Приборкувачі  атомного звіра

Приборкувачі атомного звіра

26 квітня 1986 року, коли вибухнув реактор 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, сталася наймасштабніша за всю історію людства техногенна катастрофа. Наслідки аварії могли бути ще страшнішими, якби на шляху атомного звіра, що вирвався на свободу, не стали тисячі людей, які зробили все можливе, а іноді й неможливе, щоб приборкати вогняну стихію.
Про перші години після вибуху розповів “Зорі Полтавщини” учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Артур ПАПІРНИК.

Я з дитинства вмів “домовлятися” з вогнем

– Значна частина Вашого життя присвячена пожежній справі. Коли у Вас вперше виникло бажання стати вогнеборцем?
– З цим пов’язана одна історія з дитинства. Десь у семирічному віці вперше “домовився” з вогнем. Сталося це на Новий рік. В ті часи люди купували до свята всілякі гірлянди, “вертушки”, інші електричні ялинкові прикраси кустарного виробництва. Іноді траплялися замикання… Не пощастило і нам – одного вечора наша ялинка спалахнула. Як потім розповідали батьки, вони були шоковані, навіть паніка почалася, а я спокійно підійшов, висмикнув вилку з розетки, набрав води і (посміхається) ліквідував першу в своєму житті пожежу. З тієї пори і жартували, мовляв, Артур вогню не боїться, він може з ним “домовитися” – буде пожежником. Так і сталося, до того ж мене завжди приваблювала специфіка роботи пожежників. Рятувати людей, працювати в команді (а саме командна робота колись врятувала життя і мені), бути на передньому краї…
Не дивно, що коли я закінчив школу, друг батьків, який був пожежником, запропонував обрати цю професію, одразу погодився. Закінчив Черкаське пожежно-технічне училище. За все життя жодного разу не пошкодував про свій вибір.
– Ви добре пам’ятаєте день Чорнобильської катастрофи?
– Звичайно! Так сталося, що біля атомної станції я опинився десь о п’ятій годині ранку 26 квітня. Тоді вже був офіцером, проходив курси підвищення кваліфікації в учбовому центрі пожежної охорони у Києві. Вночі нас – близько 30 слухачів курсів – підняли по тривозі, потім посадили в автобус, за три години ми вже були біля четвертого енергоблоку. Одразу впало в око, що трапилося щось серйозне. Було три “живих кола”… У першому стояла позавідомча охорона, потім співробітники МВС, третє складалося з людей у “гражданці” – співробітників КДБ. Вони були лише метрів за вісімдесят-сто від реактора. Ось біля них наша група і працювала. Завдання – допомога у забезпеченні безперебійної роботи пожежних рукавів, також по одному-двох пропускали за кільце “комітетчиків”, щоб допомогти евакуювати тих, хто безпосередньо боровся з вогнем. А люди падали буквально на очах. “Швидкі” йшли безперервним потоком. Зранку нас змінили. Коли від’їжджали, ще й автобус поламався. Простояли хвилин 45 на мосту.
Цікавий момент – уже у Прип’яті вийшов з автобуса підкурити цигарку і зустрів свого знайомого, колишнього старшину з Черкаського училища, який потім працював пожежним інспектором з профілактики. Він навіть не знав про те, що сталося, коли йшов на роботу. Першими вночі підіймали підрозділи служби, що займалася безпосередньо боротьбою з пожежами. Фактично тоді мало хто “на низах” розумів, що відбулося насправді. Керівництво країни, найімовірніше, знало майже від початку масштаби аварії, але не дуже поспішало розповідати громадянам про катастрофу.

“Для нас жодного радіологічного контролю спочатку не було”

– І яку “дозу” Ви отримали?
– За ті кілька годин, що ми там пробули, думаю, десь близько 60 Бер. Хлопці, котрі мали можливість перевірити, порівняти, про такі цифри казали. Ймовірність отримання променевої хвороби – від 50 Бер. На той момент жодного контролю не велося. У нас тоді дозиметрів не було, навіть масок. Достеменно, хто і скільки радіації отримав насправді, дізнатися неможливо. Те, що написано в документах, – це 32,8 Бер.
Увечері вже у Києві кільком з нашої групи стало погано, і ми пішли до керівництва курсів з вимогою провести медичне обстеження. Нас відвезли до лікарні МВС. Можливо, скажу щось нереальне, але фуражки “фонили” по 200 мікрорентген/год, плащі – по 180. Коли ми це побачили, назад у автобус сідали вже ледь не в одних трусах. Весь верхній одяг у лікарні і залишили. Нас потім майже одразу й додому відпустили.
– Страшно було?
За великим рахунком, що ми могли в ті часи знати про радіацію? Чи не єдине: якщо, не дай Боже, ядерна війна – треба сховатися в укриття. Як воно діє, які прояви… Нікому нічого не пояснювали. Біля АЕС, мабуть, і злякатися не встигли. Та коли погано стало самим, співставили із тим, як люди падали там, та ще й цифри великі, ризикувати, користуючись таким одягом навіть зайву годину, вже ніхто не хотів. До речі, як мені потім казали, пощастило тим, хто біля реактора нічого не їв. Я зранку, окрім кофе, взагалі в ті часи нічого не споживав. А хлопці намагалися і там “перекусити” – хто булочку, хто шоколадку. Хто отримував додаткове опромінення ще й із їжею, так би мовити, “з середини”, тих багато вже нема…

Країна тоді нічого не знала, а зараз – майже забула

– Після повернення до Полтави одразу повернулися на службу?
– Я вже кілька днів був у Полтаві, а населенню офіційно ще нічого не повідомили. Багато хто дізнавався про аварію з “Голосу Америки”. Такий нюанс: доповідав про те, звідки повернувся, не лише своєму безпосередньому керівництву, а одразу двом заступникам начальника управління. Їм теж було цікаво дізнатися з перших вуст, що відбувається насправді.
Я чоловік не без гумору, тож розповім одну з історій, пов’язаних із поверненням. Оскільки весь офіцерський одяг залишився у Києві, мені потім за наказом (!) дозволили місяць ходити на роботу в цивільному, поки по спецзамовленню нову форму не пошили. А хлопці, з якими працював, одразу привезли ящик “Кагора” і ящик “Каберне”, мовляв, щось вино робить з тими радіонуклідами. Нагадаю, це 1986 рік був, хто старший – пам’ятає антиалкогольні часи, тож хлопці десь на базі придбали. Друзі не дали померти!
Не знаю вже, чи допомогло мені те вино, чи ні, але, можливо, і допомогло. Я тоді аналізи здавав кожні три місяці. Медики мали сумніви, поганенько мені було…. Як потім лікарі казали, треба пережити три “сімки” – 7 років, 14, 21. Далі будеш жити (сміється). Мені це вдалося. Вже на пенсії, але досі працюю, хоч і не пожежником. Організм був молодий – впорався, до того ж я спортом займався. Родина, друзі. Все це допомогло.
– Яке ставлення до “чорнобильців” років тридцять тому й нині?
– У різні часи по-різному, і як кому ще й пощастить. Велика підтримка нам була за часів, коли головою облдержадміністрації був Євген Томін. Мабуть, тому, що він сам “чорнобилець”. У мене особисто ніколи не було проблем з керівництвом управління стосовно додаткової відпустки, на яку учасники ліквідації аварії мають право. Трохи мене “прихопило”, пишу заяву, одразу відпускали. Але це залежить від керівництва. Вже коли вийшов на пенсію, працював у цивільних структурах, почали ставити запитання, мовляв, не за графіком. Завжди “рекомендував” читати закон України, щоб довідалися, які права має “чорнобилець” першої категорії, бо забувають люди. І кондукторів свого часу міг на місце поставити. Траплялося казали, що справжні чорнобильці вже давно повмирали. Після моїх слів:“Отже вам не пощастило, що я вижив”, автобус аплодував. Та я людина “тренована”, хоча таке ставлення справді обурює.
– Не виникало бажання повернутися до Чорнобиля?
– Не лише виникало, я його і реалізував. Коли було
30-річчя аварії, керівництво ДСНС організувало поїздку, близько 20 хлопців зібралося, нам екскурсію організували, ще раз пригадали, як все було!..
– Від імені редакції, читачів “Зорі Полтавщини” дякую Вам і всім, хто ризикував своїм життям і здоров’ям, ліквідовуючи наслідки аварії на ЧАЕС!
– І вам спасибі, що пам’ятаєте.
Бесіду вів

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ,
“Зоря Полтавщини”.

Поділися:

Добавить комментарий