Є в осені світло

Пора любити і красиво жити

Нещодавно ми друкували розповідь письменника Миколи Тютюнника про свого побратима – нашого земляка Миколу Ночовного. Нагадаємо, що він – поет, прозаїк, публіцист – уродженець села Жовтневе Лубенського району. Свого часу закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Працював у Полтаві, Чернігові, згодом переїхав на Луганщину. Там тривалий час очолював обласну письменницьку організацію, видав десятки збірок поезій, а також має видані книги повістей і романів. Член Національної спілки письменників України з 1980 року. Останнім часом жив у селі на Луганщині, мріяв творчо працювати у спокої. Аби ж не війна… Після чергового обстрілу, писав Микола Тютюнник, коли «зайнялись трава, дерева і ціла стіна вогню покотилася з боку Станиці Луганської, охопивши і його Малинівку… Залишилися ні з чим і Ночовні. Тому й переїхали на малу батьківщину Миколи Васильовича, у стародавні Лубни, де й мешкають тепер у скромному будиночку».
Для «Іванової гори» письменник надіслав добірку нових поезій.

Микола НОЧОВНИЙ
Член Національної спілки письменників України
* * *
Хотів дійти, та перечепивсь через
обрій,
Навзнак упав у час недобрий,
Де обмін валют ішов
Й обмінювались полоненими,
Де я недовірливим став,
Бо підозріло дивились на мене,
Де зло не йшло в рукопашну,
А нападало з засідки,
Де люди забули себе вчорашніх,
А сьогоднішніх соромилися,
Де долі ламалися
І бенкетували домисли,
Де віру сталеву мати хотілося –
Аж від натуги жили рвались у тілі…
Звівся, маю таки дійти,
Куди так хотів,
Щоб зрозуміти: чому нам
Доводиться стільки терпіти?..
* * *
Суцільний біль, і випадок
безмежності,
І так мовчиш, немов навік завмер,
І усуціль, якщо не дотепер,
Гуляє протяг між небесних сфер.
Не розумієш, як це, і настільки,
Коли любов, безмеж та біль –
всуціль.
Це, як снаряд – не долетів до цілі,
Та впав не серед поля, вцілив
У долю доль – хатину край села.
Добра є відлік, і є відлік зла –
Кудись людина завжди уціля
То думкою, то наміром, снарядом.
І припада недоля до розради.
Хтось кращим став, хтось зрадив…
І досі ще не розумію дечого.
Хоча на розуміння і приречений.
* * *
Землю цупко стиска мороз,
А сила якась невідома на душу
тисне,
Немов інформація подвійного
смислу,
І немов війни статистика.
Бозна з якого часу це, бозна…
Знайшов на дорозі підкову,
Повісив на дерево –
Вціліло після снарядної січі.
На дерево сіла галка згустком
відчаю.
Сніг пішов,
А я навмання пішов через січень
Туди, де радість вабила свіченням.
* * *
Мені здавалось – недоліт, –
Був переліт , усе ж, частіше.
Греблись дві курки у золі –
Став простір глибшим для жалів –
Село згоріло.
І люд роз’їхавсь, лиш дві курки –
Їх не лякав жахливий гуркіт,
Зерно шукали у золі.
Жило несмертне у малім.
* * *
Якщо порівняти мене з тим, ким я
був
І ким став…
Дописую тобі листа
І спрагою переходжу спеку.
Щодо реального – треба ще
докумекати,
Не додаючи до лелечого
Клекоти автоматів і кулеметні
клекоти.
Я вже перестав порівнювати –
До розуміння дозрів:
Усі ми рівні не на рівні царів,
А лише на рівні власної совісті,
Горя вдів і матерів.
* * *
З оберемком лубенського смутку
Я ішов, а всі думали, що обіймать
обереги.
Задавніла торкала бентега
Обережно.
Так минуле торкає майбутнє,
Мов до мене ніяк не відносячись,
Відболівши наскрізно і гостро
В перебутньому.
* * *
Пора любити і красиво жити,
Вливатись кров’ю в пісню всіх
пісень,
Мить неповторна, сонцекрилий
день,
В якому лише неповторні миті.
Пора любить, як вперше і востаннє,
І, мов соловей, співать для солов’їхи
Безсмертні гімни вічного кохання.
Зцуравшись марноти марнот,
знемог,
Пора любить, як любить лише Бог!
Пора любить!
* * *
Швидко ішла, не наздоганяв.
Навздогінці крикнув:
Ти, бува, поспішаєш не за великим,
Щоб заповнити вщерть велике?
Ти вже майже дійшла до подиву,
Десь далеко була уже подумки,
Але зупинилась від крику,
Сказала: в житті вже проходила,
Коли мале не вміщає велике.
Не я ото тобі кричав,
І не ти мені відповідала
/Хоч вже майже дійшла до подиву,
І далеко була уже подумки/.
Швидко ішла…
* * *
Коли нас на майдані болів
розстрілювали,
Я бронею терпіння запасся,
Щоб врятувати від куль нас з
тобою.
І, на всяк випадок, тебе закрив
собою –
Вічною до тебе любов’ю.
Хочеш, небом стану, небом синім
над головою,
Хочеш, наберу з серця
І напою у спрагу рятівною водою?
Хочеш… Коли нас на майдані болів
Будуть знову розстрілювати,
Я стану розпачем всіх майданів,
А ще променем віри стану,
Щоб не заблукала в тумані.
* * *
Йшла, мов дощі,
Коли літо купалось в озерах, що
висохли,
А я вийшов з хати. I перед тобою
з’явився,
Щоб напитись твоєї дощової висі.
Вже стільки прожив – аж зморився,
Та, як уперше,
Паморочиться голова від твоєї висі.
Перекинула кладку до райдуги –
Будень став празником,
Ніби ти дощовою радістю
З моєю спрагою поділилася.
* * *
У холодних купаючись росах,
Осягаючи радості суть,
Абрикоси цвітуть, абрикоси,
Абрикоси в Камброді цвітуть.
Хто там жалібно, тонко голосить –
Цвіт цих весен, мовляв, не вернуть,–
Треба жить, як оці абрикоси,
Що й старі, але як же цвітуть!
Холодам навісніти вже досить –
Пелюсткові завії метуть.
Абрикоси цвітуть, абрикоси,
Абрикоси в Камброді цвітуть.
Задивляють, мрійливість приносять,
Щоби світ – білим цвітом відчуть.
Абрикоси цвітуть, абрикоси,
Незахищено, світло цвітуть.
Ще й розвиднюють вранішню
просинь,
Бідокрилить квітнева розпуть.
Як же люблять життя абрикоси,
Що отак, ніби вперше, цвітуть.
м. Лубни.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий