Аншлагом супроводжувався прем’єрний показ фільму “Кіборги” у полтавському кінотеатрі “Wizoria Колос” (режисер – Ахтем Сеїтаблаєв, сценарій – Наталії Ворожбит). В основі сюжету – героїчна і трагічна сторінка новітньої російсько-української війни: оборона важливого стратегічного об’єкта – Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф’єва (ДАП), що тривала 242 дні. Ворог переважає чисельно, споруди перетворюються на руїни, але захисники аеропорту виявилися сильнішими за бетон. За цю витривалість навіть супротивники називають їх “кіборгами” (“кіборг” – напівробот, кібернетичний організм).
Два тижні з 242 днів запеклого протистояння знімальна група вмістила у дві години (хоча існує повнометражна 4-серійна версія фільму, його покажуть на каналі “1+1” у лютому наступного року). На екрані – шестеро бійців. Вони різного віку, професії, статусу (є контрактники і добровольці), хтось говорить українською, хтось – російською, кимось керує жага помсти окупантам, кимось – любов до рідної землі, й навіть ця любов у кожного своя, але всі вони тут… Перебування в бойових умовах зрештою виявить справжню, не вдавану сутність кожного. Так, боєць-миргородець із позивним “Старий”, котрого спершу ніхто не сприймав як вояка, підхопить естафету від загиблого командира, а той, хто узяв собі псевдо “Марс”, натякаючи на міфічного бога війни, жахіть реальної війни не витримає. Загоном командує доброволець твердих патріотичних переконань на псевдо “Серпень” – учитель історії, яку він обіцяє “примусити вивчити” як своїх підлеглих, так і затриманого ворожого ополченця…
Чимало глядачів зізнаються, що дивитися фільм нелегко, адже йдеться про війну, яка досі триває. Звісно, у багатьох виникало запитання, наскільки відображені події та люди наближені до реальних? Комусь видається сумнівним, що в перервах між обстрілами можна вести інтелектуальні, подекуди “пафосні”, розмови, можна приймати пологи у кішки, а тяжкопораненим робити селфі й постити його у соцмережі, бо це, м’яко кажучи, не вкладається в уявні шаблони про війну. Ось хоча б невеликий діалог “Серпня” з бійцями: “Чого ти тут? – Бо не можу терпіти несправедливість… – Бо в мене однокласника вбили… – Бо люблю Україну… – За що ти її любиш? Дороги наші любиш? – Садок вишневий і оце все… Природу люблю”. Звісно ж, картина не документальна, а художня, і образи – збірні, але все так і було. Адже консультантами знімальної групи запросили військових, в тому числі й тих, хто реально захищав Донецький аеропорт.
Серед полеглих “кіборгів” у боях за ДАП двоє полтавців – Святослав Горбенко та Денис Синюк. У фільмі Полтавщину представляє доволі колоритний персонаж із позивним “Старий” (актор – Віктор Жданов). “Просто Коля” з Миргорода – звичайний чоловік, сердитий на сина, котрий потай від рідних поїхав на війну, і саме він любить Україну за “вишневі садки коло хати” (справді, де ж, як не на Полтавщині, така ідилічно чудова природа?). Коли у момент найбільшої небезпеки бійці мають можливість подзвонити додому, “Старого” непокоїть доля схованки із доларами: “Не сказати – самі нізащо не знайдуть, і долари пропадуть, а сказати – дружина з невісткою горлянки одна одній за них перегризуть!” І в цьому теж справжність фільму, де поруч, як і в житті, – сміх і сльози, жорсткість і лірика, звитяга і гумор.
На зйомку стрічки спрямували близько 48 мільйонів гривень. Половину вартості профінансувало Державне агентство у справах кіно. Чимало зусиль для появи фільму на широких екранах доклав віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко. Варто сказати, що це чи не перший приклад соціально-відповідального фільму у вітчизняній кіноіндустрії: 5 гривень з кожного придбаного квитка будуть перераховані у Фонд “Повернись живим” і зібрані кошти розподілені між сім’ями бійців, загиблих у боях за Донецький аеропорт.
По завершенні кіносеансу ми поцікавилися у полтавських глядачів враженнями.
Олег: “Найголовніший висновок – вийшло природно, реалістично. Може, деяким молодим людям, які звикли тільки до попкорну і навряд чи заглиблюються у події новітньої історії, інтелектуальні діалоги видаються, навпаки, надуманими чи патетичними. Насправді ж добровольцями тоді, в найтяжчі місяці, ставали саме такі пасіонарії, які не тільки гатили по ворогу з різних видів зброї, але й вели інтелектуальні діалоги про націоналізм і “толерастію”, про Гоголя – чий він класик: російський чи український…”
Юрій Дмитренко, воїн АТО: “Для того, щоб побачити і відчути невеличку частинку, але разом з тим величезний епізод сучасної війни, цього фільму більш ніж достатньо.
Діалоги не банальні. Більшість часу перебування на війні, та навіть в такому пеклі, як Донецький аеропорт, – це і є діалоги з товаришами чи з самим собою. До чого ця сцена з прийманням пологів у кішки? Це – реальність (хоча в нас народила сама – просто в спальнику товариша, поки той був на позиціях). Як може таке бути, що батьки не знають, що ти на війні? Та просто. В багато кого не знали. Мої не знали майже півроку. Це ціле мистецтво – так довго приховувати щось значне. Ні, звісно, великі експерти з озброєння можуть сказати щось про танковий бій чи про те, що не було хлопка, коли кидають гранату… Але це один з найякісніших українських фільмів, які я бачив. І добре, що немає важких сцен, які також насправді були і є. Добре, що більшу частину передали саме через емоції та діалоги. Бо відчути і почути іноді набагато краще, ніж побачити картинку…”
Галина ПУСТОВГАР
“Зоря Полтавщини”