика розчиняється у новому просторі.
Разом із тим «Сонях сонетів» можна назвати, у певному сенсі, збіркою культурологічною. Історія, міфологія, релігія, ідеологія – це ті концептуальні точки, навколо яких формуються орбіти багатьох творів, осмислюються постаті гетьманів і митців, життя людини і життя народу. Культурологічна вона і в тому сенсі, що Дмитро Шупта подає на суд читача по суті власну версію розуміння того культурного надбання, з яким читач знайомий, але поет пропонує йому подивитись на це знайоме у новому ракурсі – недарма він зізнається: «Ми на собі відчуємо ремінчик, /Зігрітий ще Гомеровим чолом». («Гомер»).
Знову переживаючи подвиги Геракла й Одіссея чи арґонавтів, ми забуваємо, що сюжети ці відомі нам з дитинства, бо набувають вони нового сенсу, перетворююючись з оповідок про пригоди у своєрідну внутрішню подорож душі накресленими вищими силами стежками:

Я викинутий штормом на Ітаку –
На рідний незабутній острів мій,
Але мене зустріли, як собаку,
Я всюди тут почув сичання змій.

На біди всі я кидався в атаку
Й ставав на поєдинок, на двобій.
Ніхто мені хай не складав
подяку –
Виходив переможцем з веремій.

Та я подяки не потребував,
Мені б лишень не втратити
сумління.

Зросло нове без мене покоління,
Що вимагає хліба і забав.

Ітако! Ти – суцільний край
розтління.
То – тільки я очищення зазнав.
(«Повернення Одіссея»).
Автор не тяжіє до епатажу, екстравагантності, його духовні пріоритети цілком традиційні. Я маю на увазі, насамперед, імена культурних діячів, яких поет має за співрозмовників своїх і читачів. Це – Сковорода і Шевченко, Іван Франко і Леся Українка, Микола Зеров, Василь Симоненко, Микола Лукаш, Василь Стус – поетична культурологія Дмитра Шупти виразно україноцентрична.
Попри сконцентрованість на сфері національного інтересу, Дмитро Шупта відкритий й іншим культурам. П’ятнадцять років життя поета були пов’язані з Кримом. Він бачив його кримськотатарським! І це тоді, коли корінний народ був депортований, а його землі заселені імперським населенням. Є у нього кавказькі цикли: «Аланський диптих», «Давид Гурамішвілі», «На Вірменському нагір’ї». А завершує «Сонях сонетів» невеликий розділ перекладів, серед яких домінують твори індонезійських авторів.
Окремої уваги варті сонети з присвятами, точніше самі присвяти, вони складають своєрідну карту культурної орієнтації автора. Безперечно, є посвяти людям рідним, але переважна частина їх пов’язана з іменами письменників, істориків, археологів, художників, композиторів, учених, державних діячів.
Особливе місце серед них займає Григорій Сковорода, постать і думки якого не відпускають уяву і увагу автора. Відповідний цикл має назву «Сповідую Сковороду», який складається з двадцяти одного сонета, кожен з яких має свій лейтмотив, але разом вони можуть сприйматись і як цілісний твір, як етюд ліричної поеми. Сковородинівська ідея індивідуальної свободи творчої праці і духовного постання – «Вичавлюєм щораз раба-неробу / І проростаєм, наче жолуді» – це і філософія, і віра самого Дмитра Шупти, що прочитується у всій творчості поета.
Як уже відзначалося, тематика його сонетів доволі різноманітна: спогади нелегкого дитинства, любов до батьків, рідної землі, біографічні мотиви, історія України, рідна мова і творчість, як і доля всього людства – це далеко не повний перелік тематичних мотивів «Соняха…». Про що б не писав поет, передовсім важить художня шліфована майстерність і духовний потенціал творчої індивідуальності. Тож без зауваг про поетичну майстерність ця розмова не може завершитись. Найсуттєвіше тут визначається стосунками поета зі словом, стосунками напруженими й інтенсивними. Він не приймає сьогоднішню модну тенденцію розпливання художньої мови у мові побутовій. «Екзотика мату» чи опрощення/удоступнювання чужі для нього, але, натомість, екзотика слова як така його цікавить і приваблює. Слова, що вийшли з ужитку чи відійшли з історичним часом, слова, які тенденційно і методично знищувалися, слова властиві його рідному краю, слова, що уявилися поетові, є його питомими словами. Для нього, здається, загалом не існує звичайних слів, він бачить не тільки золотоцінність кожного, але якісь недовідомі зв’язки між словами: «Бджола крильми перепиня грозу» – що тут незрозумілого? Але спробуйте це уявити – і бджола, і крило, і гроза, і та дія, в яку вони занурені, відкриють вам небуденний сенс звичного. Це і є один з акордів художнього образу.
Дмитро Шупта пише традиційно римовану поезію. Однак, пам’ятаємо, формальна майстерність набуває істинної значимості, коли є шляхом втілення думки і почуття, коли на її ґрунті постає поетичний образ, здатний заволодіти увагою читача, розпочати з ним діалог душ. «Сонях сонетів» Дмитра Шупти – саме та лірика, яка береже свою герметичність, але одночасно відкрита світу й людині. Коли замислюєшся, якому часу поет віддає перевагу, у який час звернений його внутрішній погляд, то може здатися, що найперше його приваблюють історичні глибини. Але в тому і полягає сила істинного лірика, що для нього часу як такого не існує. Його емоційний світ конденсує у ліричному переживанні всі часові площини.

Олексій МАКОВ
Літературознавець

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий