Прапор на арматурині

Прапор на арматурині

ВІН – один із тисяч героїв Майдану. Він із тих, хто не хизується своїм геройством, не виставляє його напоказ. Він просто чесно робив на Майдані те, що веліло серце, – боронив національну гідність України.
Дід, Дід Берко, Берко – під такими найменнями його знали на Майдані. Дід – бо йому тоді вже йшов 64-й рік. Але він протягом кількох місяців стояв плече до плеча з молодими борцями.
Борис Дмитрович Дяченко – наш земляк із Миргородщини, з Зеленого Кута. Коли восени 2013 року Вкраїна вибухнула праведним гнівом проти януковичівської зрадницької політики, він не зміг сидіти в своєму затишному селі й подався до буремного Києва.
Знаю цю людину здавна, ще з 80-х років минулого століття, коли він, колишній офіцер, працював майстром виробничого навчання в Миргородському СПТУ-14. Мав проблеми й неприємності через особливе, загострене, болюче почуття справедливості, яку він завжди відстоював. Такі почуття й нині прориваються в нього віршованими рядками, хай непрофесійними, але до болю щирими:
Усі так лізуть у життя
Легке, м’яке, пушисте.
Моє – завжди важке,
Тверде і чисте.
Пам’ятаю Бориса Дяченка й за часів боротьби за Незалежність України в 1989 – 1991 роках, коли він рішуче виступав проти комуністичної номенклатури. І під час Помаранчевої революції 2004 року він був не у власній хаті, а в Києві, в Українському домі, й був готовий навіть іти на смерть. «Революція Гідності, – каже він, – це повторення Помаранчевої, але на порядок вище».
Коли Борис Дмитрович розповів мені про те, що він бачив власними очима на Майдані 2013 – 2014 років, я була вражена: настільки живою, яскравою й правдивою постала його оповідь. Я музейник і знаю ціну таким матеріалам, як спогади живих свідків і учасників подій. Тому ледве вблагала «Діда Берка» записати ті криваві події, доки вони ще свіжі в пам’яті. І коли він приніс свої нотатки, не могла відірватися від них: настільки в доброму викладі вони були написані.
Так і стоїть він перед очима: серед ворожих «тітушків», невисокий, але підтягнутий, гордо випростаний на весь зріст, із єдиною зброєю – уламком арматури, до якого прив’язав щойно піднятий ним прапор України, притоптаний у кривавих київських сутичках.
Борис Дмитрович і сьогодні не любить говорити про себе, про свої рани, травми, лікування в госпіталях після майданівських подій. Він захоплений лише тими людьми, українськими патріотами, яких бачив там. Беркові присвячений цілий розділ «Самотній свідок» у книжці Анатолія Бриченка «Рік 2014-й».
Такі матеріали, як свідчення Б.Д. Дяченка, мають не просто зберігатися в музеї, а й стати надбанням громадськості. Тому пропонуємо читачам газети уривок із його спогадів.

Людмила РОЗСОХА,
заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України.

27 ЛИСТОПАДА 2013 року я уже був біля монумента Незалежності. Давали адреси на ночівлю – не скористався, а взяв килимок та ковдру й отаборився біля «Глобуса». Часу на спання не було: щогодини співали Гімн України… Приєдналися до нас і партійні мітингувальники з Європлощі, спочатку без прапорів.
Декілька разів намагався взяти мікрофон і попередити наївну молодь про назріваючу біду. Лижичко (співачка Руслана. – Ред.) надавала таку можливість, але охорона відсторонювала мене, не пояснюючи причин.
У ніч з 29-го на 30-те з сином поїхав на Миргород. Потрібно було краще одягнутися і хутко повернутися, бо назрівала розв’язка. По приїзді в Миргород побачив, що наших б’ють. Швидко зібрався, і знову на Київ.
По Хрещатику й навколо шастали патрулі. Дві ночі перебував у Михайлівському соборі, ще дві ночі – у киян. Майдан швидко розбудовувався…
Я був серед волонтерів – виконував розвантажувальні роботи в Будинку профспілок. Потім був в «Ударі» з миргородськими хлопцями. Ходив ночами на барикади, а вдень – на Грушевського. Коли поселився в Будинок профспілок, був з «Батьківщиною» і «Свободою», ходив на II і III барикади.
Буремне життя ставало звичним, почали виходити на роботу й профспілки. Тож після нічних змін не було де відпочити. І я перебазувався до «Свободи» у Палац Свободи (Жовтневий палац)…
Ходив на Грушевського, щоб хоч чимось допомогти молодим хлопцям. Не відомо, коли вони їли або спали, були вимазані в сажі так, що блищали лише очі та зуби. Посилали мене закупляти пиво, яке потім виливали у сніг, а пляшки ішли на «коктейлі Молотова»; ходив і по вулицях та в урнах збирав для того пляшки.
На Європлощу підвозили шини, ми їх підносили і кидали у вогненну барикаду. Все це відбувалося під обстрілом, до 20 січня гумовими, а після – бойовими кулями і картеччю. Відтоді, в День Соборності України, були вбиті Нігоян, Жизневський та смертельно поранений Сенюк. 23 січня «Беркут» погромив автомайданівців…
Ми всі були немісцеві – тож Києва не знали. Нас навіть не ознайомили з планом вулиць урядового кварталу. Не проводилась бойова підготовка. За тиждень до 18 лютого я настійливо попереджував, що назрівають (я так назвав) «Варфоломіївські дні і ночі». Додому навідувався дуже рідко. 17 лютого не затримався вдома навіть на півдня. Пояснив рідним, що я повинен бути там – буде штурм.
18 лютого зранку сотник дав команду одягтися по-бойовому: каски, протигаз, щитки і щити, в руки взяти хто що зможе. Я випрохав у Чернівецької сотні арматурину, тому що держаки для лопат, які нам надали, були в сучках і при першому ударі ламалися.
Сформувавшись у колони, ми пішли Інститутською. На одній з коротких зупинок до мене підійшов батюшка (якщо пам’ять не зраджує – Павло) і благословив мене. Хоч я і не належу до глибоко віруючих, та чомусь він вибрав мене. Можливо, це і врятувало в скрутну хвилину.
Пройшовши Інститутську, ми повернули у Кріпосний провулок і підійшли до Маріїнського парку. Навпроти Будинку офіцерів, в бік Верховної Ради, вулиця Грушевського була перегороджена «КамАЗами».Коли люди з «Правого сектора» захопили ці автомобілі, я заліз на кабіну одного з них і порахував противника. «Вевешників», «Беркута» і «тітушок» налічувалося біля трьохсот, а наших було удесятеро більше. Звичайно, я помилився, тому що основна маса «Беркута» перебувала у резерві. Група наших «радикалів» заглибилась у парк і почала кидати петарди й каміння через голови «вевешників» по «тітушках». У відповідь ті теж кинули каміння, а «Беркут» – гранати.
Ми в парк не заглиблювалися, просто мітингували, слухали виступи депутатів. Десь позаду нас чулися вибухи. Передали, що «Правий сектор» спалив офіс «Партії регіонів» і вбили охоронця. Це вже віщувало щось недобре.
З боку будівлі, можливо, з підвалу, на нас повіяло газом. По команді «гази» зодягаю протигаз, але стекла відразу запотіли. З’ясував: нема спецплівки від запотівання, а протигаз випуску сімдесятих років минулого століття. При другій спробі надягання він узагалі розірвався. Лягаю на землю, віддихуюсь.
У сусідній сотні влаштували потасовку якісь жінки (як пізніше з’ясувалося, то були тітушки-зечки з Харківської колонії). У цей час нам у спину з Кріпосного провулка посунув «Беркут». На деякий час їхній рух затримувався групою «Правого сектора», та їх розбили. Прозвучала команда «Сотня, кругом!». Оскільки я йшов у останніх рядах колони, то тепер я опинився в перших. Сотник дає команду: «Хто має щити, вийти наперед!».
Я не мав щита, та й стояв у другій шерензі, тож спокійно набивав великі кишені помірним камінням, бо п’ятикілограмове я не міг кинути, а по влучності кидання і стрільби я не знав собі рівних. (Звичайно, ці події відбувалися швидше, аніж я пишу ці рядки). Коли випростався, то побачив, що я стою в найпершій шерензі. Оскільки у мене щита не було, то я мав право перебігти в середні або задні ряди. Готуючись до пробіжки, глянув на своїх сусідів. Зліва і справа стояли хлоп’ята років 18 – 20. Вони іще не жили, а мені уже сьомий десяток, – залишаюся з ними.
* * *
Команда «Вперед!», і полетіло перше каміння. «Беркут» наступав у шаховому порядку і кидав каміння, не заважаючи один одному. І влучали вони напевно, бо ми були у великій тисняві. У нас усе було навпаки. При першій же спробі кинути камінь я зачепився за сусіда, і камінь полетів унікуди. Приймаю миттєве рішення: вибігаю наперед і – праворуч під будинок. Тепер перебуваю поза основною зоною ураження й кидаю досить влучно. Звичайно, жодного беркутівця не вбив, можливо, декому розбив захисні щиток або окуляри.
Несподівано “Беркут” почав відступати. Це окрилило нас, і ми з криками пішли вперед. Не було в нас командира, щоби оцінити хоча б загальну ситуацію. Це вже пізніше стало зрозуміло, що «Беркут» заманив наших людей у порівняно вузьку вулицю. Я, як і всі, попався на цей гачок.
По моєму бокові вулиці, між будинками, був скверик (ніша) метрів 15 на 15. І ось, коли ми підійшли до цієї ніші, а «Беркут» уже минув її, я пробіг цей дворик і став за рогом, за п’ять метрів від «Беркута». Враховував, що противник і далі буде відступати, а наші підійдуть. Тож періодично вискакував із-за рогу, кидав камінь і знову ховався.
Раптом противник пішов у контрнаступ і почав перекривати мою позицію. Я подумав, що це тимчасовий відхід, тож відбіг у глибину дворика. Тут конкретно мною зайнявся беркутівець. Бачу, підняв ствола й цілиться в мене. Миттєво закриваю обличчя – куля шльопнула в каску. Надіваю каску, кидаю камінь і знову закриваю нею обличчя. Куля знову шльопнула в каску. Так, собі прикинув, якщо будемо гратися до вечора, то уб’є точно. Прикривши праве вухо каскою, я поскакав, як лось, через декоративні вази до виходу, якого уже не було. У мою спину шльопали одна за другою гумові кулі, тепер стріляли не менш як двоє. Загін «Беркута» був зосереджений уперед і не бачив, що я біжу поряд із ним. Мені ж потрібно було його не тільки обігнати, а й попід носом перебігти на протилежний бік вулиці.
Тут вони мене всі й побачили. Перший камінь б’є в ногу й розвертає мене обличчям до ворога. Другий б’є в праве плече, і я горілиць падаю на бруківку. Стокілограмовий беркутівець підбігає і стрибає мені на живіт…
Скільки часу був у забутті, не знаю, та коли підвівся, навколо мене вже нікого не було. Куди піти, куди податися – задачка з багатьма невідомими. Йти до Інститутської, звідки наступав ворог, – не резон: вони там іще є. У бік Арсенальної – не знаю обстановки, чути лише, як бухають гранати.
Тож надіваю каску, поправляю сумку з зіпсованим протигазом, піднімаю з бруківки притоптаний прапор України, надіваю його на арматурину та й прямую через вулицю Грушевського, прямісінько в Маріїнський парк.
У парку метушилися якісь люди. Вони збирали розкидані по парку сміттєві баки й підтягували їх поближче до вулиці (катати їх було неможливо, бо заважало накидане каміння). Ще вранці «вевешники» використовували сміттєві баки як захисну стінку.Я подумав, що це вже наші, майданівці, будують із цих баків укріплення. Та трохи було дивно. Люди так швидко бігали й виконували роботу, що навіть між собою не розмовляли. Я, не звертаючись ні до кого, підійшов до двох хлопців, які зачепилися бачком за щось і не могли його потягти, вирішив допомогти їм. Та коли смиконув бачок, у мене минув «шок», і я відчув увесь той біль, який отримав від побоїв. Стогнучи, відійшов від них і почвалав у глибину парку.
* * *
Навколо жахлива картина: в калюжах крові ворушаться люди, в деяких ледь соваються ноги або ворушаться руки. Навіть якби то були вороги, то вони потребували б негайної допомоги. Але я нічого не міг удіяти, мене полишали останні сили. Навіть не міг підійти й покласти того, хто конав, у зручну позу. Це не була байдужість, це вже мій організм був на межі виживання.
Ідучи невідомо куди, наштовхнувся на групу міліціонерів. Вони були чисто зодягнуті, при краватках і явно в побоях участі не брали, а були спостерігачами. Нерозуміння того, що відбувалося в парку, призвело мене до нового казусу. Підходжу і так прикольно говорю: «Ну що, наші перемогли, тепер міліція буде з народом чи ні?». Сім глянцевих пик повільно повернули до мене голови і квадратними очима глипнули на мене так, що я ледве устояв на ногах. Увібравши голову в плечі, даю задній хід і, оминувши ще одну групу міліціонерів, прямую до тих, що збирають сміттєві баки. І до цієї миті я ще не зрозумів, що це не наші хлопці, а «тітушки».
Підійшовши ближче, побачив, як здоровані підтягують мертвих (а можливо, ще живих) людей і вкидають їх у сміттєві баки. Повз мене (аж бігом) двоє тягнуть людину, а третій молотить дубинкою по голові. І ще двоє тягнуть пораненого, а третій біжить і б’є його ногами по ребрах. Цього теж укинули в бачок. Тепер я зрозумів, що відбувається і в якій ситуації я знаходжуся. «Тітушки» працювали оперативно, і відчувалося, що вони обмежені в часі.
Стою в парку, як монумент… На голові помаранчева каска, через плече сумка з протигазом, а в руках арматурина, на якій український прапор. Насправді ж був смертником, якого тримали «на закуску».
Підводжу голову – бачу, що парк заблокований із усіх боків «вевешниками». Тільки в одному місці побачив невеликий просвіт. Незаблокована ділянка була крутим спуском. Підходжу… Справа і зліва – нескінченні ряди «вевешників». Можуть декілька служивих підійти й забити мене. Хапаючись здоровою рукою за деревця, починаю спускатися донизу. Було моторошно – як на розстрілі, будь-якої миті міг пролунати постріл. Я навіть уявляв, як куля пролетить крізь мене навиліт.
Полегшення відчув уже внизу: якщо зблизька не стріляли, то тепер не будуть. Зорієнтувавшись, вирішив іти до арки Дружби народів, а там неподалік і Хрещатик. Та попереду побачив автомобілі й міліцію. Тож негайно повернув і пішов у протилежному напрямку. Дорога привела до будинків, під якими сиділи й лежали майже сотня побитих майданівців. Із гурту виділився один і підійшов – це був Віталій, мій сотник…
* * *
У ЦЕЙ час на нас, як чапаєвці, мчала група «Беркута». Їй назустріч – наші дівчата з криками, що тут усі побиті й поранені. На що їхній командир заявив: «Моего братуху побили, я должен отомстить». Біда перейшла б у трагедію, та звідкись з’явились три народні депутати. Серед них я впізнав лише Олега Тягнибока. Народні обранці перегородили дорогу карателям. Ті змушені були бігти далі, шукаючи нові жертви. «Швидкі допомоги» під’їжджали, але в малій кількості. Тим часом депутати повели нас у бік Арки.
Наближався вечір. Я передчував «Варфоломіївську ніч», тому прискорив ходьбу і добрався на Грушевські барикади. Тут мене хлопці знали, а я їм перший оповів про трагедію в Маріїнському парку. Тож запропонував, щоб вони організовано залишили ці барикади й вирушали боронити Майдан. На що вони відповіли: «Стоятимемо на смерть!». «Через декілька хвилин вас атакує великий загін «Беркута», переб’ють вас, а з такими, як я, на Майдані вони легко справляться», – заперечив їм. Та вони стояли й далі на своєму. Пізніше ж дізнався, що їх справді атакували і хлопці з боєм відступили на Майдан.
Добираючись до Майдану, побачив, що «Беркут» уже біля Жовтневого палацу. А мої речі, а головне – документи всі там. Кладу арматурину з прапором і протигаз у сховок і біжу вгору – до чорного виходу з палацу. З будівлі через вузький прохід «пробками» вилітають люди, а мені проти течії потрібно потрапити всередину. Лягаю на землю і повзу в дверний прохід. На мені гарцює не менше трьох пар чобіт… Таки просовуюсь уперед. Нарешті – всередині. Підхоплююсь і біжу темними коридорами до своєї зали-спальні. На місці свої речі не знайшов… Усі вікна закриті ковдрами і речами. Дивлюсь через щілину на вулицю – під вікнами «Беркут». Потрібно негайно залишити приміщення, щоб не потрапити в полон. Знову добираюсь на Майдан. Палац наполовину оточений. Група хлопців відчайдушно відбивається. Знову подумалось про документи і як тяжко буде їх відновлювати. Роблю ще одну спробу і проникаю у палац. Усередині – мертва тиша, а під вікнами – постріли. Нарешті на одному вікні знаходжу свої сумку і рюкзак. У голову лізе дурна думка, що вихід уже перекритий, а мене визнають за коменданта і повісять. Вилітаю на вулицю: наші – поряд, противник – за п’ять метрів. Прикриваю вухо каскою і біжу попід самим носом «Беркута» вниз пагорба. У зручному місці зупиняюся, щоб перевдягнутися. З пагорба противник бомбардує мене камінням, ледве встигаю ухилятися. Кидаю все, хапаю документи і біжу в бік Російського банку. Повз мене летить каміння, думаю – тільки б не перебили хребет.
На розі банку металева загородка. Ті, хто відступав, лізли через неї. Я зі своїми ушкодженнями не зміг перелізти, тому шукав дірку внизу. Нарешті відігнув арматурину і проліз безпосередньо на Майдан. Ура! Я на Майдані!
А попереду – «Варфоломіївська ніч». З Полтавської сотні зустрів менше десятка людей. Перепочинку не було. Противник атакував Майдан зі сходу. Погіршився зір, у людському вирі загубив односотенців. Не можу кидати каміння, не виходить ланцюгове передавання каміння – права рука зовсім не діє. Ношу на барикади мішки з камінням від дівчат, які викопували бруківку. Страшно було дивитися на їхні руки зі зламаними до крові нігтями. Легкої роботи не було ніде. Всі дихали газом, не пригиналися, бо не бачили і не чули куль, не здригалися від вибуху гранат.
Пізно ввечері ворог оголосив нам ультиматум. Ми на нього не відреагували. Тоді в гучномовець оголосили, що розпочинається штурм. Ми прислуховувались лише до команд, які подавались із нашої сцени. Коли Женя Нищук називав місце можливого прориву, я біг туди.
* * *
Біля Будинку профспілок кидаю ящики з якимись продуктами у вогненну барикаду. В цей час на цю позицію підбіг (напевно, кидати «коктейль») Дмитро Максімов. Щоб не заважати, відійшов під колону будинку. У цю мить шумова граната влучає йому в плече і відриває руку. Коли його несли, то обличчя було відкрите (був ще живим), та від втрати крові помер… Не буду вигадувати, хто запалив Будинок профспілок, тому що маю три версії. Горів він до самого ранку, і невідомо, скільки людей там загинуло…
Вночі противник проводив ротації. Наші ж люди цілодобово беззмінні. Під час атаки водометами противник для прикриття підсилив обстріл шумовими і газовими гранатами. Довелося змінити місце заправки «коктейлю», перенісши запаси бензину ближче до «ялинки». Газових гранат ми не страхались, тому що Майдан увесь був загазованим. Коли біля моїх ніг закрутилася газова граната, я спокійно чекав, доки вона вибухне (не міг же я підкинути її сусідові). Особливо небезпечна шумова з «начинкою». Хтось крикнув, але я не розчув. Зрозуміло стало лише тоді, коли шумова граната вдарила в руку, яка була притиснута до грудей. Та вибухнула вона, відскочивши від мене на півтора метра. Я встиг відхилитися назад і закрити обличчя руками. До гранати були підмотані шматочки жерсті (приблизно 1,5 х 1,5 см), які застрягли в незахищені щитком руку і ногу. Після вибуху хлопці миттєво підхопили мене, не давши навіть впасти на землю. Запитали, чи живий. Кажу, що живий, руки і ноги цілі.
І на цьому перемовини скінчились, бо потрібно було воювати далі. Якби було чим, скільки б миттєвостей можна було сфотографувати. А їх неможливо оповісти – це потрібно бачити.
Підтягую мішок із камінням на барикаду. Все навкруги кипить, як у казані. На підвищенні стоїть висока дівчина в камуфляжній формі з каскою на голові. У неї така постава і такий погляд у далечінь, ніби вона одна і більше нікого немає… І все це відбувається на тлі диму, вогню і вибухів. Найважчий момент був біля четвертої години ранку 19 лютого. Чи загинемо? Чи виживемо? Ці запитання я тоді ставив якомусь молодому хлопчині. Він відповів коротко і правдиво: «Не знаю». Я встиг поставити ще провокаційне запитання: «А втекти можна чи ні?». Він сказав: «Ні!».
Коли «Беркут» через «Глобус» проник у консерваторію, я сказав хлопцям: «Паліть консерваторію, потім збудуємо нову, а якщо знищать Майдан, то не потрібна вона буде нікому». Не бачив, як саме, але запалили. Тоді «Беркут» відступив, зрозумівши, чим це обернеться. Пожежу наші самі й загасили.
Противник скаженів. Мабуть, у них був наказ – до ранку Майдан зачистити. Нам же ранок ніс не тільки перемогу, а й життя…
Усіх, хто був учасником протистояння агонізуючій владі кремлівського запроданця Януковича та його посіпак у Маріїнському парку і на Євромайдані 18–20 лютого 2014 року, прошу зателефонувати мені за номерами: 099-22-48-901; 099-78-75-160.

Борис ДЯЧЕНКО
Учасник Революції Гідності

Добавить комментарий