Пригоди зимового дня

Пригоди зимового дня

(Уривок з оповідання)

…Сани рушили – і все почало віддалятись: мати на порозі, що від холоду щулилась, заметене подвір’я, порожнє лелече гніздо на хаті, затушкані в пухкий сніг осокори. А потім село полетіло назад, наче раптово хтось причепив йому крила й воно кинулося в політ. Коли сани бігли хутчіш, то село й зовсім шпарко летіло, а як повільніше котилися сани, то й село було не таке спритне в своєму льоті. Батько батіжком помахував, навіть не торкаючись кінських боків, вони, коненята, наче самі наддавали ходу. Аж сльози в Дениска виступили з очей, аж гострі шпильочки взялись поколювати щоки.
Село вже позацвітало вечірніми вогнями, схожими на золотенькі жалібні квітки, й ці квітки проскакували мимо Дениска, то по одній, то цілими букетами, ось майнула остання квіточка на чиємусь подвір’ї – й вони вже в полі, посеред густо-синьої темряви, що розіллялась по білих снігах.
– Тату, ще хутчіш! – крикнув Дениско, сповнений радістю від цього швидкого льоту, передчуваючи щасливі пригоди, які, звісно ж, чекали його попереду.
Батько почув, батіг засвистів-затьохкав над кіньми, вони мало вскач не пустились – і вечірнє поле прожогом, зі скаженою швидкістю полетіло мимо Дениска, й утворений від того льоту вітер заплющив Денискові очі, й він приклав до обличчя рукавиці, наче намагався захиститись, і засміявся – від збудження, від щастя.
Батько, обернувшись, приглянувся до нього, а потім притримав коней…
В’їхали в ліс, коли вже посутеніло. Таємничі дерева позмерзали так, либонь, що й гілочкою не могло ворухнути жодне. Дорога слалась по горбах, і сани то хутенько пірнали вниз, то поволі п’ялись угору, й Денискові, що раз у раз заплющував од насолоди очі, здавалось, наче пливе по велетенському білому морю, й оце хвилі так розгойдують його з саньми та кіньми.
Лісникова хата стояла край дороги, дерева повідступали від неї, ніби не зважувались підійти. Й тільки батько припинив коней, як із-поміж ялин вийшов лижник і, раз та вдруге попхнувшись палицями, вже опинився коло них. Великий, бородатий, з очима, що набрякли пружним та свіжим світлом, він був дуже схожий на дядька Лук’яна. А коли задер угору вуха шапки і всміхнувся, то Дениско й зовсім упевнився, що це не хто інший, а дядько Лук’ян.
– На полювання приїхали, – сказав батько. – Щось побачимо в твоєму лісі чи все порозбігалось?
– Поприбігає, коли довідається, що такі мисливці, як ви, поприїжджали, – мовив лісник. – Заїжджайте в двір та коней ставте в хлів!.. А я тебе заждався, вже думав, що не приїдеш…
– Чекав, поки твої вовки попідростають, – весело відповів батько й нокнув на коней.
Лук’ян жив лише зі своєю старою матір’ю, сім’ї в нього не було. Старенька зразу ж узялась роздягати Дениска, щось приказуючи та зітхаючи, й Дениско не міг утямити, що каже, бо вона шепелявила та й голос мала хрипкенький, простуджений, наче силоміць витягувала його з грудей, а голос не хотів лізти.
Потім зладнала на стіл і сказала, щоб сідали вечеряти, бо хоч село недалеко, та все-таки в дорозі мали натомитись, на те вона й дорога.
Чого тільки не наслухався Дениско того вечора від лісника! Бабуся вешталась по хаті, палила в печі, щоб тепліше було, а Лук’ян усе розказував і розказував батькові, як живеться самотиною в лісі.
– Кози приходять до самісінької хати, стануть під стіжком сіна й смикають. Я йду з хати чи до хати – вони не зважають. Вже звикли до мене…
– А багато кіз?
– О, вистачає! Там двоє ледь не позамерзало, та я їх у хліві тримаю, коло корови. Й нічого, не бояться.
– Я заводив коней, то не бачив, – сказав батько. – Де ж це вони там?
– Не бачив, бо не видно… Ось трохи потеплішає, то повипускаю, хай біжать на волю.
– Хіба тільки цієї зими він тримає їх у хліві? – докинула старенька й своє слово. – Минулої зими теж підгодовували та доглядали… А то притягне лелеку з болота, ну така вже калічка, що й ходити не годна, і теж лікує… Отого з потрощеною ногою пам’ятаєш? – зверталась до Лук’яна. – Ти йому палички поприв’язував до скаліченої ноги – й зажило, полетів у божий світ!
– Було, – тільки й мовив Лук’ян. І замислився.
Вже мали вкладатися спати. Лісник сказав своїй старенькій матері, щоб двері хатні й сінешні повідчиняла, бо наче надворі не холодно, а напалено так, що дихнути немає чим…
Дениско спав, і снилась йому рідна хата, наче квітками в ній не тільки сіни розмальовано, а й стіни всі, навіть стеля. Й ті квіти не просто собі намальовані, а вони ворушаться та погойдуються, як од вітру, й пахнуть, немов справжні. Дениско вві сні думав, що це мати такими квітками прибрала хату, й було йому добре, щасливо. Та враз подуло холодом, квіти стали в’янути, й Дениско хотів сказати, щоб двері зачинили, бо знадвору тягне. Напружувався, щоб сказати слово, але ніяк не міг, – і зрештою прокинувся.
Досі ніхто в лісниковій хаті не зачинив дверей, і таки добряче вихололо. Дениско звівся в ліжку, щоб покликати батька, і, глянувши собі в ноги, нічого не міг утямити: там щось ворушилося живе, патлате й величезне, якась химера, якась потвора. Волосся на Денисковій голові стало сторчма, миттєво його обсипало морозом, і хлопець, нетямлячись, обома руками схопив ліжник і кинув на потвору, що тулилась мало не до його ніг.
Накинувши ліжник на химеру, Дениско прожогом скочив на підлогу і, дригонячи від страху, залементував не своїм голосом.
За якусь мить у хаті вже горіло світло, й на Дениска дивилося три пари спантеличених очей: бабині дивилися з печі, дядькові Лук’янові з лежанки (це він хутенько увімкнув електричний ліхтарик), а батькові – з широкої скрині, де йому було постелено.
Дениско стояв коло ослона і, не в змозі мовити й слова, тремтячим пальцем показував на ліжко, на якому ворушилась ковдра і щось із-під ковдри чи скавуліло, чи повискувало, чи сердито пирхало.
Лісник скочив із лежанки, батько – зі скрині. Обоє притисли ліжник. Батько подивився на лісника, той непорозуміло глянув на батька. Під ліжником звивалося щось, намагаючись вирватися.
І раптом Лук’ян сказав:
– А побий мене грім, коли це не лисиця.
– Яка лисиця? – не втямив батько.
– А лисиця, яка ж іще лисиця!
– Де вона взялася в хаті?
– З лісу прийшла, – майже спокійно пояснив Лук’ян і навіть спробував усміхнутись.
– Ти… ти її знаєш? – і далі дивувався батько.
– Грець її знає, а не я. Приблукала, та й усе…
І він почав із усіх боків обгортати ліжником лисицю, щоб не могла вислизнути. Потім проробив маленьку дірку, щоб заглянути всередину, й покликав Дениска.
– А йди-но сюди, подивись, кого ти зловив.
Хоч Денискові вже й не страшно було, а проте ноги чомусь не хотіли нести його, ледве переставляв. Із дірочки в ковдрі глянули пекучі, гострі оченята, а шкіра на витягнутому писку сполохано здригалась.
– А чого вона… чого вона в хату прийшла? – запитав.
– Погрітись, бо змерзла.
– Та й коло мене лягла?
– Та й коло тебе лягла, – відповів Лук’ян і засміявся.
Той сміх розізлив бабу, яка все ще, заклякнувши, не злазила з печі.
– І чого смієшся? Дитину оте химороддя перелякало на смерть, може, й переляк доведеться виливати, а ти регочеш.
– Та він нічого не боїться, правда? – сказав заспокійливо батько.
Дениско якусь мить роздумував, що сказати, а потім відповів:
– Правда….
– А відважний у тебе хлопець, – похвалив лісник. – Одразу здогадався ліжник на лисицю накинути.
– Він у мене такий кмітливий, – похвалив і батько.
Лук’ян приніс із сіней грубий мішок, і вони з батьком витрусили лисицю з ліжника прямо в мішок.
– От ми з тобою вполюємо щось чи ні, а Дениско вже вполював, – гомонів лісник. – Та він із голими руками натворить чудес, йому й рушниця не потрібна.
Зав’язав мішок і виніс у сіни. Повернувшися, сказав:
– Я ту лисицю в діжку порожню посадив, накривкою накрив, хай попробує втекти… Може, не станемо дверей зачиняти, почекаємо, чи друга лисиця не забіжить? – пожартував.
Але на печі лісникові слова було сприйнято всерйоз:
– От безсовісний. І придумав таке! Хочеш дитину перелякати на смерть?
Баба, стогнучи, злізла з печі, босоніж прочалапала по долівці, зачинила сінешні двері, навіть хатні взяла на клямку.
А потім сказала Денискові, щоб ішов спати до неї на піч, вона жодної лисиці не підпустить. Дениско слухняно поліз на піч, умостився під теплим кожухом, але зімкнути очей не міг.
– От скільки живу на світі, – спроквола обізвався в темряві Лук’ян, – а такого зі мною ще не бувало. Ти бач, яка! Не побоялася зайти в хату, щоб погрітись.
– А в тебе часом нема приручених? – це вже батьків голос.
– Та ні, з лисами я не знаюсь.
Баба прошепотіла Денискові на вухо:
– Він із усіма звірами знається, бо серед них усеньке своє життя звікував. Інші люди, як люди, все між собою та між собою, а для нього вовки дорожчі… – Й голосніше прикрикнула в темряву хати: – Спіть уже там, а то спокою од вас нема!
Повмовкали, проте Денискові не спалося. Лежав із розплющеними очима, прислухався до свого дихання, до бабиного, та ще одним вухом намагався вловити, чи не вовтузиться там у сінях лисиця!..

Євген ГУЦАЛО

Добавить комментарий