Полтавські стежки й мелодії Василя Верховинця

Полтавські стежки й мелодії Василя Верховинця

Із нагоди 140-ліття від дня народження видатного хореографа світового рівня, піонера-теоретика українського народного танцю, постановника першого українського балету, композитора, диригента, фольклориста, педагога Василя Миколайовича Верховинця (справжнє прізвище – Костів), якого у 1938-му закатували сталінські поплічники, заплановані пам’ятні заходи й на його рідній Івано-Франківщині, й у Києві. Згадують світоча також на Львівщині, де він починав свій професійний і творчий шлях; у Харкові, де викладав і керував музичними колективами вже маститим хормейстером.
У Полтаві, яка мала для Верховинця відразу два особливих значення – і творче, і родинне, – відбувся інформаційно-просвітницький тур місцями, пов’язаними з життям митця. Організували пізнавальну мандрівку Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті та облдержадміністрація спільно з Полтавським коледжем мистецтв імені М. В. Лисенка, Полтавським краєзнавчим музеєм імені Василя Кричевського, Полтавським національним педагогічним університетом імені В. Г. Короленка.

«Увесь світ аплодував українцям»

Для краян, які зацікавилися туром, присвяченим Василю Верховинцю та його творчій соратниці і дружині, талановитій акторці, режисерці унікального ансамблю «Жінхоранс» Євдокії Долі (Волошко), місце зустрічі було призначене в Полтавському коледжі мистецтв імені М.В.Лисенка. У малій залі гостей привітав директор коледжу Микола Демченко. Він розповів історію заснованого в навчальному закладі у 1978 році музею «Музична Полтавщина», який уже кілька десятиліть має звання народного, а з 2017 року носить ім’я свого першого керівника, видатного фольклориста, композитора і диригента Михайла Фісуна. Аплодисментами учасники зібрання подякували за копітку працю нинішньому хранителю музею, заслуженому працівнику культури України Віктору Кучеру, котрий опікується скарбницею з 2004 року.
Коротенькими роздумами про непересічне значення творчості Василя Верховинця із присутніми поділився регіональний представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар: «Він – фольклорист, який зберіг 300 народних пісень. Іноді можна почути, що фольклор – це минуле, що треба прагнути до світових зразків, але Василь Верховинець якраз і підносив нашу національну культуру до світового рівня, вплітав її у світовий контекст. Згадаймо Перший міжнародний фестиваль народного танцю в Лондоні 1935 року, де його «триколінний гопак» здобув абсолютну перемогу. Увесь світ аплодував українцям. Британська преса писала про вражаючий танець. Але фольклор – це лише один штрих до портрета генія. Він писав музику до поезій Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Максима Рильського, Павла Тичини – і народжувалися полум’яні пісні доби визвольних змагань 1917 – 1921 років, створив музику до п’єси «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького…
Життя Верховинця – це важливий для нас історичний урок. На 1920-ті припадає злет його творчої кар’єри, але в окупованій російськими більшовиками Україні починається фабрикування справи Спілки визволення України. Загалом по цій справі було понівечено понад 30 тисяч українців, найкращого нашого цвіту. Що завжди робить окупант, чужинець, коли приходить на чиюсь землю? Знищує її історію, знищує інтелігенцію, інтелектуалів, духовну еліту. Так сталося і з Верховинцем. І це урок нам сьогодні, в часи новітньої російсько-української війни. Це війна за незалежність України».
У музеї «Музична Полтавщина», куди учасників туру запросив Віктор Кучер, повноцінна екскурсія могла б тривати, за його словами, до 4-х годин. Але цього разу в центрі уваги були переважно ті з експонатів, що пов’язані з Василем Верховинцем та Євдокією Долею. Це – рукописи, книги, світлини…

«Контрреволюціонер, підпільник, шпигун»

Наступну зупинку учасники інформаційно-просвітницького туру зробили в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Старший науковий співробітник Наталія Кузьменко розповіла, що в період підготовки до відзначення 100-річчя Української революції у музеї відновили присвячену цим подіям експозицію. Один із її розділів – трагедія «Розстріляного Відродження».
«Великий процес проти української інтелігенції, який назвали справою Спілки визволення України, згодом вирішили зробити загальнодержавним, вигадавши регіональні філії. На керівника полтавської філії «вибрали» найбільш помітну тут наукову постать, професора Володимира Щепотьєва, арештували також правника Костя Товкача, який відстоював інтереси Української автокефальної церкви. У цей же час за справою СВУ було арештовано більшість викладачів полтавських вишів, серед яких і Верховинець. Утім тоді Василя Миколайовича відпустили. Мабуть, і тому, що кількісно вже перестаралися: хотіли, щоб процес був не затяжкий, а показовий, як театральна вистава. З іншого боку, в планах, певно, були й продовження судилищ: фігурантів треба було залишати. Коли починається нова хвиля боротьби з контрреволюційною і антирадянською агітацією, Верховинця знову арештовують…» – наводить сумні факти з життя українського митця Наталія Кузьменко.
Вона також повертається до згаданого в коледжі мистецтв факту про тріумфальний виступ українських танцюристів на фестивалі в Лондоні 1935 року й зауважує, що Василь Верховинець не бачив його на власні очі. Як фігурант двох політичних справ він був невиїзний.
Останній арешт Василя Миколайовича припав на кінець 1937 року. Це сталося в Києві. «Кілька тижнів він сидить і не знає, чому його затримали, – продовжує Наталія Кузьменко. – По-перше, це була така практика, щоб людина помучилася. По-друге, камери були вже настільки переповнені, що кати не встигали проводити процеси. Сама процесуальна дія була короткою і пройшла вже за заготовленим сценарієм: безвинний Верховинець у всьому зізнався за стандартним списком: контрреволюціонер, підпільник, шпигун і так далі. На закритому засіданні підписали розстрільний список і наступного дня Василя Верховинця стратили. Поховано його в Биківнянському лісі. Нині це Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» (у Дніпровському районі Києва. – Ред.). За датою розстрілу місцеві науковці вже приблизно знають місце вірогідної могили Василя Верховинця. Зрозуміло, це загальне поховання…»
На завершення екскурсії Наталія Кузьменко запросила відвідувачів затриматися біля дуже цінних експонатів, що їх подарувала музею особисто Євдокія Доля, легендарна українка, яка й після повернення із заслання у Казахстан вірно служила мистецтву, керувала відновленим жіночим хоровим ансамблем майже до 75-річного віку. Бог відміряв їй прожити до 103 літ. Вона щиро дарувала музейникам й іншим дослідникам-музикознавцям чоловікові та свої речі – справжні раритети.
У краєзнавчому музеї учасники інформаційно-просвітницького туру побачили фортепіано Василя Верховинця. На інструменті – партитура опери «Сорочинський ярмарок» з помітками Василя Миколайовича. На стіні – портрет Верховинця роботи видатного Павла Горобця. Він створений 1936 року, коли до фатального арешту й загибелі залишалося уже зовсім недовго.

Під крилом батьківської хати

Екскурсійним автобусом учасники туру прибули на вулицю Василя Верховинця, що в Подільському районі Полтави, щоб відвідати батьківське обійстя Євдокії Долі, в якому вона й мешкала з Василем Верховинцем. Ім’я митця вулиця носить із 1988-го (реабілітований він у 1958-му). Євдокія Іванівна доживала віку в маленькій частині свого колись великого будинку, оскільки після повернення із заслання в 1944 році мусила його розпродувати, щоб зарадити сильній скруті.
Тепер в оселі мешкає Діна Синиця. Ця жінка доглядала Євдокію Долю та її сестру Тетяну до останніх днів. Вона запросила журналістів до хати, де цікаво було побачити старовинні меблі, які ще пам’ятають своїх легендарних господарів, та показала автентичне фото артистів Полтавського товариства «Боян» (назва мережі українських хорових і музичних товариств).
Згадуючи спілкування з Євдокією Долею, Діна Синиця змальовує її дуже приязною і не позбавленою почуття гумору, попри всі життєві випробування, людиною. Стареньку не забували провідувати численні молодші колеги зі світу театру й музики. Іноді такі гостини перетворювалися на маленький домашній концерт. На згадку про родину Верховинців Євдокія Іванівна обов’язково щось дарувала. Тож роз’їхались безцінні раритети не лише Україною, везли їх і до Москви. Спогади про творче подружжя були дорогі не тільки фахівцям, а й звичайним шанувальникам їхніх талантів: слава про створений Верховинцями колектив театралізованої пісні «Жінхоранс» свого часу гриміла від Полтави до Далекого Сходу. І відлуння її не змовкає. Недаремно ж і сьогодні в українському музичному етно-гурті «ДахаБраха», цьогорічному лауреаті Шевченківської премії, дехто розпізнає магічні риси чарівного «Жінхорансу» .
Із Подолу маршрут інформаційно-просвітницького туру проліг знову до центральної частини міста. Дорогою екскурсантам нагадали, що в колишньому міському театрі (нині це будівля кінотеатру «Колос-«Візорія») 8 грудня 1918 року були проведені перші публічні збори Полтавської губерніальної філії Українського національного союзу, а перед відкриттям зібрання Полтавська окружна хорова капела під орудою Василя Верховинця виконала національний гімн (майбутній Державний Гімн) «Ще не вмерла Україна» та національні українські пісні «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить», «Ми – гайдамаки. Марш Січовий».

Рідна кафедра й покоління послідовників

Завершальна частина інформаційно-просвітницького туру відбулася в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка, адже в 1920–1930-х роках Василь Верховинець працював у Полтавському інституті народної освіти. Спочатку пам’ять подвижника вшанували біля меморіальної дошки, встановленої на фасаді корпусу № 1, поклали квіти.
«Із Полтавським краєм цього галичанина пов’язала довга історія. Він зродився в родині, де панував український дух, де шанувалося українське слово, де величався культ української культури. Увібрав це все і проніс упродовж усього життя, – наголосив ректор ПНПУ, доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко. – Ми гордимося, що серед достойників, які пов’язані з нашим вишем, – і цей хореограф, мистецтвознавець, великий, як називали його в культурі, духовний чоловік. Він очолював кафедру мистецтвознавства в нашому навчальному закладі. 1926 року був удостоєний звання професора. Трагічна у нього доля. Та й мистецький доробок Верховинця іще належно не поцінований. Не тільки танець, не тільки українську традицію, обряди українського весілля, а й те, що становить окремішність нашої нації, йому вдалося вмістити у свої нечисленні, але змістовні, ґрунтовні праці, у практичні поради, якими він ощедрював колег».
Урочисте зібрання продовжилося в музеї-аудиторії, присвяченій Василю Верховинцю. Вона була створена 2000 року, до 120-ліття від дня народження митця і педагога. Чимало архівних матеріалів до неї передав син Василя Миколайовича, Ярослав Васильович Верховинець. На жаль, він уже за межею Вічності.
Із творчим життєписом митця та експонатами музею екскурсантів ознайомила одна з його засновниць, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри музики Наталія Дем’янко. «Професор Верховинець – педагог-новатор, засновник української національної хореографічної школи, автор науково-теоретичної праці «Теорія українського народного танцю», яка сприяла розвитку нашої національної хореографії, основоположник українського музично-ігрового репертуару для дітей «Весняночка». Із 1920-го по 1933 рік він очолював у нашому навчальному закладі кафедру мистецтвознавства та викладав курс «Мистецтвознавство» (співи і музика). Читав лекції з теорії музики, історії музики, методики музичного виховання, проводив практичні заняття з гри на музичному інструменті, сольфеджіо, диригування, хорового співу. На основі дослідженого раніше етнографічного матеріалу зібрав і викладав студентам спеціалізований курс «Дитячі ігри». Очолив великий студентський хор нашого інституту, де були зібрані найкращі голоси майбутніх педагогів. Напевне стіни нашого старого корпусу ще пам’ятають і голос самого Василя Верховинця», – зазначила Наталія Дем’янко.
Участь у зібранні взяв також заслужений діяч мистецтв України, завідувач кафедри музики, професор Григорій Левченко, який уже понад 40 років очолює відомий і шанований у світі український народний хор «Калина» ПНПУ імені В.Г.Короленка, колектив, що й сьогодні плекає у своїй творчості ідеї професора Верховинця.
У музичній частині урочистостей, яку підготували викладачі та студенти університету, прозвучали пісні доби Української революції, твори з репертуару легендарного «Жінхорансу». Особливо ж аудиторію потішив яскравий виступ зразкової аматорської групи народного співу вокально-хорової студії «Домінус» (художні керівники – Людмила Портна та Аліна Зінченко). Дітлахи у народних строях представили пісні й ігри зі збірки Василя Верховинця «Весняночка». Здавалося, що у їхніх веселих рухах, дзвінких голосах і щирих усмішках ожили тисячоліття доброти й мудрості нашого талановитого, щиросердного народу. І за ці скарби низький уклін і аплодисменти маестро Верховинцю.

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий