Престижна професія  чи складна робота?

Жовтий корпус Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка – альма-матер багатьох поколінь українських журналістів.

Престижна професія чи складна робота?

Людина в літах, як я, не може похвалитися ні здоров’ям, ні швидкими ногами (а ноги, як відомо, годують вовка, тобто журналіста, тобто годували колись, тепер усе геть змінилося: багатьох «годує» переважно мережа). А ось чого в надлишку, то це спогадів і досвіду (спогади в моєму випадку забарвлені в переважно світлі тони: неприємне, як на мене, забувається легше; а досвід – переважно гіркий на смак: більшість із нас – і я не виняток – вчиться радше на своїх помилках, ніж на чужих). І не те, щоб той досвід так уже тиснув на мізки, одначе час від часу виникає спокуса поділитися ним із кимось, скажімо, із сучасним журфаківським студентством, мо’, й знадобиться щось. Може ж, не перевелися ще люди, які вчаться на чужому досвіді?

Жовтий корпус, рідний факультет

У сімдесятих роках минулого століття (як швидко мчить час!) я навчалася на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який в ту пору «дислокувався» у жовтому, гуманітарному, корпусі, що по бульвару Шевченка, 14. Тоді наш фах можна було освоїти всього у двох вишах України – Київському та Львівському університетах. Обидва, попри засилля в навчальній програмі марксистсько-ленінської теорії, відзначалися високим рівнем викладання. І хоч за вікнами універу розгорталися дуже непрості події: українська мова в столиці згорталася, наче шагренева шкіра, 22 травня нам забороняли навіть наближатися до пам’ятника Шевченкові, керівникові республіки Петрові Шелесту з найвищих трибун докоряли за його «Україну нашу радянську» та за «наявні факти націоналізму в Україні», насувалася щербицько-маланчуківська доба нещадної боротьби з українством, жорстокого переслідування дисидентів, – у самому виші, зокрема на журфаці, панувала атмосфера, в якій переважали інтелектуальна складова, професіоналізм, доброзичливість, вимогливість. Наш курс налічував 75 студентів, три групи, в кожній із яких чи не половину становили ті, хто мав за плечима виробничий стаж, службу у війську, навчання в технікумах. Незалежні, впевнені в собі, з партійними квитками. Ми, вчорашні школярі, попервах почувалися серед них жовторотиками. Пізніше все якось непомітно зрівнялося. Деканом був Євген Прокопович Бондар, який читав теорію журналістики. Згадуючи той час, наш затишний жовтий корпус з його просторими аудиторіями, а в них – статечні, міцно скроєні довгі дубові лави (хіба можуть зрівнятися з ними якісь легковажні столики?), студентську безкорисливу дружбу, незліченні години, проведені в читальній залі університетської бібліотеки, неминуче відтворюєш у пам’яті конкретні постаті людей, які творили ту незабутню атмосферу, що спонукала нас наполегливо «гризти граніт науки», щоби бути хоч трохи схожими на них.
Українську мову читала на перших курсах Марія Устимівна Каранська, яка бездоганно знала і любила свій предмет. Безпомильно вгадувала серед студентів тих, хто й думає, а не тільки намагається говорити українською. Сувора, неприступна, безкомпромісна, коли це стосувалося знання і дотримання правил українського правопису. Щоб Марія Устимівна натягала оцінку – такого зроду-віку не було! Про її вимогливість серед студентської братії ходили легенди. В коридорі перед іспитом тремтіли, як зайці, але ніхто не ображався, знали: все справедливо, жодних улюбленців, ніяких поблажок для синочків-доньок високопосадовців.
Курс стилістики вела професор Алла Петрівна Коваль, авторка кількох високо поцінованих серед колег і студентства підручників, яка славилася не меншою вимогливістю. На її лекції часто приходили аспіранти, колеги, і їм було чому повчитися в блискучої промовиці, а що вже казати про нас. Неодмінним атрибутом її лекцій слугували картки з цитатами, вибраними з творів відомих українських письменників, що їх вона піддавала віртуозному стилістичному аналізу (пригадується, чомусь недолюблювала Загребельного).
Відомий історик, фахівець із історії України, письменниця Раїса Петрівна Іванченко була буквально одержима ідеологом нового українства Михайлом Драгомановим і докладала неймовірних зусиль, аби заразити цією шляхетною «хворобою» і нас. А заразом і привернути увагу до української історії.
Олега Кіндратовича Бабишкіна та Василя Васильовича Яременка, які на ту пору вже мали вагомі доробки в українському літературознавстві, на хвилі поборювання українського націоналізму відсторонили від викладання української літератури, однак, зважаючи на їхню ерудицію, першому накинули кінознавство, а другому – історію української журналістики. Обидва вміли послати спудеям своєрідні сигнали: що варто прочитати, на що слід звернути увагу. Хто хотів – той розумів.
Логіку на першому курсі читав Василь Семенович Лісовий, тоді ще зовсім молодий філософ. І хоч здавався він нам доброзичливим, неприскіпливим, майже лагідним, скласти залік із цього предмета було непросто, декому це вдавалося тільки за третім заходом. Мине небагато часу, і ми від офіційних осіб дізнаємося, що «Лісовий – ворог народу, разом із іншими націоналістами готував державний переворот». А насправді – був людиною героїчного чину. І ми вже тоді це розуміли.
Письменникові, літературознавцю, перекладачеві Арсенові Олексійовичу Іщукові, який викладав у нас історію української літератури, було ледь за 60, він емоційно і вельми вправно оперував фактами, датами і подіями в нашому красному письменстві, зірко помічав паростки таланту у своїх слухачів і ніколи не дозволяв собі зверхнього ставлення до журналістики як до справи значно нижчої за рангом від письменства.

Називатися чи бути…

Усіх достойників неможливо назвати, хоч би як намагався. Тому перейдімо до мого першого правила журналістики: студентські роки гріх змарнувати, візьми від своїх викладачів усе, що зможеш. А після отримання диплома не припиняй навчання, поки живеш.
У світі скільки захопливого! Книжки, музика, кіно, живопис, природа, наука – цікався всім, що знадобиться тобі в роботі. Проте ніколи не забувай, що головний твій інструмент – рідна мова. Правило друге: не втомлюйся щодень збагачувати свій словниковий запас, шліфувати думку, тільки так прокладеш надійну стежку до читача.
Одначе слово має бути не тільки точним, влучним, а й правдивим. І це, третє правило, мабуть, найважче в праці газетяра. За часів радвлади правду жорстко дозувала «керівна і спрямовуюча сила», не допускаючи навіть крихот вільнодумства. Сучасну журналістику нищить-переінакшує пристосуванство, прислужництво, легкий спосіб добування інформації завдяки мережі.
На другому курсі Євген Бондар доручив мені написати матеріал до університетської багатотиражки «Київський університет» про ленінського стипендіата, студента нещодавно створеного – першого в тодішньому Союзі – факультету кібернетики (прізвища того хлопця пригадати, на жаль, не можу). Може, якби не сесія на носі, я повелася б інакше, а втім, хтозна. Самовпевнене дівчисько вирішило обійтися мінімумом: запитаю про улюблені предмети, про кращих викладачів, він же не професор, такий студент, як і я. Виявилося: такий, та інакший. Мій співрозмовник, не зволікаючи, після першого ж мого банального запитання, звернувся з контрзапитаннями: що я знаю про кібернетику, про ЕОМ, чи відоме мені ім’я Віктора Глушкова? Довелося сказати правду, мовляв, це поза колом моїх зацікавлень. Хлопець не приховував розчарування, хоча й не перервав розмови. Ось вона, мить ганьби! Звісно, замальовка не вдалася, хоча її й надрукували. Четверте правило журналіста: до кожної зустрічі треба готуватися, не можна недооцінювати співрозмовника, він має знати, що вас справді цікавить його робота. Але якщо чогось не тямиш, зізнавайся відразу, це правильніше, ніж корчити з себе всезнайку.
П’яте правило: шануй своїх позаштатних авторів, спирайся на них, люби їх, підтримуй їх, дружи з ними, дискутуй з ними. Журналіст розумний розумом інших людей. Більш ніж три десятки років праці в «Зорі Потавщини» подарували мені незабутнє спілкування з багатьма прекрасними, розумними людьми, без чиїх текстів газета була б набагато сірішою, одноманітнішою. Петро Петрович Ротач, Петро Кузьмич Загайко, Віктор Якович Ревегук (світла пам’ять усім трьом), Адам Васильович Гожий, Віктор Миколайович Самородов, Зінаїда Павлівна Яненко, Віталій Миколайович Ханко, Борис Пилипович Сінческул – і несть їм числа. Доземний уклін усім!
Правило п’яте: не піддавайся заздрощам і не звертай уваги на заздрісних. У творчих колективах ніколи їх не бракувало: Бог не всіх наділяє однаковим хистом, людині, буває, важко з цим змиритися, однак це почуття безжально пожирає енергію і не допоможе у творчості. Умійте радіти успіхам колег.
Звісно, правил може набратися десяток, і навіть більше, річ не в цьому. Тоді в чому? Кожен сам укладає для себе поведінковий кодекс. Я не відчуваю за собою права нав’язувати будь-кому свій. І не вважаю, що нам на зміну прийшли гірші від нас. Навпаки. Нехай стандарти в журналістиці несказанно змінилися, та все ж молодь у кращій своїй частині мобільніша, безстрашніша, обізнаніша за нас. І Україну вона любить не менше, ніж ми. Нещодавно в нас удруге вручили нагороду для незалежних журналістів – премію імені Георгія Гонгадзе, засновника першої в країні інтернет-газети «Українська правда», якого по-звірячому вбили у вересні 2000 року за наказом можновладців, чиї імена досі не встановлено (чи встановлено, але від нас це приховують). Вбили за правду. Переможцем премії став публіцист та телеведучий Павло Казарін. Серед номінантів були також засновник “Телебачення Торонто” Роман Вінтонів і засновник проєкту Ukrainer Богдан Логвиненко. У день професійного свята відрадно думати, що в державі, яка бездумно віддала левову частку свого медіа-поля на поталу олігархам і скоробагатькам, не бракує сміливців-правдолюбів, готових стати на прю з брехнею, що четверта влада в Україні таки існує, хай як не терплять і затискають її можновладці.
…А тим, хто сьогодні тільки збирається обрати цей непростий фах, раніше чи пізніше доведеться-таки зробити вибір: ти називатимеш себе журналістом чи будеш ним. І вибору не уникнути.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий