“…Повітря холодне й чисте, як кринична вода з полтавських околиць”

Життєві дороги привели мене до благословенної Полтави, де тепер знаходжу втіху в продовженні літературно-краєзнавчих досліджень, особливо життєпису Григора Тютюнника. Працюю, а зовсім поряд знаходиться будинок, де мешкав Петро Ротач (24.01.1925 – 13.06.2007) – видатний краєзнавець, літературознавець, поет, просвітянин, справжній вчений-енциклопедист. Саме тут не раз бував славетний земляк-полтавець Григір Тютюнник.
У книжці Петра Ротача “І слово, і доля. І пам’ять…” (Полтава, 2000) вміщено нарис “Усе покинув би й полинув…”, де аргументовано доводиться, що автобіографія Григора Тютюнника, датована 30 липня 1966 року, адресувалася саме йому для словника “Літературна Полтавщина” і перша згадка про неї міститься в його словниковій статті для журналу “Архіви України” (1970, №1). На жаль, у першодруці (газета “Літературна Україна”, 16 липня 1987 року), як і в подальших публікаціях, ім’я адресата, тобто Петра Ротача, не згадувалося. Тільки в книжці “Щоб було слово й світло”: Листування Григора Тютюнника”, яку я видав у Луганську 2004 року, в примітках детально досліджено історію тексту цієї епістолярної автобіографії Григора Тютюнника.
Надіславши цю книжку Петрові Ротачу, незабаром отримав лист-відповідь:
“Вельмишановний п. Олексію!
Сердечно дякую за чудовий подарунок. Ви звершили благородну справу, зібравши і видавши листи Григора. За цими листами можна писати наукові праці.
У мене проблема з очима. Але потрошку читаю. Яка мова! Яка душа! Яка любов до рідного краю – його благословенної Полтавщини! Як шкода, що Його немає, що він не дожив до Великого Пробудження коханої ним України.
4.01.2005”.
Наше творче спілкування продовжувалося, і на прохання надіслати рецензію на першу книжку Григора Тютюнника “Зав’язь”, що друкувалася у польському журналі “Наша культура”, Петро Ротач відповідав: “Полт.[ава], Серп.[ень] 04 р.
Шановний Олексію Івановичу!
Підшивку “Нашої культури” за 1966–70 рр. я передав до свого фонду в Ін-т літ-ри ім. Т.Г.Шевченка. Ксерокопії моєї рецензії на “Зав’язь” Г.Т. в себе не залишив.
Надійшов час ліквідації власного архіву. Тут нічого не вдієш.
Бажаю доброго здоров’я і науково-творчих здобутків!
З Днем Незалежності!
Ваш П. Р.”.
Ще на початку липня 1963 року відбулася перша зустріч Петра Ротача й Григора Тютюнника в Шилівці Зіньківського району. Тоді краєзнавця Петра Ротача цікавила творчість старшого із братів – Григорія Тютюнника (1920 – 1961), який того ж року за роман “Вир” був посмертно удостоєний Шевченківської премії. Найбільше запам’яталося глибоке знання Григором “Виру” та всього того із життя Шилівки, що стало художніми образами. Недаремно мине всього два роки і молодший Тютюнник, працюючи на кіностудії імені Олександра Довженка, напише кіносценарій за романом “Вир”.
На прощання Петро Ротач отримав поетичну збірку Григорія Тютюнника “Журавлині ключі” з написом “Григір Тютюнник-молодший” і датою: 8 липня 1963 року.
Коли в 1966 році вийшла перша книжка “Зав’язь”, то полтавський краєзнавець опублікував рецензію “Творчий ранок Григора Тютюнника” на сторінках варшавського журналу “Наша культура”. Згодом на ще одне прохання (перше було в 1964 р.) надіслати автобіографію до словника “Літературна Полтавщина” отримав відповідь:
“с. Мануйлівка 3 червня 1966 р.
Шановний Петре Петровичу!
Пробачте, що відповідаю на Вашого листа з таким великим запізненням, – він таки довгенько мандрував, доки потрапив у Мануйлівку, де я зараз відпочиваю, вірніше сказати, працюю помаленьку.
Спасибі Вам за тепле слово про “Зав’язь”. Мені приємно, що книжечка Вам сподобалася. Сумнувата вона, та нічого не поробиш: кращого, світлішого я бачив небагато, а тому коли б і написав про нього, то це була б звичайнісінька неправда. Її ж і так до лихої години.
А що мені закидали про тини, то Ви маєте рацію – дурниці. За тинами живуть люди, та ще й невесело живуть. Чом про них і не сказати?
Над “Виром” я дійсно працюю, і, якщо все буде гаразд, восени запуститься фільм. Важко робити сценарій: роман багатоплановий, кожен герой – характер, тип, а всіх же їх на екран не впихнеш, деякі самі не хотять, а разом з деякими доводиться викидати ще деяких. Проте якось воно буде.
Головне – не лише зберегти, а й загострити, зробити відчутнішим дух роману, його тенденцію – і не обікрасти. Все це складно.
Тепер про автобіографію. Хіба та, що в книжечці, не підходить? Якщо ні, то напишіть хоч коротенько, яка саме автобіографія Вас цікавить. Може, мені накидати вільно, так би мовити, а Ви вже самі виберете, що треба?
Напишіть, коли маєте час.
Книжечку з автографом я Вам неодмінно пришлю, як тільки потраплю в Київ, бо з собою немає жодного примірника.
До побачення. Щиро дякую за запрошення. Буду в Полтаві – заскочу.
Вітайте Вашу дружину, приємного мені читача – не лає!
Моя адреса така: Полтавська обл., Кременчуцький р-н, с. Мануйлівка.
Гр.Тютюнник 3.VІ. 1966 р.”.
У дослідженні “Усе покинув би й полинув…” Петро Ротач згадував: бував Тютюнник у місті як кореспондент “Літературної України”. “Наприкінці липня 1969 року побував на садибі І.П.Котляревського, яка тоді реставрувалася до поетового 200-річчя. 30 липня ми зустрілися з ним у нас дома. Цим числом датовано його запис в альбомі висловів про Котляревського, які я збирав тоді від учасників свята. Ось цей запис:
“Нема у світі нації, яка б не утвердила себе, не відкрила себе через поета – від Гомера і до сьогодні. Я складаю глибоку шану перед Іваном Петровичем Котляревським – відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слова.
Хай святиться ім’я його в віках!
30 липня 1969 р. Григір Тютюнник”.
…Попід дубами старого Яківчанського лісу, що починався на горі й підходив до залізничної колії, вийшли до поля Полтавської битви 1709 р. Стежка повела вздовж насипу. Сонце вже схилялося на захід. Пахло нагріте різнотрав’я, в повітрі розливалась передвечірня втома. На бугрі в садочку стояла садиба залізничника з колодязем.
– Попробуємо й цієї водички, – сказав Григір й опустив відро.
А коли “знімали пробу”, я мимохідь сказав щось про особливий смак води з колодязів на полтавських околицях, і Григір раптом витяг з кишені записник.
– Як вода з полтавських колодязів… Повітря, як вода… – бубонів і щось записував. – Це чудово. Повітря, як вода з колодязів на полтавських околицях.
Я вперше бачив, як він на ходу записував думку, що раптово прийшла в голову. І згадав про нього наступного року, коли в травневому числі журналу “Україна” з’явилося оповідання Тютюнника “Дядько Никін”. Правда, фраза там була дещо трансформована і мала такий вигляд: “Я дивився на небо (це з розповіді Ілька. – П.Р.), приоране рожевими скибами хмар сонце зійшло, і уявляю собі хрест на Шведській могилі, що вночі, певно, біліє памороззю, а зараз сяє крапельками роси проти сонця, глибоко, аж до дна грудей вдихаю холодне й чисте, як кринична вода з полтавських околиць, повітря”.
У одній із записних книжок Григора Тютюнника читаємо: “Повітря, як вода з колодязів на полтавських околицях”, що теж є підтвердженням нашої гіпотези стосовно її хронології 1969 року.
А ще Петрові Ротачеві запам’яталося загострене чуття справедливості Григора Тютюнника. Так, у 1970 році була опублікована зловісна стаття “Чортополох”, де Петра Ротача звинувачено в українському націоналізмі, що потягло за собою ще більш суворе переслідування. Григір Тютюнник, коли проїжджав Полтаву на шляху до Шилівки чи Мануйлівки, завжди зупинявся на нічліг у доброзичливому сімействі Ротачів, демонстративно повідомляючи про це телефоном, що прослуховувався. Тому на думку й спливають його слова із останнього інтерв’ю: “Ідеалом для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах”.
Видатним творчим надбанням Петра Ротача є його Шевченківська енциклопедія “Полтавська Шевченкіана”, де в розповіді про Шевченківського лауреата Григора Тютюнника наголошується на автобіографічних мотивах у творчості й описах рідної Полтавщини.

Олексій НЕЖИВИЙ
Доктор філологічних наук,
професор, письменник

Поділися:

Добавить комментарий