Полтавський «азовець»  із позивним «Гоголь»

Полтавський «азовець» із позивним «Гоголь»

Слава і вічна пам’ять захиснику Батьківщини

Герой України Віталій Грицаєнко загинув, боронячи від рашистської навали найстражденніше місто в історії ХХІ століття – Маріуполь. Високе звання з удостоєнням ордена «Золота Зірка» нашому земляку присвоєне посмертно. Але ні бойові побратими, ні інші друзі не втомлюються повторювати його родині те, що в ній і так твердо знають: старший лейтенант, заступник командира з бойової та спеціальної підготовки полку «Азов» Віталій Грицаєнко отримав би ці нагороди і прижиттєво. Бо, вирушивши після Революції Гідності в 2014 році добровольцем на фронт, так і залишився вірним справі захисту Батьківщини. Бо мав справжній чоловічий характер – міцний, козацький. Бо текла в його жилах та вільна сила, якої боїться наш лютий ворог.
У перетвореному рашистами на пекло Маріуполі Віталій захищав і батьківську тиху Полтаву, і сусідній мегаполіс Харків, у якому збігла студентська юність і де познайомився з майбутньою коханою дружиною Вікою, де прозвучав перший крик їхнього сина Святослава…
Вікторія Грицаєнко – дуже сильна людина. Каже: «в чоловіка навчилася». Місяць відтоді, як ледве вирвалася з оточеного орками Маріуполя, вона не встигає і дихання перевести – звертається в усі можливі служби й установи, щоб і своїм голосом привернути увагу до долі полку «Азов», який мужньо б’ється з шокуюче переважаючими силами противника, до долі тисяч мирних жителів, які стали заручниками армії терористів. Разом із живими, пораненими людьми Вікторія просить вивезти з Маріуполя і тіла загиблих захисників, які побратими забрали з поля бою і зберегли…
Маленький Святослав Грицаєнко зараз усім розказує, що тато його – на Небі, а мамі нагадує, що обіцяла при ньому не плакати. Мама старається. І заради майбутнього сина, і заради того, щоб дбати про гідне вшанування пам’яті чоловіка-Героя.

«Я тебе не покину»

«Десять років щастя», – каже Вікторія про свої взаємини з чоловіком. Вони обоє навчалися в Харківському національному університеті внутрішніх справ, але познайомилися, коли він уже працював, а вона була магістранткою. Закохалася з першого погляду – гарний, статний, розумний, чесний (із тих, хто не боїться відстоювати правду, чого б це не коштувало). Не раз повторювала йому не криючись: «Таких чоловіків, як ти, більше не буває».
Одружилися в 2016-му. На той час Віталій уже мав бойовий досвід, нагороди. Воював у складі «Азову» з позивним «Гоголь» – данина і рідному краю, і однойменному полтавському театру, в якому його батько Микола Грицаєнко обіймає посаду головного інженера. Вікторія до декретної відпустки працювала на факультеті №1 своєї альма-матер у Харкові. Що таке чекати на чоловіка-воїна, спізнала сповна – згадує, що не те що змарніла, на 15 кілограмів схудла.
«Пам’ятаю, коли була на дев’ятому місяці вагітності, Віталій мав їхати з Бахмута з колоною, вони везли ешелони техніки. Сніг, холодно, а я дізналася, що їхатимуть через Харків. Швиденько зібрала все, що було в холодильнику, змоталася в магазин – знаю ж, хлопці голодні. І приїхала туди, де вони зупинялись. Як я тоді бігла до нього! Навіть товариші його раділи: «Як тебе жінка любить!» – розповідає Вікторія Грицаєнко. – І пізніше, коли спочатку тільки на час декретної відпустки переїхала з маленьким Святославом у Юр’ївку (це село в Маріупольському районі, де розміщувалась одна з баз «Азову»), а згодом і взагалі все полишила в Харкові, щоб бути разом із чоловіком, багато його побратимів по-доброму заздрили… У нас були справжні вірні друзі. «Азов» – це велика сім’я. Усі дуже любили нашого Святослава. Переважно ж молоді: хто вже встиг одружитися і стати батьками, а хто ще й ні. Кожні вихідні приходили до нас в гості, Святослав усіх знає за позивними. Тільки один із цих хлопців до сьогодні вцілів. Усі інші, з ким Віталій працював у штабі, на жаль, загинули».
Вікторії вдалося перевестися з Харківського вишу до ГУНП у Донецькій області, пройшовши конкурс на відповідну посаду – дільничний офіцер поліції. Винайняли у Маріуполі квартиру. Власне, у січні цього року сім’я Грицаєнків розпочала нове життя у новому місті. У лютому у Віталія мала початись сесія у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського (м. Київ), де він навчався заочно.
«Гоголь» бачив себе тільки на варті Батьківщини і справді був у цих лавах на своєму місці: талановитий, наполегливий, він швидко пройшов шлях від рядового бійця до заступника командира полку, неодноразово отримував відзнаки – 4 медалі (зокрема «За військову службу Україні»), нагородний годинник від Національної гвардії, нагородний пістолет із дозволом вручив тодішній міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков.
За тиждень до повномасштабного вторгнення рашистської армії в Україну старший лейтенант Грицаєнко вже був «на казармі». За маленьким Святославом у ніч з 23 на 24 лютого приїхав старший брат Віталія і забрав племінника в Полтаву. Вікторія на чоловікові вмовляння залишити Маріуполь не погоджувалася. «Він казав: «Від’їжджай». Казав, що це буде дуже тяжка війна. Я не вірила. Казала, що тобі вже доводилось воювати, коли я була далеко, в Харкові. Більше я тебе не покину».

В облозі рашистів, в горнилі пекла

– Ранок 24 лютого в Маріуполі почався, як і в усій Україні, з вибухів?
– З самого ранку вила повітряна тривога й було чутно постріли з Лівобережного району. Нас викликали на роботу. Керівництво довго радилось, і врешті вирішили вивозити курсантів у Кривий Ріг, а нам наказали йти в свої закріплені райвідділи і нести службу. Віталій був проти, але я лишилась. І з того дня почався жах. Ніхто не думав, що в Маріуполі може стати так страшно. Бомби з неба, ракети з неба і з моря, міни, обстріли.
На третій-четвертий день зникли світло, газ, вода. Зв’язок можна було зловити лише де-не-де. У місті почалось страшне мародерство. Ми, дівчата, познімали форму, бо боялися. На поліцію ніхто не реагував. Нам нізвідки було чекати допомоги, бо військові самі боронили Маріуполь. Росіяни брали місто в кільце все щільніше й щільніше. Чоловік, хоч і не дозволялось, кілька разів вибирався до мене й знову наполягав, щоб виїжджала. Але я вірила, що перемога скоро, що все буде добре.
Потім у нас стала закінчуватися їжа. Ми із сусідами топили сніг, щоб була вода. Підставляли відра, коли йшов дощ, щоб скапувало з дахів будинків. По умовно питну, зелену з гидким присмаком воду ходили далеко, беручи по 6 баклажок у руки. Розносили з подругою-колегою Олею Олійник воду стареньким, які не могли вийти з квартир, бо обстріли не припинялися. Роздавали іншим людям. У мене душа спокійна, що я хоч комусь допомагала.
Щоб готувати якусь їжу на вогнищах, шукали дрова. Добре, що в декого з чоловіків знайшлися пилки. Варили з того, що лишалось у холодильниках. Потім вивішували на вікна. Нам Бог помагав – були сильні морози. Мер Бойченко казав, що людям роздавали соціальний хліб, але ми, скільки не стояли в чергах, так жодного буханця і не отримали.
– Переважно люди намагалися гуртуватися?
– Так. Проте дуже багато серед мирних жителів виявилось і зрадників. У це неможливо повірити: жінки, які мами мені за віком – 50–60 років – ставили мітки на наших будинках. І потім по цих мітках стріляли ракети. Мені чоловік показував фото: «Дивись, хто це робить! Бабусі, дідусі. Не молодь». У нашому районі «живим» залишався тільки кожен другий будинок. Якщо ракета потрапила – п’ятиповерхівка зруйнована. А наш будинок стояв між управлінням поліції і військовою частиною, туди весь час цілили й цілили…
Бомбосховищ у нашому Приморському районі в житловому секторі, можна сказати, майже не було, бо якщо в якихось підвалах люди й ховалися, то тільки свої, чужих не впускали. Переважно всі сиділи в своїх квартирах і просто молили Бога, щоб туди нічого не попало. Стекла на вікнах повилітали – позатуляли чим могли. Найстрашніше було вночі, коли мітки світилися, і рашисти гатили по них ракетами. Вранці дивимося: того будинку вже нема, там горить, там лежать міни, там люди плачуть, там побиваються за загиблими. «Азовці», поки могли, витягували людей із пожеж, дуже кваліфіковано (вони навчені) надавали медичну допомогу, рятували поранених. А вже коли їх зовсім затиснули у кільце…
Я хоч і працюю з психологом, але те, що залишилось в пам’яті… Дуже багато жертв, яким ти нічим не могла допомогти. Комусь відірвало руки, ноги, голову. Ти це бачиш і ти сам тікаєш звідти, тому що і тобі так може прилетіти. Двічі Бог зберіг нас із моєю подругою. Одного разу зовсім поряд упала міна, але від осколків нас захистив кіоск. Інакше б там в Маріуполі і лишилися.
– Люди сподівалися на «зелений коридор»?
– Нам ніхто про «коридори» не повідомляв, а ми самі без Інтернету, зв’язку нічого не могли дізнатися. Десь 9 березня у рупор оголосили, що «коридор» буде. Машин назбиралася нереальна кількість, а потім повідомили, що Росія не дала добро, нікого не випускають, і всі повернулись додому.
13 березня Віталій знову пробився до мене і сказав, що місто здали, що ми в оточенні й уже ніяк не виберемося. Про те, що боєприпасів майже не лишилося і хлопці не знають, чим далі воювати, бідкався і раніше. У полон, каже, я ніколи не здамся, зброю не складу. Щоб перевдягатися в «гражданку» і десь ховатися – ні за що! Я і так все це знала. Завжди ж повторював, що патріот і загине на полі бою. Пробувала вмовляти. Хоч інвалідом, хоч яким, але ти потрібен мені живим. Сказав: «Заради дитини ти повинна вибратися».
16 березня я з самого ранку пішла з телефоном шукати місце, де ловитиме зв’язок. Додзвонилась до мами з надією, що вона з новин щось чула про «зелений коридор». Мама сказала: «Нічого не чекай, просто вибирайся звідти, чим можеш. Люди змогли виїхати з Маріуполя до Запоріжжя, і ти вибирайся». Я змусила себе сісти за кермо машини, хоч і не водій. Спочатку треба було дістатися до селища міського типу Ялта (Мангушський район Донецької області. – Ред.) і там переночувати в родичів моєї знайомої. Через страшні затори дорога тривала замість звичайних 30 хвилин чотири години. Російських блокпостів до Ялти ще не було, а наші стояли розбомблені. Ми їхали повз двори, в яких люди копали могили й ховали загиблих. Дуже багато всюди було тіл, ніхто ще нічого не прибирав.
Деякі автівки зупинялись через пробиті колеса, деякі починали горіти, бо дуже перегрівались. Але ми вірили, що зможемо виїхати.
У Ялті ми з подругою Олею Олійник зібрали десять машин, щоб наступного дня усім разом (так менш страшно) вирушити далі. Я везла ще двох людей, яких до того й не знала. Дружину військовослужбовця з донькою. Загальна колона у бік Запоріжжя сягала кількох тисяч машин. Мости всі обрушені. Ми ледве рухались. Від Ялти проїхали 15 блокпостів росіян – містечко вже було окуповане, під триколором. У нас перевіряли паспорти, але загалом до жінок не дуже доскіпувались. Пощастило, що на той час іще не було мобільних блокпостів денеерівського так званого Міністерства державної безпеки, на яких усі документи перевіряють на комп’ютерах через їхню базу. Не приведи Господи, вони б дізнались, що наші чоловіки – військовослужбовці. У Маріуполі на нас полювали, ми з Віталієм тримали зв’язок тільки через мою маму, щоб орки мене не вирахували…
Через 11 годин у дорозі, близько 6-ї вечора, ми з попутницями нарешті дістались до Запоріжжя. Я, мабуть, ніколи не плакала з радощів так, як тоді, коли побачила наших українських військових.

На полі бою, зі зброєю у руках…

Віталій Грицаєнко встиг дізнатися, що дружина приїхала до Полтави. Відреагував коротеньким зворушливим дописом: «Мати об’єдналася з сином». Через день, 19 березня, з Вікторією на зв’язок вийшов особисто командир полку «Азов» Денис Прокопенко. Вони знайомі, тож голос жінка впізнала відразу… Але вірити не хотіла. Відтак почали писати бойові побратими. Як і командир, бійці повідомляли, що Віталій Грицаєнко загинув як Герой, зі зброєю у руках.
У присвяченому пам’яті полеглого захисника Вітчизни матеріалі Валерії Агібалової на сайті інформаційного агентства АрміяInform докладно зафіксована участь Віталія Грицаєнка у бойових операціях від початку широкомасштабного вторгнення московитів на нашу землю: «27 лютого 2022 року бойові кораблі російської федерації розпочали обстріл узбережжя Азовського моря в районі Маріуполя з подальшими спробами висадки морського десанту. Одними з перших бій прийняли морські піхотинці Збройних сил України, які відбили три спроби загарбників ступити на берег. Зазнавши значних втрат, вони змушені були відступити для проведення перегрупування. Прикриття відходу побратимів та тимчасове утримання берегових рубежів було доручено групі військовослужбовців ОЗСП НГУ «Азов», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко. Упродовж 48 годин вони героїчно відбили чотири спроби висадки морського десанту ворога та завдали йому суттєвих втрат. Зокрема старший лейтенант Грицаєнко особисто знищив 9 загарбників.
Близько 16.30 1 березня противник здійснив чергову спробу прориву оборони Маріуполя. З боку села Калинового Луганської області висунулось 9 танків та близько роти живої сили ворога. Підрозділ під командуванням Віталія Грицаєнка дав достойну відсіч «незваним гостям». Під час бою «Гоголь» знищив ворожий танк з РПГ-22, а зі стрілецької зброї – близько двох десятків російських піхотинців. Його підлеглі також діяли професійно та злагоджено: 3 ворожих танки палали за хвилину після того, як вони прийняли бій. Зрозумівши, що гвардійський рубіж їм не пройти, окупанти здійснили спробу обійти їхні позиції з флангу, проте саме там старший лейтенант Грицаєнко заздалегідь установив протитанкові міни, тож ще три російських танки було знищено. Решта спробували відступити, однак вдало обрані позиції та чітко розподілені завдання дали гвардійцям змогу «демілітаризувати» решту бронетехніки противника. Ворожу колону було розбито повністю.
15 березня старший лейтенант Віталій Грицаєнко знову отримав завдання блокувати пересування сил ворога – за даними розвідки, вони були незначні. Проте близько 11.00 гвардійці нарахували 12 одиниць бронетехніки різних типів, включаючи 3 самохідні артилерійські установки, 2 реактивні системи залпового вогню «Град», а чисельність ворожих бійців складала близько 2 рот. Попри значну перевагу противника у живій силі, військовослужбовці прийняли бій. Заставши окупантів зненацька, упродовж перших 10 хвилин вони знищили три БТР-8, 4 бронемашини «Тигр», 1 бронемашину «Рись» та 3 десятки російських солдатів. Упродовж двох годин, до прибуття підмоги, гвардійці тримали свої позиції, а після влучної роботи артилерії сміливо перейшли у контрнаступ та змусили противника відступити. В тому бою старший лейтенант Грицаєнко особисто знищив 2 ББМ «Тигр», майже відділення живої сили, а після контрнаступу взяв у полон російського офіцера.
У ніч з 18 на 19 березня група військовослужбовців «Азову», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко, здійснила успішний рейд у тил противника. В результаті було виявлено та знищено ворожий командний пункт, підірвано 1 тиловий склад та 1 склад з боєприпасами. Також наші воїни знищили 1 танк, 2 БТР та близько взводу живої сили ворога, переважно офіцерів. На жаль, ціною цієї блискучої операції стало життя відважного офіцера. Під час запеклого бойового зіткнення він зазнав тяжких поранень, від яких загинув…»

На зорі незгасної пам’яті

Щоб і сьогодні, і через багато років образ батька-Героя залишався максимально чітким в пам’яті Святослава, Вікторія роздрукувала й зібрала в альбом усі його військові світлини, починаючи з 2014 року. Чи не найдорожча для неї – остання у часі, з оточеного ворогом Маріуполя, зі світлої миті, коли Віталій знову зміг до неї пробитися. І на цьому фото він усміхається. Ще секунду тому казав їй: не цілуй мене, я вже стільки часу немитий. А почувши у відповідь: «І цілуватиму, й обійматиму, яким би не був ти», подарував їй на пам’ять цю усмішку… За свідченням бойових побратимів, смертельний удар Віталій отримав в лице, від осколка міни, яка влучила в їхній танк.
Щовечора тепер, коли маленький Святік – точна таткова копія – засинає, Вікторія просить чоловіка, щоб прийшов уві сні. І знову бачить його чисте, усміхнене, відкрите обличчя. Вона пообіцяла Віталію, що зробить заради їхнього сина все. І вже мусить шукати шляхи боротьби з неповороткою державною бюрократичною машиною, щоб дитині, яка лишилася без батька-годувальника, призначили передбачену пенсію, щоб на рівні держави була спрощена система отримання свідоцтва про смерть, без якого неможливо претендувати на будь-які пільги.
Найболючіша нині для родини Героя мета – забрати тіло Віталія Грицаєнка додому. Останню його волю – щоб поховали в рідній Полтаві, поруч із побратимами, які полягли в АТО, – Вікторії довелось вислухати й прийняти давно (така вже вона, доля дружини військового). Жінка каже, що мусить це зробити й заради сина, щоб їм разом було куди до татка приходити.
…Утім майбутній пам’ятник Героєві України Віталію Грицаєнку не буде лише родинним місцем спогадів і скорботи. Перед ним вклонятимуться подвигу захисника Батьківщини тисячі вдячних земляків у всі часи буття нашої незборимої нації, нашої вічної України.
P.S. Щодня різні українські й міжнародні інституції, відомі люди зі світовим авторитетом роблять спроби змусити окупантів відкрити гуманітарні коридори з Маріуполя. Можливо, переломні події відбудуться у час, коли цей номер «Зорі Полтавщини» друкуватиметься чи доправлятиметься до читачів. Вболіваємо за незламне місто і беззастережно віримо в Перемогу України.

Вікторія КОРНЄВА.

Добавить комментарий